Постанова 4855 № 640/12303/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/12303/20 Суддя (судді) першої інстанції: Каракашьян С.К. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2022 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Аліменка В.О., Мельничука В.П. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И Л А : Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 звернувся з позовом до суду, в якому просить: - визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 886 від 27.12.2019 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №89-20 від 19.05.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну служби України в особі територіального підрозділу Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачами під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідачі у відзиві на позовну заяви заперечували проти задоволення позову, зазначили, що аналізом наданих матеріалів, разом із наявною інформацією по громадянської належності позивача можливо підтвердити відсутність умов, які могли бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону, через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю чи свободі в країні громадянського походження, також, не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у розі повернення на Батьківщину. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт вказує на те, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позивача є об`єктивні побоювання, що у разі повернення до країни походження йому буде загрожувати небезпека та порушення його прав та інтересів. Наголошує, що шукач захисту не повинен щось доводити, а лише обґрунтувати своє звернення. При цьому, відповідачем та судом першої інстанції не наведено доказів на спростування фактів заявлених позивачем. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу в якому вказано про безпідставність доводів апеляційної скарги та відсутність підстав для її задоволення та скасування судового рішення. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін. Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся 09.12.2019 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 27 грудня 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято наказ №866 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та його неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до повідомлення від 27.12.2019 №389 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 та його неповнолітньому сину ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободи в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує честь, гідність, поводження чи покарання. Не погоджуючись з вказаною відмовою, позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України. Рішенням Державної міграційної служби України від 19 травня 2020 року №89-20 відхилено скарги громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 від 08.01.2020 на наказ ЦМУ ДМС у місті Києві та Київської області від 27.12.2019 №866 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 та його дитини ОСОБА_2 . Вважаючи вказані наказ та рішення необґрунтованими та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 3671-VI) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Згідно ч.ч. 1 та 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Відповідно до ч.1 статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Також, практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Відповідно до ч.ч.1, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. З матеріалів справи встановлено, що позивача, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - м. Єкатеринбург, Свердловська обл. Російська Федерація, громадянин РФ за національністю - єврей, за віросповіданням - атеїст, не одружений. Має неповнолітнього сина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , освіта - вища. На підтвердження належності до громадянства РФ позивач надав копію закордонного паспорту № НОМЕР_1 , виданий ФМС № 66001, внутрішній паспорт № НОМЕР_2 , виданий відділом УФМС м. Москва, свідоцтво про народження № НОМЕР_3 , видане РАГС Жовтневого району м. Єкатеринбург та свідоцтво про народження свого сина серії НОМЕР_4 , видане 05.09.2006 Тушинським відділом РАГС Управління РАГС м. Москви. Повідомив, що проживаючи в РФ, займався журналістською діяльністю, пов`язаною з критикою діючої влади та працював на телевізійних каналах. Після 2015 року позивач ніде не працював, оскільки, з його слів, він не хотів працювати на країну-окупанта (через війну на Донбасі) і не хотів бути причетним (навіть не на пряму) до будь-яких дій РФ. 28 вересня 2019 року позивач разом із сином покинули РФ, прямувавши до м. Кишинів (Республіка Молдова), де перебували на протязі 10 днів, чекаючи запрошення в Україну, 07 жовтня 2019 року виїхали на територію України. 