Постанова Запорізький апеляційний суд № 319/159/20

Дата документу 22.09.2021 Справа № 319/159/20 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №319/159/20 Головуючий у 1 інстанції Валігурський Г.Ю. Провадження № 22-ц/807/1979/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 вересня 2021 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 30 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,- В С Т А Н О В И Л А: У березні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. В обґрунтування позову зазначено, що 28.09.2016 року ним було надано відповідачу позику в розмірі 55 500,00 доларів США, що підтверджено складеною останнім розпискою, згідно якої ОСОБА_1 зобов`язувався повернути позивачу позику до 28.03.2017р. Станом на 04.02.2020р. відповідач позику не повернув, у зв`язку з чим позивач звернувся з даним позовом яким просить стягнути заборгованість в сумі 1 391 940 грн., яку він розрахував як еквівалент 55 500, 00 доларам США за курсом НБУ 25,08 грн. за 1 долар США станом на 04.02.2020. Також за користування коштами позивач нарахував відповідачу на підставі ст. 625 ЦК України три проценти річних за період з 28.09.2016 по 04.02.2020 в сумі 140 147,38 грн., а на підставі ст. 1048 ЦК України проценти на рівні облікової ставки НБУ за період з 28.09.2016 по 04.02.2020 в сумі 727 882,14 грн. Просив суд стягнути з ОСОБА_1 (відповідача) суму боргу у розмірі: відповідно до курсу НБУ на 04.02.2020 основну суму боргу (55500х25,08) 1 391 940 грн., 3% річних - 140 147,38 грн., облікову ставку НБУ за користування чужими грошовими коштами - 727 882,14 грн., а всього 2 259 969,52 грн. Рішенням Куйбишевського районного суду Запорізької області від 30 квітня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 55 500,00 доларів США основного боргу та три проценти річних в сумі 4 757,36 доларів 36 центів США. В задоволенні решти позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Держави в дохід державного бюджету 10510 грн. судового збору. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким стягнути з нього на користь ОСОБА_2 400 000 грн. в рахунок основного боргу. В іншій частині позову відмовити. ОСОБА_2 надав суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити ОСОБА_1 у задоволенні вимог апеляційної скарги та залишити рішення суд першої інстанції без змін. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не виконав умов укладеного із ОСОБА_2 договору позики, оформленого розпискою, у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 28 вересня 2016 року з ОСОБА_1 уклали договір позики відповідно до якого позивач надав відповідачу в позику кошти в сумі 55 500,00 доларів США, які останній зобов`язався повернути до 28.03.2017 року, на підтвердження чого надав позивачу власноручну розписку. Судом першої інстанції вірно встановлено, факт наявності боргових відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оформлених у вигляді боргової на 55 500 доларів США та зобов`язання їх повернути не пізніше 28.03.2017 року. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі не спростовується сам факт наявності між ними та ОСОБА_2 боргових правовідносин та написання ним боргової розписки щодо взяття на себе зобов`язання повернути суми боргу у термін до 28.03.2017р. У наданій до суду розписці, написаною ОСОБА_1 , вказано те що він взяв у борг 55 500 доларів СІЛА, його паспортні данні, адресу його реєстрації, рік народження та мається зобов`язання про виплату суму боргу до 28 березня 2017 року ОСОБА_2 , розписка написана 28 вересня 2016 року, стоїть підпис з його розшифровкою. Жодного доказу, що розписка написана не ОСОБА_1 із зазначення саме його паспортних даних та саме його реєстрації, а також відсутність клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи, свідчить про те, що розписка все ж таки написана ОСОБА_1 , який не виконує взятих на себе зобов`язань з повернення ОСОБА_2 суми коштів, взятих у борг. Згідно правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. За приписами статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ч.2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Аналогічна правова позиція викладена у Постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 і від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16. Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідно до ч.1 ст. 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16; від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16; від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16; від 02 березня 2020 року у справі №355/1301/18. Судом першої інстанції вірно встановлено, що зміст власноручно написаної ОСОБА_1 28.09.2016 року розписки про взяття у борг 55 500 доларів США від ОСОБА_2 , свідчить про фактичне отримання грошей та про наявність у нього зобов`язання їх повернення. Зобов`язання з повернення коштів ОСОБА_1 підтвердив своїм підписом, при цьому зазначивши про те, що грошові кошти у розмірі 55 500 доларів США він взяв у борг. Відсутність у розписці прямої вказівки на те, що грошові кошти він зобов`язується повернути, кому він зобов`язується їх повернути та в якому вигляді не є підставою вважати про відсутність зобов`язань з повернення грошових коштів, оскільки сам ОСОБА_1 не спростовує факту двосторонньої домовленості між ним та ОСОБА_2 щодо повернення обумовленої суми в обумовлений термін. Відповідач договір позики не оспорював, в тому числі за його безгрошевістю. Презумпція правомірності укладеного між сторонами правочину у встановленому порядку відповідачем не спростована. До того ж, Відповідачем не підтверджено будь-якими належними та допустимими доказами факту отримання від ОСОБА_2 іншої суми коштів, ніж заявлено у розписці. З урахуванням наявності підпису ОСОБА_1 на документі (розписці), що є дійсним, ніким не оскарженим, щодо отримання від ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 55 500 доларів США та за відсутності будь-яких спростовуючих дані обставини доказів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що ОСОБА_1 добровільно не виконав прийняте на себе зобов`язання щодо повернення коштів, що стало підставою для їх примусового стягнення в судовому порядку. Згідно ч. 1, 2 ст. 10 Конституції України держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Відповідно до ч. 3,4 ст. 10 Конституції України держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. За приписами ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судочинство і діловодство в судах України проводяться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Відповідно до ч. 3 ст. 12 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Згідно ч. 2 ст. 9 ЦПК суди забезпечують рівність прав учасників судового процесу за мовною ознакою. Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЦПК учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 75 ЦПК перекладач допускається ухвалою суду за заявою учасника справи або призначається з ініціативи суду. З аналізу вищевказаних норм, можна дійти висновку, що залучення перекладача до судового процесу здійснюється у випадках коли одна із сторін, через наявність мовного бар`єру, не може відстояти свою позицію та/або дослідити надані докази у випадку наявності спору щодо вірної інтерпретації. Це вперш за все право котре надається учасникам справи. З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги щодо неможливості дослідження судом першої інстанції документу складеного на російській мові без перекладача не є дійсним та спрямований на ухилення від виконання взятих на себе зобов`язань. Ухвалюючи оскаржуване рішення, судом першої інстанції вірно застосовані до спірних правовідносин положення статей 524, 526, 533, 611 625, 626, 627, 1047, 1048, 1049, 1050 ЦК України та положення Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України». Висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ґрунтуються на законі, а тому судом зроблено вірний та обґрунтований висновок про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість з повернення позики в сумі 55 500,00 доларів США та 3 % річних від суми боргу в розмірі 4 757,36 доларів США, а всього 60 257,36 доларів США. Доводи апеляційної скарги про те, що взяв у борг у позивача 400 000 грн., а не 55 500, 00 доларів США не підтверджені жодними доказами, а тому колегією суддів до уваги не приймаються. Доводи апеляційної скарги колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки вони не ґрунтуються на законі та спростовуються наданими позивачами доказами. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 30 квітня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 29 вересня 2021 року. Головуючий Судді: