Постанова 4857 № 803/745/15-а

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 серпня 2021 рокуЛьвівСправа № 803/745/15-а пров. № А/857/9127/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Большакової О.О., Хобор Р.Б., за участю секретаря судового засідання Квітовської Ю.С., позивача ОСОБА_1 , представника позивача Деркача Д.В., представника ДПС Волосовської А.В., представника ГУ ДПС у Волинській області Януль О.М., представника МЮУ Зубка С.В., розглянувши у судовому засіданні (в режимі відеоконференції) в м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 , Державної податкової служби України, Головного управління ДПС у Волинській області на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України, Головного управління ДПС у Волинській області та Міністерства юстиції України про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на посаді, визнання недійсним запису, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії,- суддя (судді) в суді першої інстанції Ксензюк А.Я., час ухвалення рішення 12:42:33, місце ухвалення рішення м. Луцьк, дата складання повного тексту рішення 01 квітня 2021 року, В С Т А Н О В И В: 15 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернулася в суд з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України, Головного управління ДПС у Волинській області та Міністерства юстиції України, в якому, з врахуванням уточнення позовних вимог, просила: визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України в 16 березня 2015 року № 190-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області, з підстав передбачених Законом України «Про очищення влади» з моменту прийняття; поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області з 17 березня 2015 року; визнати недійсним запис від 16 березня 2015 року про звільнення із займаної посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», згідно п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, внесений до трудової книжки ОСОБА_1 , зобов`язавши Головне управління ДПС у Волинській області внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1 ; стягнути з Головного управління Державної податкової служби у Волинській області (правонаступника Головного управління Мінідоходів у Волинській області) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за кожен робочий день з 17 березня 2015 року по день поновлення на посаді, в тому числі інші суми, що підлягають стягненню у зв`язку із звільненням, у розмірі 1778959,00 грн; рішення в частині поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за один місяць звернути до негайного виконання; зобов`язати Міністерство юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомості про ОСОБА_1 . На обґрунтування позовних вимог зазначає, що наказом голови комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року № 190-о її звільнено з посади заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області. Підставою для звільнення в наказі зазначено п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, ч. 14 ст. 5 Закону України «Про очищення влади» та довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці позивача. Вважає рішення відповідача про її звільнення протиправним, оскільки воно прийняте з порушенням Конституції України. Закон України «Про очищення влади» покликаний на захист та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні та здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав та свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Вказує, що незважаючи на чітко визначену мету, принципи і підстави застосування цього закону, її свавільно було звільнено з посади не за порушення тих чи інших норм Закон України «Про очищення влади», а за перебування на посаді, чим порушені гарантовані Основним Законом права, а також принципи та цілі проведення люстрації. В аспекті індивідуалізації відповідальності вказаний Закон беззастережно порушує вимоги щодо індивідуального підходу до прийняття рішення відносно кожної особи. При проведенні люстрації має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності , тобто вина працівника має бути встановлена в кожному конкретному випадку, що звичайно не відбулося у випадку звільнення позивача. Підставами такого звільнення могли бути лише доведені відповідно до демократичних принципів обставини та факти, які б свідчили про неприхильність в діях чи бездіяльності позивача демократичним принципам та недотримання їх. Проте, позивача звільнено лише за те, що у визначений період, а саме з 23 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року вона обіймала посаду заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області. Тобто, застосовано колективну міру відповідальності, яка покладена в основу Закону України «Про очищення влади», що суперечить вимогам Конституції України. Також вказує, що займана нею посада, не передбачала можливості приймати участь в управлінні держаними справами внаслідок прийняття чи не прийняття рішень, дій чи бездіяльності здійснювати заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , а також будь-яким чином підривати основи національної безпеки і оборони України або протиправно порушувати права і свободи людини. Вказані факти не встановлено під час перебування позивача та здійснення професійної діяльності відповідно займаної посади, з огляду на це у відповідача не було жодних законних підстав звільняти позивача із займаної посади, до того ж без зазначення відповідної законодавчо визначеної підстави. Крім того в оскаржуваному наказі відсутні посилання на норми закону, які надають підстави керівнику для її звільнення з посади. З тексту наказу неможливо зрозуміти, яка саме заборона перебування на посаді застосована відносно неї. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 22 березня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року № 190-о «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області з 17 березня 2015 року. Стягнуто з Головного управління Державної податкової служби у Волинській області на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 588003,84 грн. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Волинській області на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 15000,00 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наказ Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року № 190-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області базується виключно на довідці про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі позивача та/або трудовій книжці без доведення факту індивідуальної вини, тому такий є протиправним, а позивача слід поновити на посаді, яку вона обіймала до звільнення із стягненням з Головного управління ДПС у Волинській області(як правонаступника Головного управління Міндоходів у Волинській області) середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Щодо позовної вимоги позивача визнати недійсним запис від 16 березня 2015 року про звільнення із займаної посади, зобов`язавши ГУ ДПС у Волинській області внести відповідні зміни до трудової книжки позивача, то наслідком незаконного звільнення позивача є поновлення її на державній службі, процедура якого включає в себе і визнання недійсним запису у трудовій книжці про звільнення та має бути вчинена відповідачем на виконання рішення суду у даній справі. Щодо позовних вимог в частині зобов`язання Міністерства юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» відомості про позивача, то чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей про особу щодо якої встановлено заборону, передбачену ч. 3 або ч. 4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», а тому така вимога є безпідставною. При цьому, при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг, а предмет спору в цій справі містить