Постанова Луганський апеляційний суд № 426/13166/19

Головуючий суду 1 інстанції - Половинка В.О. Доповідач - Луганська В.М. Справа № 426/13166/19 Провадження № 22-ц/810/543/21 ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2021 року м. Сєвєродонецьк Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Луганської В.М., суддів: Коновалової В.А., Карташова О.Ю. за участю секретаря судового засідання Залюшного О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк», відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» на рішення Сватівського районного суду Луганської області від 24 березня 2021 року, ухвалене судом у складі судді Половинки В.О. в м. Сватово Луганської області, за позовною заявою Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и в: У листопаді 2019 року Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі ПАТ АБ «Укргазбанк») звернулося до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в обґрунтування якої зазначило, що відповідно до укладеного кредитного договору № 042/11/2013/358 від 28 листопада 2013 року ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 200 000 грн зі сплатою 16,00 відсотків річних за користування кредитом. Строк повернення кредитних коштів до 27 листопада 2023 року. В якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки 042/11/2013/358/П від 28 листопада 2013 року, відповідно до умов якого поручитель зобов`язалася нести солідарну відповідальність за виконання зобов`язань за кредитним договором № 042/11/2013/358 від 28 листопада 2013 року. В порушення вимог закону та умов договору відповідачі зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконували, у зв`язку з чим станом на 11 жовтня 2019 року за відповідачами утворилася заборгованість у сумі 217 805,63 грн, яка складається з: 27 816,50 грн - нараховані та несплачені проценти за користування кредитом за період з 01 червня 2014 року по 30 квітня 2015 року, 189 989,13 грн - заборгованість за кредитом. Позивач просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором у сумі 217 805,63 грн та судові витрати. Заочним рішенням Сватівського районного суду Луганської області від 27 квітня 2020 року позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість за договором № 042/11/2013/358 від 28 листопада 2013 року в сумі 217 805,63 грн. Вирішено питання про судові витрати. 02 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про перегляд заочного рішення Сватівського районного суду Луганської області від 27 квітня 2020 року. Ухвалою Сватівського районного суду Луганської області від 04 січня 2021 року скасовано заочне рішення Сватівського районного суду Луганської області від 27 квітня 2020 року. Рішенням Сватівського районного суду Луганської області від 24 березня 2021 року у задоволенні позовних вимог ПАТ АБ «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Стягнуто з ПАТ АБ «Укргазбанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати по оплаті судового збору у розмірі 420,40 грн та витрати на оплату професійної правничої допомоги у розмірі 21000 грн. Не погодившись з вказаним рішенням, ПАТ АБ «Укргазбанк» звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просить суд апеляційної інстанції рішення Сватівського районного суду Луганської області від 24 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Апеляційна скарга обгрунтована тим, що наданий відповідачем ОСОБА_1 документ за № 25.12-582 від 20 червня 2014 року про настання форс-мажорних обставин не відповідає вимогам, встановленими до документу, який видається ТПП та засвідчує відповідні обставини, не є сертифікатом та не містить періоду настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) в розумінні ст. ст. 251, 252 ЦК України, які унеможливили виконання кредитного договору. Проте судом першої інстанції не враховані ці обставини. Пунктом 5.5. кредитного договору узгоджений порядок, відповідні дії, документальне підтвердження та порядок надання кредитору доказів та повідомлення про настання форс-мажорних обставин задля звільнення від відповідальності у разі настання форс-мажору, який позичальником було порушено. Проте, судом першої інстанції залишено поза увагою порушення позичальником вимог п. 5.5. кредитного договору щодо порядку та строків надання кредитору доказів та повідомлення про настання форс-мажорних обставин та помилково прийнято в якості доказу дії позичальника заяву від 19 червня 2014 року. Судом не враховано, що відповідно до договору № 72/2013 ЧК про надання часткової компенсації процентів, положення п. 2.6 вказаного договору та той факт, що одержувач за вказаним договором компенсує витрати саме позичальнику, а не банку. Суд першої інстанції помилково послався на п. 2.5 кредитного договору, мотивуючи відмову в стягненні відсотків з позичальника, оскільки даний пункт регламентує компенсацію відсотків саме на рахунок позичальника. Скаржник не погоджується з висновками суду про відсутність у позивача права звернення до суду за захистом порушеного права з вимогами до поручителя, оскільки умовами договору поруки встановлено, що відповідальність поручителя виникає як у випадку невиконання позичальником будь-якої частини зобов`язань, так і при невиконанні позичальником зобов`язань в цілому. Судом першої інстанції не враховано правову позицію Верховного Суду викладену в постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 415/5874/15-ц, постанові від 16 серпня 2019 року у справі № 754/882/15-ц. Направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів та є правом, а не обов`язком кредитора. Скаржник вважає необґрунтованим розмір витрат на правову допомогу, а заява про їх компенсацію подана з порушенням порядку подачі, банк об`єктивно був позбавлений можливості надати власні ґрунтовні заперечення щодо опису та суми вказаних судових витрат на правову допомогу. Скаржник не погоджується з розміром витрат на правову допомогу. Задовольняючи вимоги про стягнення витрат на правову допомогу, судом першої інстанції не врахована позиція Верховного суду, що викладена в постанові від 21 липня 2020 року у справі № 915/1654/19, постанові від 02 вересня 2020 року у справі № 329/766/18, постанові від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18. В мотивувальній частині оскаржуваного рішення відсутнє обґрунтування стягнення всієї суми витрат на правову допомогу. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_1 - Чумас Григорій Григорійович зазначив, що кредитний договір № 042/11/2012/358 від 28 листопада 2013 року не містить умови, у відповідності до якої настання форс-мажорних обставин може підтверджуватися виключно Сертифікатом Торгово-промислової палати, тому надане «Заключение о наступлении обстоятельств непреодолимой силы» є належним доказом, що підтверджує настання для позичальника обставин непереборної сили. У висновку Луганської РТПП № 25.12-582 від 20 червня 2014 року чітко зазначена дата початку дії форс-мажорних обставин - 20 червня 2014 року. Події в окремих районах Луганської та Донецької області тривають і понині, у звязку з чим дія форс-мажорних обставин для позичальника триває і нині. В своїй заяві від 19 червня 2014 року відповідач ОСОБА_1 повідомила позивача про настання тих самих обставин, які вказані у висновку Луганської РТПП № 25.12-582 від 20 червня 2014 року, тим самим виконала умови п. 5.5 кредитного договору. Через зупинку роботи Укрпошта у м. Луганську наприкінці червня 2014 року, вищезазначений висновок був направлений поштою позивачу 01 липня 2014 року, коли відповідач ОСОБА_1 приїхала до м. Києва. Вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності, про що було заявлено у суді першої інстанції. Виходячи з умов п. 2.5 Договору № 72/2013/ЧК від 28 листопада 2013 року про надання часткової компенсації процентів, саме банк є фактичним отримувачем суми часткової компенсації процентів. З урахуванням п. 2.2 Договору поруки № 042/112013/358/П від 28 листопада 2013 року, у зв`язку з не направленням кредитором письмової вимоги, у поручителя ОСОБА_2 не виникло обов`язку сплачувати позивачу суму кредиту за кредитним договором № 042/11/2012/358 від 28 листопада 2013 року. Витрати на правову допомогу є обґрунтованими, тому їх стягнення судом першої інстанції відповідає вимогам діючого законодавства. Попередній розмір витрат відповідача ОСОБА_1 на правову допомогу у зв`язку з розглядом апеляційної скарги позивача становить 10 000 грн. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду - без змін. У судове засідання представник позивача Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» - Легезін Олексій Геннадійович не з`явився, про місце та час судового засідання повідомлений належним чином, розгляд справи просив проводити без участі представника позивача, доводи апеляційної скарги підтримав та просив задовольнити, про що зазначив у клопотанні. У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - Чумас Григорій Григорійович , просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін. У судове засідання відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не з`явилися, про дату час та місце судового засідання повідомлені у визначеному законом порядку. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Враховуючи положення ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи, які повідомлені про місце та час судового засідання у визначеному законом порядку. Заслухавши доповідь судді-доповідача, учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд виходив з того, що Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» станом на день прийняття рішення є чинним, тому відносно ОСОБА_1 продовжує діяти мораторій на виконання договірних зобов`язань за кредитним договором № 042/11/2013/358 від 28.11.2013. З урахуванням умов п. 5.7. кредитного договору № 042/11/2013/358 від 28.11.2013 року події на сході країни є форс-мажорними обставинами, у зв`язку з якими строк виконання ОСОБА_1 її зобов`язань щодо повернення суми кредиту, передбаченого п. 3.1. кредитного договору №042/11/2013/358 від 28 листопада 2013 р. та графіком платежів, що є додатком 1 до кредитного договору, є продовженими. Оскільки вказані форс-мажорні обставини тривають і нині, строк виконання ОСОБА_1 її зобов`язань щодо повернення кредиту ще не наступив, тому відсутній факт порушення нею її зобов`язань по кредитному договору №042/11/2013/358 від 28 листопада 2013 року. Вимоги про стягнення заборгованості з основного зобов`язання по кредиту та процентів за користування кредитом є такими, що подані АБ «Укргазбанк» передчасно, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Згідно умов договору № 72/2013-ЧК про надання часткової компенсації процентів, одержувач зобов`язався компенсувати позивачу на його рахунок (п. 2.5. договору) проценти за користування кредитними коштами, що мала сплачувати відповідач ОСОБА_1 за кредитним договором від 28.11.2013 р. № 042/11/2013/358 (п.1.2. договору). Відповідач ОСОБА_1 мала сплачувати позивачу лише 3 % річних за користування кредитними коштами, а одержувач мав сплачувати позивачу інші 13 % річних за відповідача ОСОБА_1 (п. 1.2.4. договору), тому вимога позивача про стягнення з відповідачів 16,00% відсотків річних за користування кредитом є необґрунтованою. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач в порушення умов п. 2.1. договору поруки з письмовою вимогою до поручителя не звертався, отже не настали обставини, передбачені у п. 2.2. договору поруки, оскільки відповідач ОСОБА_2 письмову вимогу від позивача про сплату коштів по кредитному договору не отримувала, а провадження по справі було відкрито 06 лютого 2020 року, у зв`язку з чим договір поруки є припиненим. Суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення 27816, 50 грн 16% річних за період з 01 червня 2014 року по 30 квітня 2015 року за користування кредитними коштами, про стягнення 189 989, 13 грн заборгованості за тілом кредиту заявлені поза межами строку позовної давності. Відповідачем ОСОБА_1 подано заяву про застосування строків позовної давності, однак, враховуючи, що позовні вимоги позивача не доведені, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за недоведеністю позовних вимог. Колегія суддів вважає, що такі висновки суду не відповідають вимогам закону та встановленим по справі обставинам, виходячи з наступного. Судом встановлено, що 28 листопада 2013 року між ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №042/11/2013/358 згідно умов якого позивач надав відповідачу ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 200000, 00 грн зі сплатою відсотків у розмірі 16, 00% з кінцевим строком повернення 27 листопада 2023 року (т.с. 1 а.с.13-16). Відповідно до п. 3.1 кредитного договору повернення суми кредиту на рахунок відкритий в АТ «Укргазбанк», щомісячно з 1-го по 28-го число кожного місяця, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту, в розмірі не менше 1/120 від суми отриманого кредиту, що становить 1667грн, а останній платіж сплачується в сумі 1627, 00 грн не пізніше 27 листопада 2023 року. В статті 629 ЦК України зазначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами. Згідно статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Як вбачається із наданого позивачем розрахунку заборгованості, у зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань за кредитним договором станом на 11 жовтня 2019 року за нею утворилася заборгованість у сумі 217805, 63 грн, яка складається з: 83310, 00 грн - поточна заборгованість, 106679, 13 грн - прострочена заборгованість за тілом кредиту, 26721, 56 грн заборгованість по процентам за період з 01 червня 2014 року по 30 квітня 2015 року, 1094, 94 проценти нараховані на суму простроченої заборгованості за період з 01 литпня 2014 року по 30 квітня 2015 року (т.с.1 а.с. 6). Відповідно до п. 5.4. кредитного договору № 042/11/2013/358 від 28 листопада 2013 року позичальник не відповідає за порушення зобов`язання, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили (обставин форс-мажору), визначених цим розділом». Пунктом 5.5 вказаного договору зазначено, що сторони погодилися, що у випадку виникнення форс-мажорних обставин (дії непереборної сили), що не залежать від волі сторін, як: війни, військові дії, блокади, ембарго, інші міжнародні санкції, валютні обмеження, іншії дії держави, що створюють неможливість виконання сторонами своїх зобов`язань, сторони звільняються від відповідальності за часткове або повне невиконання будь- якого з положень цього договору на період дії зазначених обставин. Про настання форс-мажорних обставин сторона, на яку вплинули такі форс мажорні обставини,зобов`язана повідомити іншу сторону, протягом 7-ми календарних днів з моменту виникнення такиїх обставин. До заяви про перегляд заочного рішення Сватівського районного суду Луганської області від 27 квітня 2020 року ОСОБА_1 додала висновок про настання обставин непереборної сили Луганської регіональної торгово-промислової палати № 25.12-582 від 20 червня2014 року. Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов`язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків. Відповідно до статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб`єктів малого підприємництва видається безкоштовно. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо. За змістом статті 10 Закону, протягом терміну дії цього Закону єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України. Порядок засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) встановлено Регламентом засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженим рішенням Президії Торгово-промислової палати України від 18 грудня 2014 року № 44(5) (далі - Регламент). Відповідно до пунктів 6.1., 6.2., 6.3. Регламенту, підставою для засвідчення форс-мажорних обставин є наявність однієї або більше форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), перелічених у статті 14-1 Закону, а також визначених сторонами за договором, контрактом, угодою, типовим договором, законодавчими, відомчими та/чи іншими нормативними актами, які вплинули на зобов`язання таким чином, що унеможливили його виконання у термін, передбачений відповідно договором, контрактом, угодою, типовим договором, законодавчими та/чи іншими нормативними актами. Сертифікат встановленої форми про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) видається заявнику на бланку Торгово-промислової палати України/регіональної Торгово-промислової палати (Додаток № 5 до Регламенту). Ухвалюючи рішення про відмову у стягненні із відповідачів кредитної заборгованості, суд першої інстанції залишив поза увагою, що належним доказом форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) є сертифікат Торгово-промислової палати України. Такого сертифікату ОСОБА_1 до суду не надано. Не надано суду належних доказів того, що ОСОБА_1 відповідно до п.5.5 кредитного договору виконала вимоги, щодо повідомлення позивача про такі обставини. Крім того, ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів, які б унеможливлювали її виконувати зобов`язання за кредитним договором №0452/11/2013/358 від 28 листопада 2013 року з часу її переселення ( з 2014 року) із зони АТО (м. Луганська) до м. Києва чи іншого населеного пункту України. Під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 пояснив, що його довірителька у 2014 році виїхала із м. Луганська, на даний час є пенсіонеркою. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положеннь ст.617 ЦК України та погоджується із доводами апеляційної скарги в цій частині. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальником 28 листопада 2013 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 (поручитель), ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір поруки № 042/11/2013/358/П за яким поручитель ОСОБА_2 зобов`язалася солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за невиконання усіх зобов`язань позичальником за кредитним договором №042/11/2013/358, зокрема за повернення кредиту у розмірі 200000, 00 грн та сплати процентів за користування кредитом та інших платежів зазначених у договорі. Частини першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Пунктами 1.1 та 1.2 договору поруки передбачено, що поручитель поручається перед кредитором за виконання позичальником зобов`язань по кредитному договору №№042/11/2013/358 від 28 листпопада 2013 року та несе солідарну відповідальність за порушення виконання зобов`язань по кредитному договору. Згідно з пунктом 5.2 договору поруки, порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку виконання зобов`язання позичальника за кредитним договором не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк виконання не зазначений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення цього договору. Отже сторони під час укладення зазначеного договору поруки встановили строк припинення поруки, який становить три роки з дня настання строку виконання зобов`язання. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України, в редакції на час укладення договору поруки, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання невстановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. В частині першій статті 251 ЦК України зазначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб`єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов`язання поруки. Оскільки право кредитора і обов`язок поручителя по закінченню договору поруки припиняються, тому жодних дій щодо реалізації права в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Зазначена правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року за № 1411/3467/12, постанові від 27 березня 2019 року за № 200/15135/14-ц, постанові від 03 липня 2019 року за № 1519/2-3165/11. Умови укладеного між сторонами договору поруки про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку виконання зобов`язання позичальника за кредитним договором не пред`явить вимоги до поручителя свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом строку, встановленого договором поруки не пред`явить вимоги до поручителя. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18), строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов`язанням. Як зазначалося вище умовами кредитного договору №042/11/2013/358 від 28 листопада 2013 року передбачено повернення кредиту та процентів за користування кредитними коштами щомісячними платежами в розмір 1/120 від суми отриманого кредиту, що становить 1667,00 грн, з останнім строком погашення не пізніше 27 листопада 2023 року. Оскільки строк пред`явлення вимоги до поручителя обраховується окремо за кожним щомісячним платежем, припинення поруки визначено договором, тому застосуванню підлягають положення частини четвертої статті 559 ЦК України, якими передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки, а відтак стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_2 , яка є солідарним боржником з ОСОБА_1 має відбуватись у межах трирічного строку з моменту настання строку погашення чергового платежу відповідної частини основного зобов`язання. З матеріалів справи вбачається, що з позовом позивач звернувся до суду 01 листопада 2019 року, що підтверджується штампом на поштовому конверті відправлення, тому порука є такою що припинена в частині щомісячних платежів, строк внесення яких настав за три роки до звернення з цим позовом. Таким чином, порука в частині щомісячних платежів, строк виконання яких настав до 01 листопада 2016 року припиненана підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України. Разом із тим, правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов`язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу трирічного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов`язань. Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України). Належними доказами, які підтверджують наявність заборгованості за укладеним кредитним договором та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно частин першої, другої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Пунктом 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року №254 (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Такого ж змісту норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №

75. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій. Тобто виписки за картковими рахунками можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором. Із виписки по особовому рахунку за період з 28 листопада 2013 року по 11 жовтня 2019 року, наданої позивачем вбачається, що останній платіж в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором відповідачем ОСОБА_1 здійснено 21 травня 2014 року. Віднесення банком заборгованості на прострочену за тілом кредиту відбулося 01 липня 2014 року, що підтверджується випискою по особовому рахунку. Надана ПАТ АБ «Укргазбанк»виписка по особовому рахунку за період з 28 листопада 2013 року по 11 жовтня 2019 року за кредитним договором № 042/11/2013/358 є належним доказом, що підтверджує рух коштів по банківському рахунку, операції, здійснені протягом операційного дня, наявності заборгованості по кредиту, його розмір відносно позичальника ОСОБА_1 . Суд першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення не встановив усі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та не надав належної оцінки виписки по особовому рахунку за період з рахунку за період з 28 листопада 2013 року по 11 жовтня 2019 року. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що «для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)». Згідно з частиною першою статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Відповідно до частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; 5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування. Так, у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Мотивованість судового рішення - це відображення всіх мотивів та обґрунтувань судового рішення у його змісті. Однак відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог у зв`язку з недоведеністю позовних вимог, суд першої інстанції належним чином не встановив усіх фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, не надав належної оцінки доказам, зокрема, зазначеному вище кредитному договору, договору поруки № 042/11/2013/358/П, від 28 листопада 2013 року та виписки з особового рахунку за період з 28 листопада 2013 року по 11 жовтня 2019 року Виходячи з зазначеного оскаржуване рішення суду першої інстанції є необґрунтованим. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч.ч. 1,5 ст. 261 ЦК України). Строк виконання кожного щомісячного зобов`язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (ст. 253 ЦК України). Оскільки умовами кредитного договору № №042/11/2013/358 від 28 листопада 2013 року встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника, зокрема, щодо сплати окремих платежів, встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку сплати кожного чергового платежу, а відтак і початок перебігу позовної давності по кожному черговому платежу починається з моменту порушення його виконання. Як зазначалося вище, із цим позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідачів позивач звернувся до суду 01 листопада 2019 року. Звертаючись до суду із заявами про перегляд заочного рішення Сватівського районного суду Луганської області від 27 квітня 2020 року ОСОБА_1 зазначалося про застосування строку позовної давності. Враховуючи викладені обставини колегія суддів вважає, що вимоги банку про стягнення солідарно з відповідачів заборгованості за тілом кредиту, яка виникла станом на 01 листопада 2016 року в сумі 48343, 00 грн є обґрунтованими, проте у зв`язку з тим, що з позовом позивач звернувся до суду01 листопада 2019 року, то такі вимоги не підлягають задоволенню, оскільки позивач звернувся до відповідача ОСОБА_1 з пропуском строку позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем при звернені із заявою про перегляд заочного рішення, а порука щодо відповідача ОСОБА_2 в частині щомісячних платежів, строк виконання яких настав до 01 листопада 2016 року припиненана підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України. Проте, суд першої інстанції, зазначаючи про пропуск позивачем встановленої статтею 257 ЦК України строку позовної давності до поручителя, не врахував того, що на правовідносини поруки не поширюються положення про позовну давність, та те, що порука не припинена в частині платежів з 01 листопада 2016 року. Щодо стягнення процентів, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Звертаючись до суду з позовом позивач просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за процентами нарахованими за період з 01 червня 2014 року по 30 квітня 2015 року у сумі 26721, 56 грн, нараховані на суму поточної заборгованості та за період з 01 липня 2014 року по 30 квітня 2015 року у сумі 1094, 94 грн, нараховані на суму простроченої заборгованості. Однак з вимогою до позичальника та поручителя про стягнення солідарно заборгованості за процентами нарахованими за вказаний період, банк звернувся до суду 01 листопада 2019 року, тобто після спливу трирічного строку позовної давності та спливу вказаного у п. 5.2. договору поруки строку дії поруки (три роки), тому вказані вимоги до позичальника ОСОБА_1 не підлягають задоволенню у зв`язку з пропуском строку позовної давності, а до поручителя ОСОБА_2 у зв`язку з припиненням поруки. Колегія суддів не приймає до уваги посилання представника ОСОБА_1 , що суд першої інстанції правильно та обґрунтовано врахував, що ОСОБА_1 мала сплачувати позивачу лише 3% річних за користування кредитними коштами, оскільки відповідно до п. 1.2.4 договору № 72/2013-ЧК про надання часткової компенсації процентів від 28 листопада 2013 року (а.с. 99-105), розмір процентів за користування кредитом - 16% річних, проценти за користування кредитними коштами сплачуються позичальником згідно умов кредитного договору та з урахуванням умов цього договору, зокрема, але не виключно, за рахунок: власних коштів у розмірі 3% річних та за рахунок коштів часткової компенсації процентів, внесених одержувачем бюджетних коштів згідно умов договору про надання часткової компенсації процентів у розмірі 13% річних. Пунктом 2.5. вищезазначеного договору передбачено, що компенсації підлягають належні до сплати позичальником банку проценти за користування кредитом. Сума часткової компенсації процентів щомісячно не пізніше 25 числа місяця в якому позичальником має бути здійснено черговий платіж за кредитним договором вноситься одержувачем на спеціальний поточний рахунок Позичальника № НОМЕР_1 в банку, на який позичальником вноситься черговий платіж за кредитним договором. Сума часткової компенсації процентів, що підлягає внесенню одержувачем на користь позичальника визначається на підставі даних Зведеного реєстру позичальників, який банк щомісячно подає одержувачу не пізніше 15 числа місяця. Відповідачем ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів, що одержувачем згідно договору № 72/2013-ЧК від 28 листопада 2013 року на її рахунок було перераховано кошти. Відповідно до п.1.4.1 умов кредитного договору №042//11/2013/358 від 28 листопада 2013 року за користування кредитними коштами у межах строку кредитування позичальник сплачує проценти у розмірі 16% річних. Аналіз змісту позовної заяви, в якій банк як на підставу позову посилається на положення статті 1054 ЦК України, наданого позивачем розрахунку заборгованості, а також строк повернення кредитних коштів до 27 листопада 2023 року, свідчить, що предметом позову в справі, є як стягнення простроченої заборгованості в сумі 106679, 13 грн, так і дострокове стягнення всієї суми кредитних коштів, поточної заборгованості в сумі 83310, 00 грн. Колегія суддів не погоджується із висновком суду про те, що не настали обставини, передбачені у п.2.2. договору поруки, оскільки поручитель письмову вимогу від позивача про сплату коштів по кредитному договору не отримував, виходячи з наступного. Аналіз змісту статей 1054, 1050 і 559 ЦК України свідчить, що у разі, якщо кредитор за кредитним договором, у якому згідно із його умовами позичальник зобовязаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитними коштами, а також сплатити неустойку (пеню, штраф) за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним, змінив строк виконання основного зобов`язання (дострокове виконання основного зобов`язання), направивши повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту, при цьому договорами поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, то відповідний строк для пред`явлення вимоги як до боржника, так і поручителів обчислюється з наступного дня, зазначеного кредитором у повідомленні (вимозі) про дострокове повернення кредиту як дата дострокового добровільного повернення всієї суми кредиту й повязаних із ним платежів, або після закінчення терміну, визначеного кредитором у повідомленні (вимозі) для його дострокового добровільного повернення. Повідомлення (вимога) про дострокове повернення кредиту, яка направляється позичальнику та/або поручителю є формою досудового вирішення спору між контрагентами та вимогою сторони, права або законні інтереси якої порушено, про добровільне/безпосереднє врегулювання спору, вказує на зміну строку виконання основного зобовязання й встановлює обовязок кредитора предявити позов до боржника протягом трьох років, якщо інше не визначено кредитним договором (статті 257, 259 ЦК України). До поручителя ? протягом шести місяців, якщо закінчення строку поруки не встановлено самим договором (частина четверта статті 559 ЦК України), від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту, недотримання яких може нести ризик лише для кредитора про втрату в майбутньому права на задоволення своїх вимог у примусовому порядку через суд. За змістом статей 526, 527 ЦК України боржник зобовязаний виконати свій обов`язок відповідно до умов договору, тобто, як особа, яка порушила права або законні інтереси іншого субєкта кредитора, зобовязаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи звернення до суду із відповідним позовом. Таким чином, направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів та є правом, а не обовязком кредитора. Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі 521/21255/13-ц від 27 березня 2019 року, у постанові Верховного Суду № 754/882/15-ц від 16 серпня 2019 року. Щодо вимог позивача про стягнення строкової заборгованості за тілом кредиту, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно частини другої статті 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. За змістом пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів»). За умовами кредитного договору відповідач ОСОБА_1 отримала кредитні кошти на придбання майнових прав на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , отже кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника і на спірні правовідносини поширюються положення Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування». Відповідно до п. 4.2.4 розділу ІV «Права та обов`язки сторін» кредитного договору № 203/2011-Р від 16 листопада 2011 року банк має право вимагати дострокового повного виконання позичальником своїх зобов`язань по цьому договору включаючи повернення всієї суми кредиту, сплати процентів за користування кредитними коштами, комісій та штрафних санкцій у випадках, зокрема, виконання позичальником будь-яких своїх зобов`язань по цьому договору, у тому числі, несвоєчасного виконання грошових зобов`язань (з прострочення їх виконання більше, ніж на один банківський день), що випливають з цього договору. Вимога про дострокове виконання позичальником своїх зобов`язань по цьому договору направляється позичальнику у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від банку. Отже умовами кредитного договору передбачено право банку достроково припинити строк кредитування та вимагати дострокового повернення кредиту за умови наявності у позичальника простроченої заборгованості за сумою кредиту, процентів за користування кредитними коштами, комісій та штрафних санкцій більше, ніж на один банківський день та направлення письмової вимоги позичальнику і її отримання іншою стороною. Проте, позивачем не надано належних, достатніх та допустимих доказів, які б підтверджували як факт направлення позивачем вимоги про дострокове повернення кредиту за кредитним договором договір № 042/11/2013/358 від 28 листопада 2013 року, так і її отримання відповідачами, у порядку та на умовах передбачених договором. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зроблено висновок, що «частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення досуду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором»; «…суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту»; «…порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами». 10 червня 2017 року набрав чинності Закон України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону № 1023-ХІІ у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». Лише з 10 червня 2017 року на ці відносини поширюються Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч. 4 ст. 16 Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності з 10 червня 2017 року, у разі затримання споживачем сплати частини споживчого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - щонайменше на три календарні місяці кредитодавець має право вимагати повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, в повному обсязі, якщо таке право передбачене договором про споживчий кредит. Кредитодавець зобов`язаний у письмовій формі повідомити споживача про таку затримку із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення, та строку, протягом якого вони мають бути здійснені. Враховуючи, що умовами вказаного вище кредитного договору передбачено обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів, проте банком не дотримано передбачені договором умови та положення частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», частини четвертої статті 16 Закону України «Про споживче кредитування», тому відсутні підстави для задоволення позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів з відповідачів за кредитним договором. Однак суд першої інстанції не врахував зазначені вище положення закону та дійшов помилкового висновку про те, що вимоги позивача про стягнення з відповідачів строкової заборгованості за тілом кредиту не підлягають задоволенню у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Як вбачається із розрахунку заборгованості наданого позивачем та графіку погашення заборгованості за кредитом, який є невід`ємною частиною кредитного договору строкова кредитна заборгованість за тілом кредиту станом на час розгляду справи в суді першої інстанції становить 53304, 00грн (1667, 00 щомісячний платіж згідно п. 3.1 кредитного договору х 31 місяці + 1627, 00грн). За таких обставин колегія суддів вважає, що вимоги позивача про стягнення з боржника та поручителя строкової кредитної заборгованості за тілом кредиту в сумі 53304, 00 грн не підлягають задоволенню. Враховуючи викладені вище обставини колегія суддів вважає, що солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за тілом кредиту за період з 01 листопада 2016 року по 24 березня 2021 року (на день постановлення судом першої інстанції рішення) в сумі 88342, 13 грн (189989, 13 грн - 48343, 00 грн - 53304, 00 грн). Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України). Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції слід скасувати відповідно до п.п.1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за тілом кредиту задовольнити частково. Стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 користь ПАТ АБ«Укргазбанк» заборгованість за тілом кредиту в сумі 88342, 13 грн. У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за тілом кредиту, яка виникла станом на 01 листопада 2016 року, відсотків за користування кредитом за період з 01 червня 2014 року по 30 квітня 2015 року відмовити у зв`язку с пропуском строку позовної давності. У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» до поручителя ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за тілом кредиту, яка виникла станом на 01 листопада 2016 року, відсотків за користування кредитом за період з 01 червня 2014 року по 30 квітня 2015 року відмовити у зв`язку з припиненням поруки. У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення солідарно строкової заборгованості за тілом кредиту в сумі 53304,00 грн відмовити. Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України). Згідно пункту 2 частини 2 статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Частина 1 статті 134 ЦПК України передбачає, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Статтею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 137 ЦПК України). Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України). Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 137 ЦПК України). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України). Обов`язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України). Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини 3 статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (ч. 1 ст. 182 ЦПК України). Аналіз вищезазначених процесуальних норм дає підстави для висновку, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Аналогічна позиція викладена в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 у справі № 755/9215/15-ц. Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). З матеріалів справи вбачається, що представник позивача участь у судовому засіданні не приймав. 22 березня 2021 року від представника ОСОБА_1 на адресу Сватівського районного суду Луганскої області надійшла заява щодо компенсації витрат на правову допомогу. До заяви було додано договір про надання правничої допомоги б/н від 18 листопада 2020 року, укладений між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Віннер Лекс», спеціфікацію № 1 від 18 листопада 2020 року; рахунок на оплату юридичних послуг згідно Договору про надання правничої допомогт від 18 листопада 2020 року; меморіальний ордер № 2РL604498 від 30 листопада 2020 року; меморіальний ордер № 2РL073027 від 24 листопада 2020 року; меморіальний ордер № 2РL759736 від 23 листопада 2020 року; акт приймання-передачі наданих послуг від 16 березня 2021 року; звіт про надану правову допомогу від 16 березня 2021 року; наказ (розпорядження) № 7/18-ВК від 04 травня 2018 року про прийняття на роботу Чумаса Г.Г. ; витяг з Єдиного реєстру адвокатів України; виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Адвокатське об`єднання «ВіннерЛекс», копію квитанції про направлення вказаної заяви позивачу. Позивачем заява щодо компенсації витрат на правову допомогу отримана 23 березня 2021 року. Колегія суддів погоджується із представником скаржника про те, що представник позивача був позбавлений можливості надати заперечення щодо розміру витрат на правову допомогу, враховуючи, що копію вказаної заяви позивачем було отримано 23 березня 2021 року. Задовольняючи вимоги відповідача ОСОБА_1 про стягнення з позивача понесених витрат на правову допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що сторони погодили вартість послуг по наданню професійної правничої допомоги. Колегія суддів не у повній мірі погоджується з висновками суду першої інстанції, так як суд не перевірив чи позивач отримав таку заяву та чи було достатньо у нього часу на підготовку заперечень щодо заяви про компенсацію витрат на правичу допомогу, а також не проаналізував обсяг наданих адвокатом послуг. Із наданих представником відповідача ОСОБА_1 - Чумасом Григорієм Григорійовичем документів вбачається, що відповідач ОСОБА_1 понесла витрати на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 21 000 грн. Разом з тим, зі звіту про надану правничу допомогу станом на 16 березня 2021 року вбачається, що до складу витрат на правову допомогу включено: аналіз заочного рішення, а також наявних у клієнта докумнтів з метою формування правової позиції по справі - обсяг часу 4 години, загальна вартість - 4000 грн; складання заяви про перегляд заочного рішення - обсяг часу 8 годин, загальна вартість 8000 грн; складання відзиву на позов позивача - обсяг часу 5 годин, загальна вартість 5000 грн; надання професійної правничої допомоги клієнту у судових засіданнях 23.12.2020 року; 04.01.2021 року та 08.02.2021 року - обсяг часу 2 години, загальна вартість 2000 грн; складання заяви про компенсацію витрат клієнта на професійну правничу допомогу - обсяг часу 2 години, загальна вартість 2000 грн. Колегія суддів вважає, що розмір гонорару, визначений відповідачем ОСОБА_1 та її адвокатом Чумасом Григорієм Григоровичем, зважаючи на складність справи, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій є неспіврозмірним. Різні за ступенем складності послуги (участь у судовому засіданні, складання заяв, аналіз заочного рішення тощо) фактично оцінені за однаковою погодинною вартістю 1000 грн за годину роботи, що є необгрунтованим та надмірно завищеним показником. Крім того, такі послуги як аналіз заочного рішення, складання заяви про перегляд заочного рішення, складання відзиву на позовну заяву фактично дублюють одна одну, є подібними та зводяться до єдиної дії - формування правової позиції відповідача по справі. Отже, оцінивши подані відповідачем ОСОБА_1 докази у підтвердження понесених нею витрат, виходячи з критеріїв реальності та розумності таких витрат, їх обґрунтованості та пропорційності до предмета спору при визначенні суми витрат на правничу допомогу, колегія суддів вважає, що сума витрат на правничу допомогу підлягає зменшенню з 21 000 грн до 10 000 грн. Частиною першою ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З урахуваннням, зазначеного на користь ОСОБА_1 підлягають стягненнюз позивача витрати на правничу допомогу у розмір 4754, 87 грн. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить стягнути з позивача витрати на правничу допомогу у зв`язку з розглядом апеляційної скарги у розмірі 10000, 00 грн, зазначивши, що докази розміру витрат на правничу допомогу будуть надані суду апеляційної інстанції в порядку та строки передбачені ч.8 ст.141 ЦПК України. Представник Чумас Григорій Григорович до закінчення судових дебатів зробив відповідну заяву, тому апеляційний суд не вирішує зараз питання стягнення витрат на правничу допомогу у зв`язку з розглядом апеляційної скарги. В ч. 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Як вбачається із матеріалів справи, позивачем при поданні позовної заяви сплачено судовий збір в сумі 3267, 08 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 22 жовтня 2019 року, а за подання апеляційної скарги сплачено судовий збір в сумі 4900,50 грн. Оскільки позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» підлягають частковому задоволенню, то з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1656, 39 грн з кожного. Керуючись ст. ст. 367, 374,376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» задовольнити частково. Рішення Сватівського районного суду Луганської області від 24 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за тілом кредиту задовольнити частково. Стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 на користь Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» заборгованість за тілом кредиту в сумі 88342, 13 грн. У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за тілом кредиту, яка виникла станом на 01 листопада 2016 року, відсотків за користування кредитом за період з 01 червня 2014 року по 30 квітня 2015 року відмовити у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення солідарно строкової заборгованості за тілом кредиту в сумі 53304,00 грн відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» судовий збір по 1656, 39 грн з кожного. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4754, 87 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Дата складання повного тексту постанови 24 вересня 2021 року Головуючий В. М. Луганська Судді В.А. Коновалова О.Ю. Карташов