Ухвала КГС ВС № 923/1172/20

УХВАЛА 29 вересня 2021 року м. Київ Справа № 923/1172/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Кондратова І.Д. - головуючий, судді - Бакуліна С.В., Кібенко О.Р. за участю секретаря судового засідання - Коровай Л.В.; за участю представників учасників справи: відповідача - Горбунова К.О.; третьої особи - Глушко Д.В.; розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "С Клаус" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду (головуючий - Будішевська Л.О., судді - Таран С.В., Поліщук Л.В.) від 03.06.2021 у справі за позовом

1. ОСОБА_1 ;

2. ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "С Клаус" треті особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

1. ОСОБА_3 ;

2. ОСОБА_4 ;

3. Товариство з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Нібулон" про визнання недійсними рішень загальних зборів. Короткий зміст позовних вимог

1. У листопаді 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Господарського суду Херсонської області з позовом до ТОВ "С Клаус", в якому просили суд визнати недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ "С Клаус", оформлені протоколом № 1 від 11.07.2019.

2. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням корпоративних прав позивачів, як учасників, що у сукупності володіють 50 % статутного капіталу товариства, оскільки не були повідомлені про проведення загальних зборів учасників та не приймали участь у розгляді питань порядку денного. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 02.02.2021 у задоволенні позову відмовлено повністю.

4. Суд першої інстанції виходив з того, що: - у протоколі загальних зборів зазначено, що позивачі брали участь у загальних зборах; - позивачі обставини щодо їх відсутності на загальних зборах ніяким чином не доводять - встановити факт присутності усіх учасників на загальних зборах шляхом надання свідчень або пояснень позивачів не є можливим через їх неявку; - підпис на протоколі усіх учасників товариства, які прийняли участь у загальних зборах, не є обов`язковим; - недотримання порядку скликання зборів учасників товариства в частині повідомлення про проведення зборів не є підставою для визнання недійсним оскаржуваних рішень, оскільки пункту 6.12 статуту товариства передбачив можливість прийняття загальними зборами рішень без дотримання вимог, встановленим цим Статутом або чинним законодавством щодо порядку скликання загальних зборів учасників та щодо повідомлень, у випадку коли усі учасники товариства взяли участь у загальних зборах; - позов подано поза межами річного строку позовної давності, оскільки позивачі звернулися до суду 17.11.2020 і не довели факт відсутності їх на загальних зборах товариства 11.07.2019.

5. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.06.2021 скасовано рішення суду першої інстанції та позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ "С Клаус", оформлені протоколом № 1 від 11.07.2019.

6. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що: - відсутні будь-які докази, що підтверджують виконання ТОВ "С Клаус" вимог ст. 32 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та п.п. 6.13 Статуту в частині повідомлення позивачів про проведення 11.07.2019 загальних зборів учасників товариства не менше ніж за 30 днів до їх скликання; - протокол № 1 від 11.07.2019 підписаний лише головою зборів та секретарем; - позивачі заперечують свою участь у загальних зборах; - ТОВ "С Клаус" не довів належними та допустимими доказами присутність усіх його учасників на загальних зборах 11.07.2019; - заяви свідків - двох інших його учасників обґрунтовано не прийняті до уваги судом першої інстанції на підставі ч. 1 ст. 88 ГПК України через їх неодноразову неявку в судове засідання для дачі показань свідків, оскільки викладені у їх заявах обставини викликають у суду сумніви щодо їх достовірності; - ТОВ "С Клаус" не надало суду жодного доказу, що підтверджує вжиття ним усіх передбачених Законом та статутом заходів з метою належного повідомлення позивачів про проведення цих зборів 11.07.2019 та про їх порядок денний; - позивачі не пропустили річний строк позовної давності, оскільки дізналось про наявність спірного протоколу у вересні 2020 згідно з відповіддю ТОВ "СП "Нібулон" на адвокатський запит; протокол № 1 від 11.07.2019 не містить підписів позивачів; відповідач не надав доказів повідомлення про день, час та місце проведення загальних зборів учасників 11.07.2019 та про порядок денний цих зборів; у матеріалах справи відсутні докази ознайомлення позивачів зі змістом протоколу № 1 від 11.07.2019 до отримання відповіді ТОВ СП "Нібулон" на адвокатський запит їх представника. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, виклад позиції інших учасників справи. Підстава відкриття касаційного провадження 7. 14.06.2021 відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 8. 22.07.2021 скаржник надіслав уточнену редакцію касаційної скарги (зареєстрована Верховним Судом 22.07.2021), в якій зазначає, що підставою, на якій подається касаційна скарга, є п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції: - неправильно застосовував норми ст. 32 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 28.03.2018 у справі № 910/22291/16 та від 16.05.2018 у справі № 916/2241/17 щодо застосування норм ст. 61 Закону України "Про господарські товариства"; - неправильно застосовував норми статті 256, пункту 8 частини 2 статті 258, частини 1 статті 261, частин 3,4 статті 267 ЦК України та не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) та від 24.02.2021 у справі № 800/30/17 (9901/328/18) провадження № 11-401заі20.