лише один епізод спірних правовідносин, не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними, тому з ГУ ДПС у Волинській області на користь позивача слід стягнути витрати на професійну правову допомогу у розмірі 15000,00 грн. Не погодившись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що при розрахунку обчислення середньої заробітної плати, яка підлягає до стягнення в даній справі за період з 17 березня 2020 року по 12 грудня 2020 року розмір середньоденної заробітної плати повинен розраховуватись з врахуванням коефіцієнту коригування заробітної плати в кожному випадку підвищення посадового окладу за цей період. Судом першої інстанції не було враховано того факту, що невиплата заробітної плати у період вимушеного прогулу позивачу призвела до недоотримання останньою всіх передбачених компенсацій та втрат, як отримувались іншими громадянами, які працювали на аналогічних посадах у відповідний період. Також, зобов`язання Міністерства юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомості про ОСОБА_1 є ефективним способом захисту прав позивача. При цьому, ГУ ДПС у Волинській області є правонаступником ГУ Міндоходів у Волинській області, а тому позивача слід поновити на роботі у ГУ ДПС у Волинській області. Заявлений до відшкодування обсяг витрат на правову допомогу у сумі 45000,00 грн є абсолютно співмірним зі складністю справи та підготовлених адвокатами в межах її розгляду документах, підтверджений належними та допустимими доказами. Також, не погодившись з прийнятим рішенням, Головне управління ДПС у Волинській області подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що судом не спростовано сам факт перебування на посаді, та те, що зазначена посада відноситься до переліку посад щодо яких застосовуються заборони. Відсутні підстави для стягнення середньомісячного заробітку за весь час вимушеного прогулу, оскільки позивачем було подано клопотання про зупинення розгляду справи, яке слугувало підставою для тривалого розгляду справи по суті. Також, судом першої інстанції помилково стягнуто середній заробіток з ГУ ДПС у Волинській області, оскільки станом на момент прийняття рішення запис про припинення ГУ ДФС у Волинській області(яке є правонаступником реорганізованого Головного управління Міністерства доходів і зборів України) в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутній. Крім цього, заявлена сума витрат на правову допомогу є завищеною. Також, не погодившись з прийнятим рішенням, Державна податкова служба України подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що позивач ніколи не перебував в трудових відносинах з ДПС України, а прийняття рішення щодо поновлення позивача на посаді в ДПС України судом першої інстанції проігноровано положення ст. 235 КЗпП України та постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року №

9. При прийнятті оскаржуваного наказу № 190-о від 16 березня 2015 року суб`єктом його видання було лише забезпечено реалізацію Закону України «Про очищення влади», який є чинним та не визнаний таким, що не відповідає Конституції України у встановленому законодавством порядку. Також, відсутні підстави для стягнення середньомісячного заробітку за весь час вимушеного прогулу, оскільки тривалий розгляд справи по суті зумовлений волевиявленням позивача. Міністерством юстиції України подано пояснення в яких зазначено, що обіймання особою посади заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та незвільнення в цей період за власним бажанням відповідає критерію здійснення очищення влади та має наслідком застосування до особи заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади». Також, Міністерство юстиції з огляду на надані йому повноваження виключить відомості щодо позивача з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», лише в порядку, визначеному п. 5 Розділу ІІ Положення. Міністерством юстиції України не вчинялось жодних дій чи бездіяльності щодо порушень прав та свобод позивача. Також, позивачем подано відзиви на апеляційні скарги, в яких зазначено, що судом першої інстанції не було враховано, що станом на момент розгляду справи Головне управління Міндоходів у Волинській області було припиненим, а тому позивача слід поновити у ГУ ДПС у Волинській області, яке є правонаступником ГУ Міндоходів у Волинській області. Поновлення позивача на посаді в органах, що підлягають ліквідації в подальшому призведе до неможливості дотримання закріплених Конституцією прав позивача на працю та не є ефективним захистом його прав. Також, позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем. При цьому, розгляд справи № 803/745/15-а здійснювався понад один рік, проте не з вини позивача, а тому виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу є правомірною вимогою. Міністерством юстиції України подано відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено, що Міністерство юстиції з огляду на надані йому повноваження виключить відомості щодо позивача з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», лише в порядку, визначеному п. 5 Розділу ІІ Положення. Міністерством юстиції України не вчинялось жодних дій чи бездіяльності щодо порушень прав та свобод позивача. Головним управлінням ДПС у Волинській області подано відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено, що середній заробіток ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу не є заробітною платою, тобто оплатою її праці, та не є виплатою, яка була їй нарахована, але не сплачена, а тому індексації не підлягає. Підстави для врахування п. 10 Порядку № 100 відсутні, оскільки він не встановлює певних прав та обов`язків, а лише визначає порядок розрахунку середньої заробітної плати, не містить норм, які пом`якшують чи скасовують юридичну відповідальність. Також, відсутні підстави для задоволення позову в частині стягнення компенсації за порушення строків виплати заробітної плати, оскільки ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» застосовується у випадку затримки випадку затримки виплати нарахованих громадянам доходів, однак сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягнення носить разовий характер і до суб`єктів компенсації не відноситься. В судовому засіданні позивач та його представник свою апеляційну скаргу підтримали, в своїх поясненнях покликалися на доводи в ній викладені. Щодо апеляційних скарг ДПС України та ГУ ДПС у Волинській області заперечили. Представник Міністерства юстиції України щодо апеляційної скарги позивача заперечив, апеляційні скарги ДПС України та ГУ ДПС у Волинській області підтримав. Представник ДПС України свою апеляційну скаргу та апеляційну скаргу ГУ ДПС у Волинській області підтримав, щодо апеляційної скарги позивача заперечив. Представник ГУ ДПС у Волинській області свою апеляційну скаргу та апеляційну скаргу ДПС України підтримав, щодо апеляційної скарги позивача заперечив. Відповідач ДФС України явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши обставини справи та доводи апеляційних скарг, відзивів на апеляційні скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційні скарги слід задовольнити частково з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 відповідно до наказу Міністерства доходів і зборів України № 1140-о від 04 червня 2013 року призначена в порядку переведення на посаду заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області (том 1, а.с.34). 