Постанова 4855 № 640/2437/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/2437/20 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції: Федорчук А.Б. ПОСТАНОВА Іменем України 13 серпня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сорочка Є.О., суддів Єгорової Н.М., Коротких А.Ю., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якому просить: - визнати дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області якими відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - протиправними; - скасувати рішення від 31.01.2020 за №32 Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області розглянути питання щодо прийняття рішення про визнання громадянина Арабської республіки Єгипту ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю прийняття рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Зазначає, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позивача є об`єктивні побоювання, що у разі повернення до країни походження йому буде загрожувати небезпека та порушення його прав та інтересів. Наголошує, що шукач захисту не повинен щось доводити, а лише обґрунтувати своє звернення. При цьому, відповідачем та судом першої інстанції не наведено доказів на спростування фактів заявлених позивачем. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено про безпідставність доводів апеляційної скарги, відсутність підстав для її задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції. Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що повідомленням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області від 31.01.2020 №32 було відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі викладеного, вважаючи вказане рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог виходив з того, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Єгипті його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками, а тому оскаржуване рішення відповідача є обґрунтованим. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI). Згідно зі статтею 2 Закону № 3671-VI питання, пов`язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно до визначення пункту 1 частини першої статті першої Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (пункт 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI); У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття «біженець» - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI); Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Положенням частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI установлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Відповідно до частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Відтак, для правильного вирішення спору у даній справі слід встановити, чи свідчать наведені позивачем у заяві відомості про наявність підстав для оформлення позивачу документів з вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, як вбачається з матеріалів справи, зі змісту рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 31.01.2020 №32 підставою для відмови документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є те, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Позивачем не обґрунтовано його побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами. Так, позивач в червні 2017 року вперше прибув на територію України на підставі студентської візи, з метою навчання, однак фірма не виконала свої зобов`язання і позивач був змушений повернутися до Єгипту. Згодом останній повторно звернувся з приводу оформлення студентської візи, і згодом відкрив студентську візу, однак навчатись на території України так і не почав. В заяві-анкеті від 13.01.2020 позивач зазначив, що не бажає повертатися до країни громадянської належності, оскільки останній боявся смерті, арешту або примусового викрадення, у зв`язку з конфліктом, який стався з дядьком із-за успадкування. Водночас, задокументовані докази переслідувань позивача відсутні, інформація ґрунтується виключно на твердженнях самого позивача. Обов`язок надання доказів покладається на особу, яка висловлює ці твердження. Таким чином, позивач не довів достовірність своїх доводів, на яких ґрунтується його заява. З інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідувався в Єгипті за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Тобто, позивач легально перебував на території України з 2017 року, однак до міграційної служби звернувся лише у 2020 році, що додатково свідчить, що позивач прибув на територію України з метою навчання та зволікав зі зверненням за захистом своїх прав тривалий час. Водночас, колегія суддів наголошує, що, як вірно вказав суд першої інстанції, жодних доказів на підтвердження вказаних фактів позивач ні під час проведеної співбесіди, ні під час розгляду справи не надав, зокрема, документів (або їх копій) з поліції, медичних довідок, фото або інших матеріалів з метою підтвердження згаданої інформації. Позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. Окрім того, як вірно встановив суд першої інстанції, позивачем під час співбесіди надана чітка відповідь, що він не зазнавав переслідувань чи насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, чи через політичні погляди. По відношенню до позивача не застосовувалися будь-які адміністративні заходи, докази притягнення до кримінальної відповідальності відсутні. Позивач не заперечував того факту, що територію країни походження (Єгипет) залишив вільно, маючи дозвіл влади країни на виїзд. Позивачем не наведено жодної об`єктивної аргументації своїм побоюванням щодо повернення у країну громадянського походження, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Відтак, позивачем не надано жодних відомостей про утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Крім того, висновок Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 31.01.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту містить інформацію з відкритих Інтернет - джерел щодо відсутності загрози при поверненні позивача до країни громадянської належності. За таких обставин, враховуючи норми діючого законодавства, наведені позивачем відомості та вказані відповідачем факти, встановлені під час аналізу заяви позивача, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про не встановлення фактів, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, фактів про те, що він не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI . Враховуючи наведене, спірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та правомірним, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення в частині задоволених позовних вимог. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Решта доводів учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню. Головуючий суддя Є.О. Сорочко Суддя Н.М. Єгорова Суддя А.Ю. Коротких