Постанова 4851 № 520/1769/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2021 р.Справа № 520/1769/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Григорова А.М., Суддів: Подобайло З.Г. , Бартош Н.С. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2021, головуючий суддя І інстанції: Шевченко О.В., м. Харків, повний текст складено 07.06.21 року по справі № 520/1769/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління ДМС України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі по тексту - ДМС України), третя особа Головне управління ДМС України в Харківській області, в якій просив: - скасувати рішення ДМС України від 30.12.2020р. №481-20; - зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування вимог позову посилається на те, що оскаржуване рішення ДМС України від 30.12.2020р. №481-20 є необґрунтованим, протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління ДМС України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 30.12.2020 року № 481-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.11.2018 року. ДМС України, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2021 у справі №520/1769/21 та винести нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 в повному обсязі. В обґрунтування вимог скарги посилається на те, що не погоджується з рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2020 у справі 520/1769/21 і вважає його таким, що прийнято з порушенням норм матеріального (п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та процесуального (ст.ст. 76, 77, 90, 242 КАС) права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому підлягає скасуванню. Щодо побоювання позивача бути призваним до проходження військової служби в країні походження, то посилається на наступне. Позивач стверджує, що в разі повернення до Сирії буде змушений проходити військову службу в урядовій армії країни, так як його ім`я у «чорному списку», а він «не любить нинішнього президента» (протокол співбесіди від 27.11.2018) та «не хоче бути в армії» (протокол співбесіди від 27.11.2020). Зазначає, що позивач не навів жодних конкретних фактів або підтверджень щодо ситуації власного вербування до лав збройних сил Сирії після виїзду з останньої (під час співбесіди 27.11.2020 зазначив, що повісток ніколи не отримував). Позивач не надав пояснень щодо «чорного списку», а також будь - яких підтверджень чи доказів з цього приводу. Твердження позивача про те, що він «не любить нинішнього президента» не виходить за рамки його власних вподобань, не може бути розцінено як політичне переконання, та не може бути підставою для порушення діючого законодавства Сирії щодо обов`язкового проходження військової служби і уникнення останньої. В ході розгляду справи позивача, останній не повідомив про наявність у нього пацифістських поглядів або релігійних переконань, які б не дозволяли йому брати зброю в руки, а також нічого не повідомив про те, що несення військової служби потребує його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркуванням совісті. Вважає, що позивач надав суперечливі та неправдоподібні відомості щодо побоювання проходження ним військової служби, маючи на меті підсилити рівень останніх, а також віднайти підстави для обґрунтування свого звернення за захистом в Україні. Таким чином, побоювання позивача бути призваним до служби в армії слід вважати недоведеними. Щодо поточної ситуації в Сирії посилається на наступне. Під час співбесіди 27.11.2020 заявник повідомив, що батьки проживають у Саудівській Аравії - батько працює, мати вдома. Рідний брат навчається у школі, а другий рідний брат навчається у Державному університеті Дамаска в Сирії. Позивач також зазначив, що їх рід походить з м. Ес- Сувейда, а рідні наразі проживають як у м. Ес-Сувейда, так і в м. Дамаск (мати батька, дядя і тітка). Посилається, що на сьогодні склалася зовсім інша ситуація в Сирії ніж декілька років тому. Уряд країни повернув контроль над більшою частиною території країни, озброєна опозиція позбавлена можливості вести активні бойові дії, зберігаючи свій контроль у Провінції Ідліб. «Ісламська держава» (колишня «ІДІЛ» або «ІДІШ) та її військова інфраструктура розгромлена, сама ж країна перебуває на шляху політичного врегулювання конфлікту за участі міжнародного співтовариства. Щодо твердження позивача про неможливість проживати у Сирії через багатоконфесійність країни зазначає наступне. Позивач не навів жодних фактів насильства або переслідувань, ужитих проти нього або членів його сім`ї, які проживають у м. Дамаск а також у м. Ес-Сувейда, а також фактів реальної загрози переслідувань за релігійними мотивами. Позивач не визначив, хто саме і яким чином буде його переслідувати через багатоконфесійність країни. Таким чином, це твердження позивача є необґрунтованим та недоведеним. Аналіз матеріалів справи свідчить про відсутність будь-якої дискримінації стосовно позивача. Позивач не повідомив про побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства). Звернення заявника за захистом до ГУ ДМС України в Харківській області слід розцінювати як спробу віднайти законні підстави для перебування в Україні для продовження навчання. Вважає, що судом першої інстанції неправильно вирішено спір по суті, у зв`язку з чим рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2021 року має бути скасованим судом апеляційної інстанції, а у справі має бути ухвалено нове законне та обґрунтоване рішення. Представник позивача подав відзив на апеляційну скаргу, в якому посилаючись на те, що оскаржуване рішення відповідача було прийнято з порушенням принципів вказаних у ч.2 ст.2 КАС України, просив апеляційну скаргу ДМС України по даній справі залишити без задоволення. 