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади». З доповідної записки Департаменту персоналу від 13 березня 2015 року слідує, що 11 березня 2015 року ОСОБА_1 подано заяву відповідно до ст. 4 Закону України «Про очищення влади» про проведення перевірки, передбаченої Законом (щодо незастосування заборон) та надано згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо себе відповідно до вимог Закону. За результатами перевірки встановлено факт належності ОСОБА_1 до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені ч. 3 ст. 1 Закону, на основі критеріїв, визначених п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», а саме у період з 04 червня 2013 року по 13 березня 2014 року вона обіймала посаду заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області. За висновками результатів перевірки, ОСОБА_1 підлягає звільненню на підставі ч. 14 ст. 5 Закону України «Про очищення влади», пункту 15 Порядку, пункту 7-2 частини першої ст. 36 КЗпП України з посади заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (том 1, а.с.28). Відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці встановлено, що до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» (том 1, а.с.29). Наказом Міністерства доходів і зборів України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 16 березня 2015 року № 190-о ОСОБА_1 з 16 березня 2015 року звільнено з посади заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». Підстава: п.7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, ч. 14 ст. 5 Закону України «Про очищення влади», довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці (том 1 а.с.16). Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також витрат на правову допомогу у розмірі 15000,00 грн. Щодо решти позовних вимог то такі є безпідставними. Колегія суддів частково погоджується з обґрунтованістю таких висновків суду першої інстанції з наступних підстав. Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства доходів і зборів України в 16 березня 2015 року № 190-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області, з підстав передбачених Законом України «Про очищення влади» з моменту прийняття, то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Згідно із п. 10 ч. 1 ст. 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади. Частиною 3 ст. 1 Закону № 1682-VII передбачено, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону. Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону № 1682-VII особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1 - 10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону. Частиною 1 ст. 5 Закону № 1682-VII передбачено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України. Відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону № 1682-VII організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка. Згідно із ч. 5 ст. 5 Закону № 1682-VII перевірці підлягають: достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону; достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі - декларація), набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1 - 10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел. Частиною 7 ст. 5 Закону № 1682-VII передбачено, що керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на третій день після отримання заяви надсилає до відповідних районних, міських (міст обласного значення), районних у містах територіальних органів державної влади за місцем проживання особи, до компетенції яких належить проведення перевірки відповідних відомостей, визначених у пункті 1 частини п`ятої цієї статті, запити про перевірку відомостей щодо особи, стосовно якої проводиться перевірка, до яких додаються копії заяви. Відповідно до ч. 12 ст. 5 Закону № 1682-VII у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку. Згідно із ч. 14 ст. 5 Закону № 1682-VII керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку. Частиною 15 ст. 5 Закону № 1682-VII передбачено, що усі матеріали перевірки, які надійшли до керівника органу, передбаченого частиною четвертою цієї статті, додаються до особової справи особи, стосовно якої проводилася перевірка. Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII встановити, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом. Згідно із п. 14 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563 (далі - Порядок № 563, редакція на момент проведення перевірки у відношенні позивача): відповідальний структурний підрозділ протягом десяти днів з дня надходження заяви особи, яка підлягає перевірці, на підставі відомостей, наявних в особовій справі такої особи, перевіряє достовірність відомостей, зазначених у заяві, щодо незастосування до неї заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону, на основі критеріїв, визначених пунктами 1 - 8 частини другої, пунктами 1 і 2 частини четвертої статті 3 Закону. Пунктом 15 Порядку № 563 передбачено, що у разі виявлення відповідальним структурним підрозділом відомостей щодо застосування до особи, яка підлягає перевірці, заборони, передбаченої пунктом 14 цього Порядку, керівник органу не пізніше ніж на третій день з дня виявлення таких відомостей приймає рішення про звільнення такої особи і в той самий день надсилає його копію до Мін`юсту в паперовій та електронній формі (скановану копію у форматі pdf) разом з відомостями про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою статті 1 Закону (прізвище, ім`я, по батькові, дата та місце народження, серія та номер паспорта громадянина України, ким і коли виданий, реєстраційний номер облікової картки платника податків, місце проживання, місце роботи, посада на час застосування положення Закону, інформація про критерій, на підставі якого застосовано заборону), в паперовій та електронній формі (у форматі Microsoft Word), які протягом трьох днів з дня їх надходження вносяться до Реєстру. Відповідно до п. 16 Порядку № 563 відомості про особу, яка підлягає перевірці (прізвище, ім`я, по батькові, місце роботи, посада на час застосування положення Закону, інформація про підстави для застосування до особи заборон, визначених статтею 1 Закону, та строк, на який на особу поширюється заборона, передбачена частиною третьою або четвертою статті 1 Закону), не пізніш як на третій день з дня їх надходження до Мін`юсту розміщуються на офіційному веб-сайті Міністерства. Згідно із п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України: трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». З матеріалів справи слідує, що звільнення ОСОБА_1 відбулось виключно з тих підстав, що вона в період з березня 2010 року по листопад 2013 року займала посаду заступника голови Державної податкової адміністрації у Волинській області, з листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року заступника начальника Головного управління Міндоходів у Волинській області, які підпадають під дію ст. 3 Закону № 1682-VII, що визначає критерії здійснення очищення влади (люстрації). 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України. Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України. Парламентська Асамблея Ради Європи у Керівних принципах для забезпечення відповідності законів про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права зауважила таке: «Щоб відповідати вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права, закони про люстрацію повинні відповідати певним вимогам. Насамперед, люстрація повинна бути спрямована на загрози основоположним правам людини і процесу демократизації; помста ніколи не може бути метою таких законів, також не допускається політичне або соціальне зловживання результатами люстраційного процесу. Мета люстрації полягає не в покаранні тих осіб, які вважаються винними, - що є завданням прокурорів, які використовують кримінальне законодавство, - а в захисті новоствореної демократії. Люстрація має здійснюватися спеціально створеною незалежною комісією шанованих суспільством громадян, запропонованих главою держави та затверджених парламентом; Люстрація може бути застосована тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створенню вільної демократії, зокрема шляхом використання конкретної посади, яку обіймає цей суб`єкт, для