08 жовтня 2019 року позивач разом із сином прибули в Україну, потягом, у м. Київ. 09 грудня 2019 позивач звернувся за захистом до ЦМУ ДМС у м. Києві га Київській області та був документований довідкою про звернення за захистом № 011095. У своїй заяві від 09.12.2019 та під час проведення співбесіди від 20.12.2019 позивач повідомив, що останнє місце проживання в РФ: АДРЕСА_1 , де він проживав з сином - ОСОБА_2 та цивільною дружиною - ОСОБА_3 . Позивач розповів, що під час свого проживання в РФ був незгодний з політикою, яку веде теперішня влада, зокрема з «імперською» формою правління у країні, корупцією, яка присутня у РФ, політикою по відношенню до подій на Донбасі, тому він вирішив створити телевізійну програму «Полный абзац», яка була спрямована на соціально-політичні теми із саркастичним характером. Із вказаною вище телевізійною програмою позивач виступав на різних телеканалах у різних містах РФ, але у 2015 році припинив свою політичну та журналістську діяльність, і тому програма перестала існувати. Позивач повідомив, що через свою професійну діяльність у цій програмі і теми, які висвітлювались там, він отримував погрози від фігурантів передачі. Під час проведення співбесіди від 20.12.2019 повідомив, що погрози, які він отримував від фігурантів його передачі, жодним чином не документував і не звертався до поліції, бо не довіряв їм. Позивач розповів, що проживаючи в м. Тула (РФ), начальник Федеральної служби безпеки прислав листа до губернатора м. Тула (Богомолова) із контекстом, щоб проти позивача відкрили кримінальну справу, однак губернатор віддав цього листа позивачу, бо він поділяв політичні погляди із ним і був проти партії «Единая Россия». Позивач повідомив, що після цього проти нього так і не відкрили кримінальну справу, а керівництво «Союз Правих Сил» (далі - СПС) виділило Позивачу охоронців і надало «папірець», зазначивши, що із ним він зможе просити політичного притулку. Жодних документальних підтверджень (ні лист до губернатора, ні «папірець» від керівництва «СПС») позивач не надав до справи, а лише повідомив в усній формі. Позивач розповів, що у 2015 році він отримував погрози від лідера Свердловського обласного відділу ЛДПР - ОСОБА_4, який так само був фігурантом його передач «Полньїй абзац», який погрожував позивачу розправою, але жодних документальних підтверджень погроз з боку ОСОБА_4 не надав. Також, позивачем повідомлено про погрози до нього від громадянина ОСОБА_5 , а саме позивач розповів, що влітку 2015 року вони мали телефонну розмову, у якій позивач висловлювався проти влади РФ, а ОСОБА_6 зробив запис цієї телефонної розмови. На підтвердження погроз від ОСОБА_5 позивач надав два скріншоти, у яких останнє повідомлення від ОСОБА_5 датоване 16.12.2015. В той же час, позивачем не було повідомлено, що після своєї трудової діяльності (після 2015 року) він мав будь-які погрози його життю від фізичних осіб чи правоохоронних органів РФ. Під час проведення співбесіди від 20.12.2019 позивач повідомив, що його антиросійська політика проявлялась у постах на його особистій фейсбук-сторінці, на підтвердження цієї інформації, надані скріншоти постів, які були опубліковані у різні дати. Як зазначає відповідач, з аналізу цих постів випливає, що зміст картинок та інформацію яку позивач публікував у себе на сторінці, дійсно висміюють діючу владу РФ. Однак, варто зазначити, що у співбесіді від 20.12.2019 позивач наголосив на тому, що публікував подібні пости лише у фейсбуці, а наприклад, у ВКонтакті він цього не робив, бо його могли б ув`язнити, а цього він не хотів, бо має сина. Також, незацікавленість позивачем правоохоронними органами РФ свідчить про те, що він без будь-яких перешкод легально покинув територію РФ. В Україну позивач приїхав разом із сином - ОСОБА_2 та позивач розповів, що його син повністю поділяє із ним антиросійські погляди, а виховання з боку матері є повністю протилежним (мати бажала, щоб син ходив у школу, згодом відслужив у армії). У своїй заяві позивач навів приклади прояву антиросійських поглядів його сина, повідомив, що через свої погляди на шовіністську політику РФ та окупацію земель України його син піддавався агресії з боку однолітків, вчителів та матері. Аналізуючи вище наведену інформацію, можна дійти висновку, що син позивача перебуває у тісному зв`язку з батьком, який для нього є прикладом для наслідування, а тому не виключено те, що син позивача дійсно поділяє політичні погляди батька. Однак, зважаючи на його вік (13 років), важко стверджувати, що він самостійно може проаналізувати все, що відбувається у РФ (особливо політичну сферу), а керується лише тим, що повідомляє йому батько. 12 грудня 2019 року до ДМС України надійшов лист №ОП-П-Ю78-19, у якому мати ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звертається до міграційної служби України із проханням не надавати її синові статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з тим, що дитина була вивезена з території РФ незаконно. ОСОБА_3 написала заяву про повернення неповнолітньої дитини, керуючись Конвенцією про громадсько-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980, а також звернулась до суду. Отже, з аналізу вищенаведеної інформації, позивач має особистий конфлікт із матір`ю сина - ОСОБА_3 , однак намагається маніпулювати своєю минулою журналістською діяльністю та антиросійськими поглядами. ДМС України досліджено інформацію по країні походження та встановлено, що під час попереднього розгляду заяви позивача у частині ситуації у РФ, досліджено ряд звітів авторитетних неурядових організацій, які здійснюють моніторинг, розслідування та документування порушень прав людини у більшості країн світу. Результат