21.09.2021 року представник позивача подав до суду апеляційної інстанції заяву, в якій просив розгляд адміністративної справи №520/1769/21, призначеної на 21.09.2021 року на 11:45 провести за його відсутності. Зазначив, що про дату та час розгляду даної справи повідомлений належним чином у встановленому законом порядку. Відповідач та третя особа про дату час та місце розгляду справи були повідомлені заздалегідь та належним чином. Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ч.4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України. Колегія суддів зазначає, що з огляду на ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 є громадянином Сирійської Арабської Республіки, 12.11.2018 року звернувся до Головного управління ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві позивач зазначив, що у Сирії народився в місті Дамаск та у 2 місяці разом з батьками переїхав до Саудівської Аравії, де закінчив школу та здобув повну середню освіту. У Сирії останній раз був у 2012 році. У 2014 році приїхав до України з метою навчання за медичним напрямом у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна. Через проблеми з навчанням його виключено з університету у 2018 році, проте до Сирії повернутися не зміг через громадянську війну та побоювання стати жертвою переслідувань. Зважаючи, що в Сирії війна позивач не може туди повернутись, оскільки буде вимушений служити в армії та вбивати своїх співгромадян. За результатами розгляду заяви позивача, Головним управлінням ДМС України в Харківській області складено висновок від 02 грудня 2020 року справа №2018КН0076, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 . Повідомленням Головного управління ДМС України в Харківській області від 20 січня 2021 року № 3 повідомлено заявника про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовлено у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту, відсутні. Підстава: рішення ДМС України від 30.12.2020 року №481-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 30.12.2020 року №481-20 відмовлено громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону. Не погоджуючись з рішенням ДМС України від 30.12.2020 року №481-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав належної оцінки тому, що на час звернення позивача за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ситуація в країні походження позивача залишається загостреною, а відтак не з`ясував характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, наскільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення. Відповідно дійшов висновку, що рішення ДМС України від 30.12.2020 року № 481-20 підлягає скасуванню. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Частиною другою ст.19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Спірні правовідносини у даній справі склалися у зв`язку з прийняттям ДМС України рішення від 30.12.2020 року № 481-20, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 . Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі по тексту - Закон №3671-VI). Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI передбачено, що біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пункт 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI визначає, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Частина перша статті 5 Закону №3671-VI передбачає, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч.5 ст.5 Закону №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Статтею 6 Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Частини перша та друга статті 7 Закону №3671-VI передбачає, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. Відповідно до ч.11 ст.9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною п`ятою ст.10 Закону №3671-VI визначено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що у органу державної міграційної служби наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Водночас, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 24.12.2020 року по справі №2040/6507/18. Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, і незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню. Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України. Право на життя і заборона катувань також закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Згідно зі статтею 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань. Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. Колегія суддів наголошує, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 27.05.2021 року по справі №380/5727/20 (адміністративне провадження № К/9901/999/21) Аналізуючи ситуацію по країні походження позивача у даній справі судом апеляційної інстанції з`ясовано, що Управлінням Верховного комісара ООН по справах біженців 08.10.2015 проаналізовано ситуацію, що склалася у Сирії, та зазначено, що конфлікт у Сирії характеризується своїм руйнуючим масштабом та тривалістю. Як результат, майже чотири мільйони людей були вимушені залишити свої домівки, та рятуючи свої життя, шукати притулку в сусідніх країнах. Колегія суддів зауважує, що до сьогодні в Сирійській Арабській Республіці наявний збройний конфлікт, відбуваються військові дії, які створюють реальну загрозу життю, безпеці та свободі позивача. У доповіді Генерального секретаря від 19.02.2019 про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191(2014), 2258 (2015), 2332 (2016), 2393 (2017) та 2401 (2018) вказано, що наземне бомбардування на північному заході країни посилилася, і майже щодня надходили повідомлення про артилерійські обстріли уздовж ліній фронту на півночі, в південно-східних районах Ідліб і на заході Алеппо. Також відзначено збільшення використання саморобних вибухових пристроїв в різних районах на північному заході і північному сході країни. Число жертв серед цивільного населення і масштаби руйнування об`єктів цивільної інфраструктури залишалися переконливим свідченням того, що основоположні принципи розмежування, пропорційності і обережності, зокрема заборони на вчинення невибіркових нападів, очевидно, не дотримувалися. Після майже восьми років з часу виникнення гуманітарної кризи в Сирійській Арабській Республіці приблизно 11,7 мільйона сирійців в межах країни як і раніше потребують гуманітарної допомоги, і близько 5,7 мільйона сирійських біженців зареєстровані в сусідніх країнах. Міжнародне співтовариство повинно невпинно підтримувати зусилля по задоволенню базових потреб цих людей і забезпечення їх захисту та, в кінцевому підсумку, по знаходженню мирних рішень для цього конфлікту. Третя Брюссельська конференція в підтримку майбутнього Сирії і регіону, яка відбудеться 12-14 березня, дасть можливість підвести підсумки того, в яких областях досягнуто прогресу, і об`єднати свої зусилля для досягнення ключових пріоритетів на 2019 рік. У центрі цих зусиль повинні стояти сирійський народ, громади і громадянське суспільство. У доповіді Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій в Сирійській Арабській республіці від 31.01.2019 вказано, що продовжують надходити повідомлення про напади на цивільних осіб та цивільні об`єкти в провінціях Ідліб, Алеппо, Дайр-ез-Зор і Ес-Сувейда, в результаті яких гинуть і отримують поранення десятки сирійських жінок, чоловіків і дітей. Повітряні нальоти і наземні операції завдають істотної шкоди ключовим об`єктам цивільної інфраструктури, включаючи лікарні і школи. Проурядовими силами, озброєними групами і терористами ІГІЛ було здійснено низку резонансних нападів. У доповіді Генерального секретаря від 16.04.2019 про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014), 2258 (2015), 2332 (2016), 2393 (2017) та 2401 (2018) зазначено, що бойові дії та інші форми насильства продовжували серйозно позначатися на цивільному населенні в різних частинах Сирійської Арабської Республіки. Мирні жителі продовжують гинути і отримувати поранення в результаті ескалації обстрілів наземними засобами і повітряних ударів в районах в межах "демілітаризованої зони", в тому числі в Ідлібі і в частинах мухафаз Хама і ОСОБА_2 . Як і раніше турбує те, якому поводженню піддаються і в яких умовах перебувають особи по всій країні, затримані урядом Сирійської Арабської Республіки, а також терористичними групами, внесеними Організацією Об`єднаних Націй в санаційні переліки, і недержавними групами озброєної опозиції. Неможливість повернення до країни, в якій заявникам буде загрожувати насилля, підтверджується і практикою Європейського Суду з прав людини. Так, ЄСПЛ у рішенні «Л.М. та інші проти Росії» від 15.10.2015 (заяви № 40081/14, 40088/14 та 40127/14) дійшов висновку, що твердження заявників про те, що їх повернення до Сирії було б порушенням статей 2 та/або 3, були обґрунтованими через рівень інтенсивності конфлікту в Сирії, оскільки заявники є з Алеппо та Дамаску там, де відбувалися особливо важкі бої, адже це молоді люди, яким особливо загрожує затримання та жорстоке поводження, згідно з даними Human Rights Watch. Тому Суд постановив, що висилка заявників до Сирії буде порушувати статті 2 та

3. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 12.08.2020 р. по справі №127/26552/16-а. Конфлікт у Сирійській Арабській Республіці характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті, серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження забороненого статтями 2 та 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 27.04.2020 року по справі №500/216/19. Колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції про те, що в Сирійській Арабській Республіці існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирійської Арабської Республіки та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирійській Арабській Республіці інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказування у цій справі не потребують. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 08.09.2021 року по справі №826/7789/16. Як встановлено судом апеляційної інстанції і підтверджено матеріалами справи, причинами звернення позивача із заявою про надання статусу біженця або особи яка потребує додаткового захисту стали неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт в Сирійській Арабській Республіці та побоювання стати жертвою переслідувань, а також зазнати примусового призову до лав збройних сил. Звертаючись в Україні за захистом, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні. Одночасно факт того, що позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з інших причин (з метою навчання), не може впливати на результат розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ситуація в країні суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також повинно враховуватись при прийнятті рішення та наданні оцінки поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні. Аналізуючи встановлені судом першої інстанції фактичні обставини справи, колегія суддів погоджується із висновком останнього про те, що існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та що відповідач не надав належної оцінки тому, що на час звернення позивача за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ситуація в країні походження позивача залишається загостреною, а відтак не з`ясував характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, наскільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на батьківщину. Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирійській Арабській Республіці став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні. Ситуація в Сирійській Арабській Республіці за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для позивача, якщо він туди повернеться, оскільки сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення. Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби. Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують факти того, що в країні походження позивача триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, які, в свою чергу, можуть становити загрозу життю, безпеці чи свободі позивача. Крім того, суб`єктивна сторона побоювань позивача у спірних правовідносинах полягає у тому, що його будуть переслідувати через те, що він не бажає служити в армії під час громадянської війни, дії якої засуджуються міжнародним співтовариством та вчиняти військові злочини (усі сторони конфлікту вбивають велику кількість цивільного населення, використовують заборонені методи ведення війни та масово порушують права людини, у тому випадку, якщо він відмовиться від служби в армії, позивача можуть піддати тортурам, принижуючому гідність поводженню чи покаранню або вбити). Таким чином, приймаючи оскаржуване рішення, ДМС України не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем у заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення. Об`єктивно існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Сирії, ситуація в якій докорінно змінилась під час його перебування в Україні. З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що ДМС України не надала належної оцінки тому, що на час звернення позивача за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ситуація в країні походження позивача залишається загостреною, а відтак не з`ясувала характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, наскільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на батьківщину. Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що формальне ставлення з боку ДМС України до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на наведене, прийняте ДМС України рішення від 30.12.2020 року № 481-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та таким, що прийняте всупереч положенням законодавства, які регламентують порядок і підстави прийняття таких рішень, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що останнє підлягає скасуванню. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що заявник (позивач) надав суперечливі та неправдоподібні відомості щодо побоювання проходження ним військової служби, маючи на меті підсилити рівень останніх, а також віднайти підстави для обґрунтування свого звернення за захистом в Україні, а тому побоювання заявника бути призваним до служби в армії слід вважати недоведеними, то колегія суддів відхиляє такі доводи, оскільки, як вже було зазначено вище, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують факти того, що в країні походження позивача триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, та відповідно у зв`язку з цим наявні обґрунтовані підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни його походження (Сирійської Арабської Республіки) останній буде примусово призваний на військову службу, а разі відмови чи ухилення від призову на військову службу останній буде підданий жорстокому поводженню, зазнає тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. Зазначене також підтверджується Рекомендаціями щодо міжнародного захисту осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку, Редакція V, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, 03 листопада 2017 року. Окрім того, посилання скаржника на те, що позивач має можливість бути звільненим від служби в армії сплативши певну суму грошей, колегія суддів відхиляє, оскільки позивач є шукачем притулку в Україні, а матеріали справи не підтверджують факту того, що повернувшись до країни його походження (Сирійську Арабську Республіку) останній зможе бути звільненим від військової служби за плату в армії, дії якої засуджуються міжнародним співтовариством та суперечать його політичним, моральним переконанням. Відповідно побоювання заявника бути призваним до служби в армії, з урахуванням наведених вище висновків, мають об`єктивні підстави вважатися реальними. Стосовно доводів апеляційної скарги, які стосуються поточної ситуації в Сирії посилається, в яких скаржник зазначає про те, що на сьогодні склалася зовсім інша ситуація в Сирії ніж декілька років тому, Уряд країни повернув контроль над більшою частиною території країни, озброєна опозиція позбавлена можливості вести активні бойові дії, зберігаючи свій контроль у Провінції Ідліб, «Ісламська держава» (колишня «ІДІЛ» або «ІДІШ) та її військова інфраструктура розгромлена, сама ж країна перебуває на шляху політичного врегулювання конфлікту за участі міжнародного співтовариства, то колегія суддів вважає ці доводи необґрунтованими та такими, що спростовуються наведеними вище висновками про те, що в Сирійській Арабській Республіці існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, і це є загальновідомим фактом. Окрім того, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт. При цьому, належних офіційних документів, які б спростовували висновки суду у даній справі скаржником не було надано, а ті посилання, які містяться в скарзі останнього (повідомлення агентств новин, інформація засобів масової інформації, інформація і доповіді організацій, тощо) не є достатніми для спростування таких висновків. Твердження скаржника про нормалізацію ситуації в країні громадянської належності позивача та фактично відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі є передчасними. Щодо посилань в апеляційній скарзі, які стосуються твердження позивача про неможливість проживати у Сирії через багатоконфесійність країни, зазначаючи про те, що зі співбесід з позивачем вбачається відсутність у нього побоювань за релігійними мотивами, а тому таке твердження заявника є необґрунтованим та недоведеним, а також посилання на те, що позивач не навів жодних фактів насильства або переслідувань, ужитих проти нього або членів його сім`ї, а також фактів реальної загрози переслідувань за релігійними мотивами, то колегія суддів зазначає, що з урахуванням вже наведених вище висновків суду про те, що в країні походження позивача триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, які, в свою чергу, можуть становити загрозу життю, безпеці чи свободі позивача, наведені посилання не впливають на вирішення даної справи. Доводи скаржника про те, що звернення заявника за захистом до Головного управління ДМС України в Харківській області слід розцінювати лише як спробу віднайти законні підстави для перебування в Україні для продовження навчання є необґрунтованими та такими, що спростовуються зазначеним вище. Щодо вимог позову в частині зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. З огляду на вказані вище висновки щодо обґрунтованості вимог позивача в частині скасування рішення ДМС України від 30.12.2020 року № 481-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог в частині зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.11.2018 року. Доводи апеляційної скарги про те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального (п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та процесуального (ст.ст. 76, 77, 90, 242 КАС) права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому підлягає скасуванню, колегія суддів, з урахуванням наведених вже вище висновків, вважає помилковими та такими, що носять характер особистих припущень скаржника, які не знайшли свого підтвердження у ході апеляційного перегляду даної справи. Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і зводяться до переоцінки встановлених обставин у даній справі. Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вимог позивача, а тому скарга відповідача підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Частиною 1 ст.9 КАС визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Будь-яке рішення чи дії суб`єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об`єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні суду. Таким чином, судова колегія вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційні скарги без задоволення, а судове рішення без змін. З урахуванням вимог ст.139 КАС України відсутні правові підстави для розподілу судових витрат. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2021 по справі № 520/1769/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)А.М. Григоров Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло Н.С. Бартош Повний текст постанови складено 27.09.2021 року