порушення прав людини або блокування демократичних процесів; Люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти; покарання може накладатися тільки за минулу злочинну діяльність на підставі чинного Кримінального кодексу України та відповідно до усіх процедур і гарантій кримінального переслідування; Люстрація повинна обмежуватися посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що суб`єкти, які їх обіймають, становитимуть значну небезпеку для прав людини і демократії, тобто посади державної служби, які передбачають значну відповідальність за визначення або виконання державної політики та заходів, що стосуються внутрішньої безпеки або щодо посад державної служби, які передбачають надання наказу та/або вчинення порушення прав людини, таких як правоохоронні органи, служба безпеки і розвідки, судові органи та прокуратура <…> Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) на 101 Пленарній сесії схвалила проміжний висновок щодо Закону «Про очищення влади», згідно з яким: Застосування люстраційних заходів до періоду правління радянської комуністичної влади через стільки років після закінчення цього режиму та набрання чинності демократичної конституції в Україні потребують переконливих причин для виправдання наявності конкретної загрози, яку колишні комуністи наразі становлять для демократії; Комісія вважає, що важко виправдати таку пізню люстрацію. Застосування люстраційних заходів щодо недавнього періоду, упродовж якого пан ОСОБА_3 був Президентом України, зрештою поставить під сумнів реальне функціонування положень Конституції та законодавства України, як демократичної держави, заснованої на принципі верховенства права. Закон України «Про очищення влади» містить кілька серйозних недоліків і потребує перегляду принаймні таких положень: Люстрація повинна стосуватися тільки посад, які дійсно можуть становити значну загрозу для прав людини та демократії; перелік посад, які підлягають люстрації, має бути переглянутий. Вина має бути доведена у кожному конкретному випадку та не може припускатися на підставі лише приналежності до категорії органів державної влади; критерії для люстрації мають бути переглянуті; Відповідальність за проведення процесу люстрації повинна бути знята з Міністерства юстиції України та покладена на спеціально створену незалежну комісію за активної участі громадянського суспільства. Процедура люстрації повинна поважати гарантії справедливого судового розгляду (право на захисника, рівність сторін, право бути вислуханим особисто); судове провадження має призупиняти адміністративне рішення щодо люстрації до ухвалення остаточного рішення; Закон України «Про очищення влади» має прямо передбачати ці гарантії. Відомості про осіб, що підлягають люстраційним заходам, мають оприлюднюватися тільки після ухвалення остаточного рішення суду». За змістом статті 32 Конвенції питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду з прав людини (надалі також Суд, ЄСПЛ). Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. За сталою практикою ЄСПЛ поняття приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. пункт 25 «C. проти Бельгії» від 7 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. пункт 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. пункт 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. пункт 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Окрім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. пункти 43-48 рішення у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. пункт 35 рішення у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та пункти 63, 64 рішення у справі «A. проти Норвегії» від 9 квітня 2009 року (справа № 28070/06), пункт 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)). Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та пункт 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року). У пунктах 294-300 рішення у справі «Полях та інші проти України» (Case of Polyakh and others v. Ukraine) (заяви № 58812/15 та 4 інші, 17 жовтня 2019 року), досліджуючи питання щодо пропорційності звільнення заявників із посад через обіймання певних посад на підставі Закону України «Про очищення влади», ЄСПЛ зауважив на такому: «Суд зазначає, що застосування до заявників передбачених Законом «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України. Подальші твердження про проступки третього заявника не змінюють цього факту (див. пункт 305). <…> застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції. <…> у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами <…> Крім того, Суд не переконаний, що законодавчий механізм був достатньо вузько розробленим для вирішення «нагальної суспільної потреби», яку мав би переслідувати Закон «Про очищення влади». У зв`язку з цим слід зазначити, що законодавчий механізм був набагато ширшим та універсальнішим, аніж розроблений, наприклад, Польщею (див. згадане рішення у справі «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland), пункти 27 - 29) або Латвією (див. згадане рішення у справі «Жданока проти Латвії» (Ћdanoka v. Latvia), пункти 57 і 126), сфера застосування яких обмежувалася особами, які відіграли активну роль у діяльності колишньої влади, яка не була демократичною. <…> передбачені Законом «Про очищення влади» заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_3 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_3 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», є прихід до влади пана ОСОБА_3 (див. пункт 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави.» У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку про те, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників (пункти 323, 324 вказаного рішення) З огляду на вищевказане, колегія суддів зазначає, що застосування до осіб заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», може здійснюватися виключно крізь призму приписів частини другої статті 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та з урахуванням відповідних принципів, зокрема, верховенства права, презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності. Тобто, має бути доведено, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, яка викладена у постановах від 17 червня 2020 року у справі № 826/1137/16, від 12 серпня 2020 року у справі № 826/17778/14, від 25 листопада 2020 року у справі № 826/25523/15. Натомість, у даній справі ОСОБА_1 було звільнено виключно через обіймання нею певних посад. Відтак, колегія суддів вважає, що застосування до позивача заборон, передбачених положеннями Закону України «Про очищення влади», не може вважатись ані пропорційним, ані необхідним у демократичному суспільстві, та створює передумови для порушення з боку України міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність наказу Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року № 190-о «Про звільнення ОСОБА_1 ». Також, відповідно до ч. ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Враховуючи приписи ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що достатнім та ефективним засобом захисту порушеного права позивача є поновлення її на попередній роботі, а саме на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області з 17 березня 2015 року. Щодо позовної вимоги позивача визнати недійсним запис від 16 березня 2015 року про звільнення із займаної посади, зобов`язавши ГУ ДПС у Волинській області внести відповідні зміни до трудової книжки позивача, то колегія суддів суддів зазначає наступне. Згідно із п. 2.3, п. 2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58 (далі - Інструкція № 58), записи в трудовій книжці при звільненні або переведенні на іншу роботу повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону. Усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Відповідно до п. 2.10 Інструкції № 58 у разі необхідності, наприклад, зміни запису відомостей про роботу після зазначення відповідного порядкового номеру, дати внесення запису в графі 3 пишеться: «Запис за № таким-то недійсний. Прийнятий за такою-то професією (посадою)» і у графі 4 повторюються дата і номер наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу, запис з якого неправильно внесений до трудової книжки. У такому ж порядку визнається недійсним запис про звільнення і переведення на іншу постійну роботу у разі незаконного звільнення або переведення, установленого органом, який розглядає трудові спори, і поновлення на попередній роботі або зміни формулювання причини звільнення. Наприклад, пишеться: «Запис за № таким-то є недійсним, поновлений на попередній роботі». При зміні формулювання причини звільнення пишеться: «Запис за № таким-то є недійсним, звільнений ...» і зазначається нове формулювання. У графі 4 в такому разі робиться посилання на наказ про поновлення на роботі або зміну формулювання причини звільнення. При наявності в трудовій книжці запису про звільнення або переведення на іншу роботу, надалі визнаної недійсною, на прохання працівника видається «Дублікат» трудової книжки без внесення до неї запису, визнаного недійсним. Інструкцією № 58 врегульований певний алгоритм дій роботодавця у разі поновлення на роботі незаконно звільненого працівника. Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів зазначає, що необхідною умовою для визнання недійсним запису у трудовій книжці про звільнення є прийняття наказу про поновлення на роботі. Тому, в даному випадку, наслідком незаконного звільнення позивача є поновлення її на державній службі, процедура якого включає в себе і визнання недійсним запису у трудовій книжці про звільнення та має бути вчинена відповідачем на виконання рішення суду у даній справі. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимога про визнання недійсним запису від 16 березня 2015 року про звільнення із займаної посади, зобов`язавши ГУ ДПС у Волинській області внести відповідні зміни до трудової книжки позивача є передчасною. Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного управління Державної податкової служби у Волинській області (правонаступника Головного управління Мінідоходів у Волинській області) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за кожен робочий день з 17 березня 2015 року по день поновлення на посаді, в тому числі інші суми, що підлягають стягненню у зв`язку із звільненням, у розмірі 1778959,00 грн, то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі Порядок № 100), відповідно до п.2 якого обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно із абз. 1, 2 п. 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Отже, при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати. Відповідно до пп. «б» п. 4 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, не враховуються, серед іншого, одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо). За змістом пункту 10 розділу IV Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. Верховний Суд, зокрема, у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 572/2429/15-ц наголошував, що тлумачення частини другої статті 235 КЗпП, пункту 10 Порядку № 100, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. З рішення суду першої інстанції слідує, що в задоволенні позовної вимоги про врахування коефіцієнту підвищення заробітної плати відмовлено з підстав, що відповідно до Змін, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 (набрали чинності 12 грудня 2020 року), виключено пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, який передбачав необхідність проведення коригування виплат при підвищенні посадових окладів. Проте, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції помилково не застосовано до спірних правовідносин приписів п. 10 Порядку № 100 під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв`язку з чим останнім допущено неправильне застосування норм матеріального права, а саме п. 10 Порядку № 100 та ч. 2 ст. 235 КЗпП України, оскільки п. 10 Порядку № 100 був виключений лише 12 грудня 2020 року, а позивача поновлено на роботі з 17 березня 2015 року. З матеріалів справи слідує, що позивач перебувала у вимушеному прогулі з 17 березня 2015 року по 22 березня 2021 року, тому вказаний коефіцієнт слід застосовати при розрахунку середнього заробітку в період з 17 березня 2015 року по 12 грудня 2020 року. ( період дії п. 10 Постанови КПУ України № 100) Коефіцієнт коригування заробітної плати повинен розраховуватись шляхом ділення посадового окладу, встановленого працівником після підвищення, на посадовий оклад, який був у працівника до підвищення. Такий коефіцієнт має розраховуватись окремо в кожному випадку підвищення посадового окладу. Розрахований коефіцієнт слід множити на суми виплат за період до підвищення. Отже, доводи позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з врахуванням коефіцієнт коригування заробітної плати при підвищенні посадових окладів колегія суддів вважає обгрунтованими в частині застосування з 17 березня 2015 року по 12 грудня 2020 року. Оскільки, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі податковий орган здійснював підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. При обчисленні розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів враховує довідку Головного управління Міндоходів у Волинській області від 23 квітня 2015 року № с/1631/03-20-05-27 (т. 1 а.с. 30). Згідно вказаної довідки середньомісячна заробітна плата позивача становить 8405,64, а середньоденна заробітна плата - 390,96 грн. Із змісту листа Головного управління Державної фіскальної служби у Волинській області від 15 жовтня 2020 року № 71/адв/03-97-06-01, слідує, що підвищення посадових окладів на посаді заступника начальника управління відбулось в наступні періоди: 17 березня 2015 року 01 грудня 2015 року 2762 грн (178 робочих днів); 01 грудня 2015 року 30 квітня 2016 року 3450 грн (106 днів); 01 травня 2016 року 31 грудня 2016 року 5686 грн (168 днів); 01 січня 2017 року 30 листопада 2017 року 6800 грн (228 днів); 01 грудня 2017 року 31 грудня 2017 року 7100 грн (20 днів); 01 січня 2018 року 31 грудня 2018 року 9000 грн (250 днів); 01 січня 2019 року 31 грудня 2019 року 9690 грн (250 днів); 01 січня 2020 року 12 грудня 2020 року 10600 грн (238 днів). При цьому, кількість календарних днів за період вимушеного прогулу, починаючи з 17 березня 2015 року (наступний день після звільнення) і по день прийняття даного рішення 22 березня 2021 року становить - 1504 дні. З вищенаведеного слідує, що середній заробіток за час вимушеного прогулу з наступного дня звільнення 17 березня 2015 року по 01 грудня 2015 року (до підвищення посадового окладу) становить 69590,88 грн (390,96 грн*178 днів); - 01 грудня 2015 року по 30 квітня 2016 року 51802,20 грн (після першого підвищення окладу, розмірі посадового окладу склав 3450 грн. Шляхом ділення окладу, встановленого після підвищення на який необхідно прокоригувати виплати: - 1,25 разів (3450 грн/2762,00 грн = 1,25); Середньоденний розмір заробітної плати, коригований на коефіцієнт підвищення склав 488,70 грн (390,96 грн*1,25 = 488,70 грн). З врахуванням кількості робочих днів 106 середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 51802,20 грн (488,70 грн*106 днів = 51802,20 грн); - 01 травня 2016 року по 31 грудня 2016 року 135468,48 грн (після наступного підвищення окладу, розмір посадового окладу склав 5686 грн. Шляхом ділення окладу, встановленого після підвищення на який необхідно прокоригувати виплати: - 1,65 разів (5686,00 грн/3450,00 грн = 1,65); Середньоденний розмір заробітної плати, коригований на коефіцієнт підвищення склав 806,36 грн (488,70 грн*1,65 = 806,36 грн). З врахуванням кількості робочих днів 168, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 135468,48 грн (806,36 грн*168 днів = 135468,48 грн); - 01 січня 2017 року по 30 листопада 2017 року 220619,64 грн (після наступного підвищення окладу, розмір посадового окладу склав 6800 грн. Шляхом ділення окладу, встановленого після підвищення на який необхідно прокоригувати виплати: - 1,20 разів (6800,00 грн/5686,00 грн = 1,20); Середньоденний розмір заробітної плати, коригований на коефіцієнт підвищення склав 967,63 грн (806,36 грн*1,20 = 967,63 грн). З врахуванням кількості робочих днів 228, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 220619,64 грн (967,63 грн*228 днів = 220619,64 грн); - 01 грудня 2017 року по 31 грудня 2017 року 20126,80 грн (після наступного підвищення окладу, розмір посадового окладу склав 7100 грн. Шляхом ділення окладу, встановленого після підвищення на який необхідно прокоригувати виплати: - 1,04разів (7100,00 грн/6800,00 грн = 1,04); Середньоденний розмір заробітної плати, коригований на коефіцієнт підвищення склав 1006,34 грн (967,63 грн*1,04 = 1006,34 грн). З врахуванням кількості робочих днів 20, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 20126,80 грн (1006,34 грн*20 днів = 20126,80 грн); - 01 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року 319512,50 грн (після наступного підвищення окладу, розмір посадового окладу склав 9000 грн. Шляхом ділення окладу, встановленого після підвищення на який необхідно прокоригувати виплати: - 1,27разів (9000,00 грн/7100,00 грн = 1,27); Середньоденний розмір заробітної плати, коригований на коефіцієнт підвищення склав 1278,05 грн (1006,34 грн*1,27 = 1278,05 грн). З врахуванням кількості робочих днів 250, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 319512,50 грн (1278,05 грн*250 днів = 319512,50 грн); - 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року 345072,50 грн (після наступного підвищення окладу, розмір посадового окладу склав 9690 грн. Шляхом ділення окладу, встановленого після підвищення на який необхідно прокоригувати виплати: - 1,07разів (9690,00 грн/9000,00 грн = 1,08); Середньоденний розмір заробітної плати, коригований на коефіцієнт підвищення склав 1380,29 грн (1278,05 грн*1,08 = 1380,29 грн). З врахуванням кількості робочих днів 250, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 345072,50 грн (1380,29 грн*250 днів = 345072,50 грн); - 01 січня 2020 року по 12 грудня 2020 року 358075,76 грн (після наступного підвищення окладу, розмір посадового окладу склав 10600 грн. Шляхом ділення окладу, встановленого після підвищення на який необхідно прокоригувати виплати: - 1,07разів (10600,00 грн/9690,00 грн = 1,09); Середньоденний розмір заробітної плати, коригований на коефіцієнт підвищення склав 1504,52 грн (1380,29 грн*1,09 = 1504,52 грн). З врахуванням кількості робочих днів 238, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 358075,76 грн (1504,52 грн*238 днів = 358075,76 грн); - 13 грудня 2020 року по 22 березня 2020 року 25803,36 грн (66 днів*390,96 грн середньоденний заробіток). Всього: 1546072,12 грн (69590,88 грн+51802,20 грн+135468,48 грн+220619,64 грн+20126,80 грн+319512,50 грн+345072,50 грн +358075,76 грн + 25803,36 грн) Висновки колегії суддів про застосування коефіцієнту коригування заробітної плати при підвищенні посадових окладів узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена в постановах від 04 березня 2020 року у справі № 0440/6017/18; від 06 серпня 2020 року у справі № 824/971/16-а; від 11 лютого 2021 року у справі № 814/197/15; від 25 лютого 2021 року у справі № 816/44583/14; у справі № 813/5855/15. Отже, позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з врахуванням коефіцієнту коригування заробітної плати при підвищенні посадових окладів підлягає до задоволення в розмірі 1546072,12 грн. Колегія суддів не приймає до уваги доводи скаржників Головного управління ДПС у Волинській області, Державної податкової служби України про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно застосовувати в межах одного року, оскільки розгляд даної справи здійснювався понад один рік не з вини позивача. Зупинення в судовому порядку провадження у справі не доводить вину та не свідчить про вину працівника. В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» суд дійшов висновку, що у нього немає жодних причин сумніватись, що після ухвалення рішення суду національні суди зможуть поновити розгляд цих справ і присудити відповідне відшкодування втраченої заробітної плати. Заявники мають законні сподівання отримати не тільки відшкодування втраченої заробітної плати, а й будь-яких інших пов`язаних з цим сум, передбачених національним законодавством. Також, колегія суддів не приймає до уваги доводи ОСОБА_1 про необхідність врахування при нарахуванні середнього заробітку за час вимушеного прогулу індексації заробітної плати та компенсації за порушення строків її виплати виходячи з наступних підстав. Частиною 6 статті 95 Кодексу законів про працю України передбачено, що заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку. Індексація заробітної плати здійснюється на підставі Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 (надалі - Порядок № 1078), з урахуванням внесених до них змін. Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначені Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03 липня 1991 року № 1282-XII. Статтею 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено, що індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру. Згідно із п. 2 Порядку № 1078, індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема оплата праці найманих працівників підприємств, установ, організацій у грошовому виразі, яка включає оплату праці за виконану роботу згідно з тарифними ставками (окладами) і відрядними розцінками, доплати, надбавки, премії, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені законодавством, а також інші компенсаційні виплати, що мають постійний характер. Пунктом 3 Порядку № 1078 визначено, що до об`єктів індексації, визначених у пункті 2, не відносяться, зокрема виплати, які обчислюються із середньої заробітної плати. Отже, відповідно до норм Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку № 1078 середній заробіток за час вимушеного прогулу не є об`єктом індексації. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16 квітня 2020 року у справі № 450/1925/17. Згідно із ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Тобто, вимога про стягнення суми індексації середнього заробітку нарахованого за час вимушеного прогулу суперечить порядку проведення виплат встановленого Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини ходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», оскільки індексація проводиться тільки із виплат, які законодавчо визначені, як об`єкти виплат, що підлягають індексації. Також, зазначені виплати повинні носити, зокрема, постійний характер, а не разовий. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Отже, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення позову в частині стягнення компенсації за порушення строків виплати заробітної плати, оскільки наведене положення закону застосовується у випадку затримки виплати нарахованих громадянам доходів, однак сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню носить разовий характер і до об`єктів компенсації, визначених ст. 2, не відноситься. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що вимога про врахування при нарахуванні середнього заробітку за час вимушеного прогулу індексації заробітної плати та компенсації за порушення строків її виплати чинним законодавством не передбачена, а тому позов в цій частині до задоволення не підлягає за безпідставністю. Щодо позовної вимоги про зобов`язання Міністерства юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомості про ОСОБА_1 , то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону № 1682-VII відомості про осіб, щодо яких установлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, уносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України. Наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 року № 1704/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за № 1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Положення № 1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», а також надання відомостей з нього. Згідно із п. 9 вказаного Положення держатель уносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», забезпечують оприлюднення інформації на офіційному вебсайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням. Пунктом 4 Положення № 1704/5 передбачено, що держателем Реєстру є Міністерство юстиції України. Відповідно до п. 5 розділу ІІ Положення № 1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Держателя від органу, який проводив, передбачену Законом України «Про очищення влади», перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що наявні підстави для зобов`язання Головного управління Державної податкової служби у Волинській області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII. При цьому, колегія суддів щодо доводів скаржників про поновлення позивача на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області зазначає наступне. Частиною 1 ст. 235 КЗпП України визначено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Тобто, визнання протиправним на скасування оскарженого наказу про звільнення ОСОБА_1 є підставою для поновлення на попередній роботі, а саме на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області з 17 березня 2015 року. Поновлення на посаді, яку позивач обіймала до звільнення є достатнім та ефективним засобом захисту порушеного права. Аналогічна правова позиція викладена в Постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14, та від 14 липня 2020 року у справі № 809/1466/15, яка враховується судом при розгляді і вирішенні даної адміністративної справи в силу положень ч. 5 ст. 242 КАС України. При цьому, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, слід стягнути саме з відповідача Головного управління Державної податкової служби у Волинській області (як правонаступника Міністерства доходів і зборів у Волинській області) виходячи з наступних обставин. У даній адміністративній справі правонаступниками первісних відповідачів Міністерства доходів і зборів України та Головного управління Міндоходів у Волинській області стали Державна фіскальна служба України, Головне управління ДФС у Волинській області, а пізніше Державна податкова служба України та Головне управління ДПС у Волинській області. Кабінет Міністрів України прийняв рішення про розділення сервісної та правоохоронної функцій Державної податкової служби, що підтверджується постановою від 25 вересня 2019 року №

846. Даною постановою передбачено виключення у Державної податкової служби функцій з реалізації державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, законодавства з питань сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та з інших питань. Згадані функції у сфері правоохоронної діяльності продовжуватиме здійснювати Державна фіскальна служба, що припиняється у зв`язку з реорганізацією, до завершення здійснення заходів з утворення нового органу з розслідування фінансових злочинів. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 25 вересня 2019 року № 846 «Про внесення змін до актів Кабінету Міністрів України» визначено розподіл штатної чисельності. В структурі Державної фіскальної служби залишилось - 4634 працівники податкової міліції, в новостворену структуру Державної податкової служби переведено - 23618 цивільних працівників. При цьому, територіальні органи Державної податкової служби визначено правонаступниками майна, прав та обов`язків територіальних органів Державної фіскальної служби, що реорганізовується. Таким чином, Державна фіскальна служба України на сьогоднішній день позбавлена основних повноважень центрального органу виконавчої влади з питань податкової політики, а лише виконує завдання щодо податкової політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, законодавства з питань сплати єдиного податку та іншого законодавства. Підтвердженням цього є і різні структури цих державних органів. Основними підрозділами апарату Державної фіскальної служби України є: Управління охорони державної таємниці, технічного та криптографічного захисту інформації; Головне слідче управління; Головне управління протидії економічним правопорушенням; Управління оперативної підтримки; Управління координаційного забезпечення податкової міліції та інші обслуговуючі підрозділи. В той же час до складу/апарату Державної податкової служби України входять: Департамент податкового адміністрування; Департамент адміністративного оскарження; Департамент податкового аудиту; Департамент боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом; Департамент контролю за підакцизними товарами; Департамент електронних сервісів - Департамент по роботі з податковим боргом. Тобто, в органах Державної фіскальної служби на сьогодні працюють слідчі, оперативні працівники податкової міліції та обслуговуючі підрозділи. Проте, в штатах органів ДПС рахуються цивільні посади. Враховуючи те, що позивач протягом більше 20 років працювала на різних ділянках в податкових органах, але на цивільних посадах, вона не може бути поновлена в структурі Державної фіскальної служби у Волинській області (фактично у податковій міліції). Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що лише Державна податкова служба України наділена повноваженнями на призначення (поновлення) ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області, оскільки саме вона у повній мірі в даній ситуації функціонально та структурно є правонаступником Міністерства доходів і зборів. Тому, середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню саме з Головного управління Державної податкової служби у Волинській області, яке функціонально і структурно є правонаступником Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області. Крім того, правову проблему у питанні правонаступництва вирішила Велика Палата Верховного Суду, яка при перегляді справи № 809/1649/15 у постанові від 09 вересня 2020 року замінила відповідача Міністерство Доходів і зборів України на Державну Податкову службу України (правонаступника Міністерства доходів і зборів України). Щодо стягнення витрат на правову допомогу, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Частинами першою та другою статті 16 КАС України визначено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Згідно із ч. 1 та ч. 3 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. Частиною 9 ст. 139 КАС України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Відповідно до ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Приписами ст. 30 Закону України від 05 травня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Аналіз вищенаведених положень дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка в силу приписів частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» застосовується судами як джерело права, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України». Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, слід виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи. Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що підтверджують оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 вересня 2019 року (справа №810/3806/18, справа №810/2816/18, справа №810/3806/18), від 22 листопада 2019 року (справа №810/1502/18), від 30 квітня 2020 року (справа №826/4466/18). Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. З матеріалів справи слідує, що 27 листопада 2020 року представником позивача Таргоній В.О. до суду першої інстанції подано клопотання про долучення доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу, а саме копію договору про надання правової допомоги № 63 від 15 квітня 2015 року, копію додатку № 1 до договору про надання правової допомоги № 63 від 15 квітня 2015 року, копію додатку № 2 до договору про надання правової допомоги № 63 від 15 квітня 2015 року, квитанцію до прибуткового касового ордера № 45 від 25 листопада 2020 року на суму 23910,00 грн, квитанцію № 076192 від 15 квітня 2015 року на суму 6090,00 грн, копію попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат позивача по справі № 803/745/15-а(том 1 а.с.168-172,253-254). 19 січня 2021 року представником ГУ ДПС у Волинській області до суду першої інстанції подано заперечення проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 30000,00 грн, яке обгрунтовано тим, що до заяви про відшкодування витрат на правову допомогу в адміністративній справі № 803/745/15-а не надано акту приймання-передачі наданих послуг, а додано лише попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат. Укладення договору у 2015 році є сумнівним, оскільки в додатку № 1 до Договору міститься сума понесених витрат в розмірі 6090,00 грн, виходячи із граничних розмірів, які були зафіксовані в нормативному акті у 2018 році. Складення додатку № 2 до Договору на суму 23910,00 грн у 2015 році також є сумнівним, оскільки з попереднього розрахунку судових витрат у цю суму входять витрати, понесені адвокатом у 2020 році, тобто адвокат у 2015 році вже було відомо які витрати він понесе у зв`язку з розглядом справи у 2020 році. Витрати в сумі 30000,00 грн є завищеними, неспівмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді першої інстанції, витраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру. Також, 22 березня 2021 року представником позивача Деркач Д.В. до суду першої інстанції подано клопотання про долучення доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу, а саме копію договору про надання правової допомоги від 01 лютого 2021 року, детальний опис додаткових витрат на правову допомогу від 22 березня 2021 року, копію квитанції № 0.0.20017324421 від 03 лютого 2021 року, копію акту приймання-передачі наданих правничих послуг до Договору про надання правової допомоги від 01 лютого 2021 року № 1 від 22 березня 2021 року(том 2 а.с.236-240). Колегія суддів враховує правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (№11-562ас18) про те, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Також, згідно Рішення ЄСПЛ у справі East/West Alliance Limited проти України заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Згідно матеріалів справи адвокатом Таргоній В.О. підготовлено позовну заяву з додатками на 16 арк., клопотання про зупинення провадження у справі на 1 арк., клопотання про поновлення провадження у справі на 2 арк., заяву про уточнення позовних вимог з додатками на 34 арк., клопотання про відкладення розгляду справи на 1 арк., клопотання про долучення доказів на 122 арк., клопотання про уточнення позовних вимог на 21 арк., відповідь на відзив на 30 арк. Також, представник Таргоній В.О. брав участь у трьох судових засіданнях 13 жовтня 2020 року, 12 листопада 2020 року та 30 листопада 2020 року тривалістю 18 хв, 21 хв та 30 хв відповідно. Крім цього, з матеріалів справи слідує, що адвокатом Деркач Д.В. підготовлено клопотання про зміну позовних вимог на 10 арк., клопотання про долучення доказів на 8 арк., заяву про зміну позовних вимог на 8 арк., клопотання про долучення доказів на 5 арк. Також, представник Деркач Д.В. брав участь у трьох судових засіданнях 01 лютого 2021 року, 23 лютого 2021 року та 22 березня 2021 року тривалістю 28 хв, 21 хв та 2 год 12 хв відповідно. Крім цього, 03 серпня 2020 року в судовому засіданні представником позивача подано Додаткову угоду № 1 до Договору про надання правової допомоги від 01 лютого 2021 року від 05 квітня 2021 року, акт № 2 приймання-передачі наданих правничих послуг до Договору про надання правової допомоги від 01 лютого 2021 року від 03 серпня 2021 року. З долучених документів слідує, що загальна вартість послуг передбачених п. 1.1-1.6 вказаного Договору становить не 15000,00 грн, а 24000,00 грн, з них вартість послуг при здійсненні представництва в суді апеляційної інстанції становить 9000,00 грн(том 4 а.с.90-91). 06 серпня 2021 року на адресу суду надійшло клопотання Головного управління ДПС у Волинській області про долучення до справи документів, в якому зазначено, що останнє заперечує проти стягнення вищевказаних витрат, оскільки такі є завищеними. Колегія суддів зазначає, що на підтвердження здійснення оплати вищевказаної суми не долучено жодного документу. Тому, колегія суддів вважає, що понесені витрати на суму 9000,00 грн не підтверджені позивачем належними доказами. З огляду на викладене, колегія суддів, враховуючи критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката, критерії, з врахуванням яких визначається розмір витрат на оплату послуг адвоката, встановлені ч. 5 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу справи, враховуючи зміст та обсяг наданих послуг, приходить до висновку про те, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та їх обсягом, а тому розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката слід зменшити та визначити у розмірі 30000,00 грн. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та допущено порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Головного управління Державної податкової служби у Волинській області на користь ОСОБА_1 середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в сумі 588003,84 грн, відмови у задоволенні позовних вимог щодо зобов`язання Міністерства юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомості про позивача і стягнення витрат на правову допомогу, та ухвалення нового судового рішення в цій частині. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 310, п. 2 ч. 1 ст. 315, ст. 317, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Державної податкової служби України, Головного управління ДПС у Волинській області задовольнити частково. Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22 березня 2021 року у справі № 803/745/15-а скасувати в частині стягнення з Головного управління Державної податкової служби у Волинській області на користь ОСОБА_1 середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в сумі 588003,84 грн, відмови у задоволенні позовних вимог щодо зобов`язання Міністерства юстиції України вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомості про ОСОБА_1 та стягнення витрат на правову допомогу, та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 в цій частині задовольнити частково. Стягнути з Головного управління Державної податкової служби у Волинській області (43010, м. Луцьк, Київський майдан, 4 ЄДРПОУ 43143484) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 17 березня 2015 року по 22 березня 2021 року (день прийняття рішення по справі) в сумі 1546072,12 грн (один мільйон п`ятсот сорок шість тисяч сімдесят дві гривні дванадцять копійок). Зобов`язати Головне управління Державної податкової служби у Волинській області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади». Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Волинській області (43010, м. Луцьк, Київський майдан, 4 ЄДРПОУ 43143484) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на правову допомогу у розмірі 30000,00 грн (тридцять тисяч гривень). В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді О. О. Большакова Р. Б. Хобор Повне судове рішення складено 13 серпня 2021 року.