дослідження показав, що у РФ мають місце численні порушення прав людини у певних суспільних сферах. При цьому, порівняльний аналіз інформації, що міститься у відповідних звітах, свідчить, що тенденції порушень прав людини (суспільні відносини тощо) суттєво не змінюються у РФ. Слід зазначити, що інформація щодо порушень прав людини у РФ, яка міститься у відкритих інформаційних джерелах, не може слугувати належним самостійним доказом наявності персоніфікованої загрози для позивача зазнати переслідування. Враховуючи те, що під час проведення співбесіди від 20.12.2019 позивачем було повідомлено, що свою журналістську діяльність він закінчив у 2015 році і продовжив проживати в РФ не піддаючись переслідуванням чи утискам, тому можна дійти висновку, що професійна діяльність позивача не є підставою для надання захисту в Україні, зокрема за політичними переконаннями, відмінними від діючої влади у країні громадянської належності. Окрім того, під час співбесіди від 20.12.2019 позивач зазначив, що звернувся із заявою, оскільки йому з сином наразі потрібно легалізуватися, влаштувати сина на навчання, а йому влаштуватися на роботу. Аналізуючи вище наведену інформацію, вбачається, що позивач звернувся за захистом до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з метою легалізації свого перебування в Україні. Таким чином, аналізом матеріалів особової справи встановлено, що позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Аналізуючи звернення позивача щодо елементу наявності ознак, визначених пунктом 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», слід зазначити, що під час процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач не зміг навести обґрунтованих тверджень стосовно можливості застосування по відношенню до нього вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження, надмірного покарання у випадку повернення на територію країні громадянської належності. Колегія суддів погоджується із зазначеними доводами відповідача, що звернення за міжнародним захистом на території України не має під собою будь-якого політичного підґрунтя або ситуації наявності цілком обґрунтованих побоювань зазнати певних переслідувань. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Положеннями п.п. 42, 43 Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що компетентні органи влади, що покликані визначити статус біженця, необов`язково повинні мати своє судження про умови в країні походження просителя. Його твердження, проте не можуть розглядатися абстрактно, а мають бути оцінені в контексті відповідної початкової інформації про ситуацію, що склалася. Знання умов країни походження просителя - якщо не основна мета, то важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих просителем. Загалом, побоювання просителя повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, або з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Ці міркування не повинні обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді просителя. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами і іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані. Закони країни походження, і особливо методи їх застосування, можуть також мати відношення до справи. Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. При цьому, елемент певних побоювань позивача зазнати політичних переслідувань з боку російської влади є необґрунтованими, оскільки факти надходження будь-яких погроз у бік позивача з боку державних або недержавних агентів та переслідування є безпідставним та не приймаються колегією суддів. Також, апелянтом не заперечується, що він також не зазнавав свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а будь-які переслідування або дискримінація наразі відсутні. Жодних доказів, що позивач був членом політичних, громадських, релігійних, військових або інших організацій як в країні громадянської належності, так і поза її межами матеріали справи не містять. З огляду на викладені обставини, з урахуванням наведених норм права, беручи до уваги доводи відповідача, колегія суддів вважає, що приймаючи рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено та надано належну оцінку всім доводам заявника, в повній мірі перевірено обставини щодо наявності підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та, за відсутності передбачених п. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671 підстав, правомірно прийняв оскаржуване рішення від 27.12.2019 № 886, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення. Похідна позовна вимога щодо зобов`язання Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не підлягає також задоволенню. Крім того, судова колегія суддів дійшла до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині скасування рішення Державної міграційної служби України №89-20 від 19.05.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тому як вказане рішення саме по собі не є юридично значимим для позивача, оскільки не порушує його прав та інтересів. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має. Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року - без змін Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 16.05.2022. Головуючий суддя: А.Ю. Кучма В.О. Аліменко В.П. Мельничук