9. Також скаржник стверджує про порушення норм статей 13, 73, 74, 236 ГПК України, оскільки висновок суду апеляційної інстанції щодо покладення обов`язку доказування лише на відповідача та позбавлення обов`язку доказування позивачів, які посилаються на обставини в обґрунтування власних позовних вимог, суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 10.07.2019 у справі № 903/581/18, від 15.11.2019 у справі № 909/887/18, від 04.07.2019 у справі № 908/1932/18. 10. 06.09.2021 адвокат позивачів подав відзив на касаційну скаргу, в якому заперечує проти доводів касаційної скарги та стверджує, що: - позивачі не повідомлялися про скликання загальних зборів та не брали в них участі (не були присутні), чим були порушені їхні корпоративні права на управління; - про порушення своїх прав позивачі дізналися лише 11.09.2020 після отримання відповіді ТОВ "СП "Нібулон" на адвокатський запит від 03.09.2020, тому звернулися до суду в межах строку позовної давності. 11. 03.09.2021 ТОВ СП "Нібулон" надіслав до Верховного Суду (зареєстровано 07.09.2021) відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу ТОВ "С Клаус" задовольнити. 12. 08.09.2021 адвокат позивачів подав клопотання про закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України, посилаючись на те, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Позиція Верховного Суду

13. Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

14. Здійснюючи попередній конституційний контроль щодо відповідності законопроєкту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України, Конституційний Суд України зазначив, що "пропонована Законопроектом редакція пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України закріплює гарантії права на апеляційний перегляд справи, а також передбачає, що випадки касаційного оскарження судових рішень визначаються в законі" (абзац перший підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016). Конституційний Суд України виходив із того, що "особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції. Після апеляційного розгляду справи сторони судового процесу можуть бути наділені правом оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції у випадках, визначених законом, що сприятиме забезпеченню реалізації принципу верховенства права" (абзац другий підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016). У підсумку Конституційний Суд України дійшов висновку, що "пропонована Законопроектом редакція статті 129 Конституції України не передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина" (абзац четвертий підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016).

16. Отже, за чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини 2 статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець. 17. 15 січня 2020 року був прийнятий Закон України N 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

18. Згідно з пояснювальною запискою основною метою цього Закону є "комплексне врегулювання питань організації діяльності Верховного Суду задля виконання останнім основного свого завдання - забезпечення єдності та сталості судової практики. У зв`язку з цим запроваджено систему допуску та фільтрів для касаційного оскарження, передбачивши, що таке оскарження може мати місце у виключних випадках, коли потребує вирішення саме питання застосування норми матеріального та/або процесуального права, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

19. У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21).

20. У статті 287 ГПК України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

21. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила ст. 300 ГПК України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (ч. 1).

22. Як вже зазначалось, касаційне провадження у справі відкрито відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

23. Наведене узгоджується із ч. 4 ст. 236 ГПК України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

24. Отже, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок стосується правовідносин, які є подібними.

25. Водночас, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п.1 ч. 2 ст. 287 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то у такому разі суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу.

26. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

27. Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (див. ухвала від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). А під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

28. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що: (1) правовідносини розуміються як різновид передбачених юридичними нормами чи зумовлених принципами права ідеологічних суспільних відносин, що встановлюються між суб`єктами права щодо об`єктів права на підставі юридичних фактів і виражаються у взаємних правах і обов`язках цих суб`єктів (пункт 17 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19 (провадження № 14-73цс21)); (2) подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7; пункт 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16; ухвала від 14.12.20218 у справі № 910/21267/16; ухвала від 20.05.2021 у справі № 904/6125/20; пункт 18 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19); (3) під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц; пункт 6.30 постанови від 19.05.2020 у справі № 910/719/19; постанова від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; постанова від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г).

29. Отже, подібність правовідносин може мати місце не лише у разі тотожності (аналогічності), тобто ідентичності (однаковості) суб`єктного, об`єктного і змістовного критеріїв, але й також у разі їх схожості, що визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

30. При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

31. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

32. Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

33. У касаційній скарзі скаржник посилається на необхідність врахування висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 28.03.2018 у справі № 910/22291/16 та від 16.05.2018 у справі № 916/2241/17, щодо застосування норм статті 61 Закону України "Про господарські товариства".

34. Колегія суддів враховує, що в цих справах суд дійсно зробив висновок, що відсутність доказів повідомлення учасника про скликання загальних зборів не є підставою для визнання недійсними рішень таких зборів, якщо буде встановлено присутність учасника (його представника) на оспорюваних загальних зборах.

35. Водночас колегія суддів зауважує, що цей висновок застосований, якщо судом було встановлено присутність учасника.

36. Як у справі № 910/22291/16, так і у справі № 916/2241/17, суди встановили таку присутність, і така обставина позивачем не заперечувалась. Тобто, у цих справах Верховний Суд виходив з інших фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, ніж ті, що були встановлені судами при перегляді справи, яка оскаржується.

37. Щодо аргументів скаржника стосовно неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) та від 24.02.2021 у справі № 800/30/17 (9901/328/18) провадження № 11-401заі20, щодо застосування норми статті 256, пункту 8 частини 2 статті 258, частини 1 статті 261, частин 3,4 статті 267 ЦК України, то колегія суддів зауважує, що у касаційній скарзі скаржник вказує та визнає, що предметом розгляду та правовідносини у цих справах та у справі, що переглядається, є різними, але вважає, що правовідносини є подібними, і висновки мають враховуватися, оскільки: - у постанові від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) Верховний Суд вирішував питання щодо правильного застосування норм Цивільного кодексу України, що регулюють правила застосування строку позовної давності; - у постанові від 24.02.2021 у справі № 800/30/17 (9901/328/18) провадження № 11-401заі20 Верховний Суд зробив правовий висновок щодо тлумачення змісту правової конструкції "повинна була дізнатися".

38. Колегія суддів звертає увагу на те, що у справі № 372/1036/15-ц суди першої інстанції та апеляційної інстанції відмовили у задоволенні позову заступника Генерального прокурора України про визнання недійсними розпоряджень та державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок з підстав пропуску позовної давності.

39. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав, проте суди не встановили обставин, необхідних для правильного вирішення справи, не з`ясували та не перевірили, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права.

40. Колегія суддів звертає увагу на те, що цей висновок є сталим у судові практиці Верховного Суду і стосується випадків, коли перебіг позовної давності починається не від дня, коли особа довідалася про порушення свого права (безпосередня обізнаність), а від дня, коли могла довідатися про порушення свого права (об`єктивна можливість).

41. У справі № 372/1036/15-ц суди виходили з того, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли районна державна адміністрація здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено та в інтересах якої подано позов, дізналася про таке порушення.

42. Велика Палата Верховного Суду визнала такі висновки помилковими, скасувала судові рішення та передала справу на новий розгляд. Тобто не погодилася з висновками щодо спливу позовної давності за заявленими вимогами (для порівняння - у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції так само не погодився з висновком суду першої інстанції, що позивачі пропустили строк позовної давності).

43. У приписі частини 1 ст. 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Відтак, обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14).

44. У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції перевірив та встановив, з якого моменту позивачі довідалися про порушення свого права (позивачі довели), а обставини, що вони могли довідатися раніше, навпаки не були встановлені (не доведені відповідачем), що й стало підставою для ухвалення рішення у справі.

45. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції, що з позовом позивачі звернулися до суду у межах строку позовної давності, не суперечить висновкам, викладеним у постанові Великої Палата Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18). Така підстава для касаційного оскарження (неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах) має місце лише тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив, тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

46. При цьому, колегія суддів, зауважує, що з огляду на визначені критерії подібності правовідносин (пункти 29-30), однакове регулювання спірних правовідносин (застосування норм Цивільного кодексу України, що регулюють початок перебігу позовної давності) не достатньо для висновку щодо подібності правовідносин. Обставини, з якими закон пов`язує початок перебігу позовної давності, доводяться у кожній справі за загальними правилами, і відповідно висновок щодо спливу строку позовної давності залежить від фактичних встановлених судами обставин справи та виконання сторонами обов`язку щодо доведення обставин, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

47. Отже, у даному випадку не знайшли свого підтвердження доводи щодо неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження.

48. Колегія суддів зауважує, що у постанові від 24.02.2021 у справі № 800/30/17 (9901/328/18) Велика Палата Верховного Суду взагалі не розглядала питання щодо строку позовної давності, а вирішувала питання щодо поновлення строку на подання заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами. І висновку Суду зроблені в цій справі, зокрема, щодо змісту правової конструкції "повинна була дізнатися" стосуються виключно цих правовідносин, оскільки у ч. 1 ст. 261 ЦК України, що застосовується до спірних правовідносин, вживається інша конструкція "могла довідатися". Такі поняття за своїм змістом не є тотожними.

49. У справі № 800/30/17 Велика Палата Верховного Суду прямо вказала, що обмеження строків звернення до суду насамперед обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах.

50. Отже, правовідносини у справі, що переглядаються, та у справі № 800/30/17 (9901/328/18) не є подібними за жодних з критеріїв (див. пункти 29-30 цієї ухвали).

51. Доводи скаржника щодо порушення норм статей 13, 73, 74, 236 ГПК України, оскільки висновок суду апеляційної інстанції щодо покладення обов`язку доказування лише на відповідача та позбавлення обов`язку доказування позивачів, які посилаються на обставини в обґрунтування власних позовних вимог, суперечить висновкам Верховного Суду, викладених у постановах від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 10.07.2019 у справі № 903/581/18, від 15.11.2019 у справі № 909/887/18, від 04.07.2019 у справі № 908/1932/18, колегія суддів не бере до уваги.

52. Така підстава як "суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду" стосується лише норм матеріального права (відповідно до частини 3 статті 311 ГПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню), і не може бути підставою, якщо рішення оскаржується з підстав порушення норм процесуального права щодо оцінки доказів у справі. Наведений висновок сформульовано також у постановах ВС від 12.05.2021 у справі № 911/1099/20; від 26.05.2021 у справі № 910/8358/19.

53. Натомість, якщо касаційна скарга подається у зв`язку з порушенням норм процесуального права щодо дослідження та оцінки доказів, то підставою касаційного оскарження може бути лише п. 4 ч. 2 ст.287 ГПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу).

54. Такий висновок випливає із системного тлумачення норм: - ч. 2 ст. 300 ГПК України, яка визначає межі розгляду справи судом касаційної інстанції, та встановлює, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази; - - ч.2 ст. 311 ГПК України, яка визначає, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. - ч. 3 ст. 310 ГПК України, в якій передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів;

55. Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

56. Вирішення питання щодо оцінки доказів є компетенцією суду першої інстанції. Обґрунтованість рішення суду першої інстанції (відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи) в межах доводів та вимог скарги перевіряє саме суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України.

57. Вирішення питання щодо оцінки доказів не належить до повноважень суду касаційної інстанції, який не має вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 300 ГПК України).

58. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, та не є "судом фактів".

59. Отже доводи касаційної скарги стосовно необхідності визнання наявності обставини присутності позивачів на загальних зборах, які суд апеляційної інстанції визнав недоведеною, з огляду на те, що така обставина підтверджується лише одним доказом (копією протоколу загальних зборів, що підписаний лише головою та секретарем); оригінал такого протоколу відсутній; позивачі заперечують їхню присутність; свідки відповідача не з`явилися на виклик суду; відсутні інші докази, які підтверджують заперечення (в тому числі докази належного повідомлення позивачів про скликання цих зборів), не можуть бути підставою для відкриття касаційного провадження.

60. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у п.1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, а будь-яких інших підстав касаційного оскарження скаржник не зазначив та не обґрунтував у поданій касаційній скарзі, колегія суддів, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження. Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ: Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "С Клаус" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.06.2021 у справі № 923/1172/20 закрити. Ухвала набирає законної сили негайно з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню. Головуючий І. Кондратова Судді С. Бакуліна О. Кібенко