Постанова 4855 № 320/5276/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/5276/20 Суддя (судді) першої інстанції: Горобцова Я.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 серпня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Єгорової Н.М., суддів - Сорочка Є.О., Федотова І.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,- ВСТАНОВИЛА : У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо не нарахування та невиплати з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю у розмірі однієї мінімальної заробітної плати відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити з 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю у розмірі однієї мінімальної заробітної плати відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з урахуванням вже виплачених сум. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2021 року адміністративний позов задоволено: - визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо не нарахування та невиплати з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення у розмірі двох мінімальних заробітних плат, відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; - зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області здійснити з 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення у розмірі двох мінімальних заробітних плат, відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з урахуванням вже виплачених сум. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 25 січня 2021 року виправлено описку у резолютивній частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2021 року в адміністративній справі № 320/5276/20 зазначивши в абзацах другому та третьому резолютивної частини рішення «зони посиленого радіоекологічного контролю у розмірі однієї мінімальної заробітної плати» замість «гарантованого добровільного відселення у розмірі двох мінімальних заробітних плат». Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Свої вимоги обґрунтовує тим, що непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, пенсії підвищуються у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а тому пенсійні органи не мають правових підстав виплачувати підвищення до пенсії в інших розмірах. Крім того, апелянт зазначає, що оскільки зона посиленого радіоекологічного контролю в Україні з 01 січня 2015 року відмінена Законом України № 76-VIII, то після набрання чинності вказаним законом факт проживання на такій території позивача не надає йому право для отримання підвищення до пенсії про яке зазначено у позовній заяві. Також апелянт наполягає на необхідності врахування під час розгляду справи правових висновків Верховного Суду, які містяться у постанові від 23 вересня 2020 року у справі № 580/2371/20, які сформульовані під час розгляду справи з аналогічним предметом спору. У межах встановленого судом строку відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України розглянути справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , є громадянином України, зареєстрований з 24 квітня 1996 року та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим Іванківським РВ ГУ МВС України в Київській області 04 червня 2011 року, та довідкою Іванківської селищної ради Іванківського району Київської області від 27 травня 2020 року №

251. Позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (категорія 1), що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_2 від 21 грудня 1995 року та вкладкою до нього № НОМЕР_3 . Позивач перебуває на обліку у відповідача та отримує пенсію по інвалідності 2 групи, відповідно до норм Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи», що не заперечується сторонами. З копії трудової книжки ОСОБА_1 вбачається, що він є непрацюючим пенсіонером. Згідно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи» с. Розважів, Іванківського району Київської області належить до зони посиленого радіоекологічного контролю. У травні 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі однієї мінімальної заробітної плати. Іванківський відділ обслуговування громадян (сервісний центр) Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області листом від 11 червня 2020 року № 3151-5676/П-02/8-1000/20 повідомив про відсутність підстав для відновлення виплати підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території радіоактивного забруднення відповідно до ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», оскільки з 01 січня 2015 року відсутні підстави для таких виплат. Вважаючи зазначене рішення відповідача протиправним, позивач звернувся з цим позовом до суду. Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17 липня 2018 року №6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії у відповідності до вимог ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, передбачала, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України. 28 грудня 2014 року прийнято Закон № 76-VIII, який набрав чинності 1 січня 2015 року та пп. 7 п. 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІ шляхом виключення ст.ст. 31, 37, 39 та 45. 1 січня 2016 року набрав чинності Закон № 987-VIII, яким до Закону № 796-ХІІ включено ст. 39 такого змісту: «Стаття

39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України». Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, пп. 7 п. 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. За змістом ч. 2 і ч. 3 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Закон № 796-ХІІ не регламентує питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо. Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони, врегульовано Законом № 791а-ХІІ, ст. 2 якого визначає категорії зон радіоактивного забруднення. Частина 1 цієї статті у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: зона відчуження; зона безумовного (обов`язкового) відселення; зона гарантованого (добровільного) відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю. Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 2 Закону № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України. Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106, за якою с. Розважів, Іванківського району, Київської області, де проживає позивач, віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю (4 зона). Пунктом 2 розділу І Закону № 76-VІІІ у ст. 2 Закону № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абз. 5 ч. 2 ст. 2 цього Закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 1 січня 2015 року. Отже, з 1 січня 2015 року ст. 2 Закону № 791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій: 1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році; 2) зона безумовного (обов`язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період; 3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період. Таким чином, з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а-ХІІ. Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, яке стало однією з підстав звернення ОСОБА_2 до суду із цим позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, пп. 2, абз. 1, 1 пп. 3, пп. 4, абз. 1, 1 пп. 5, абз. 1 - 4 пп. 6, пп. 7 п. 4 розділу I Закону № 76-VIII. Водночас зміни, внесені Законом № 76-VIII до Закону № 791а-ХІІ, неконституційними не визнавались. Отже, чинна на час виникнення спірних правовідносин редакція ст. 2 Закону № 791а-ХІІ не змінювалась, не виключалась іншими законами та не визнавалась неконституційною. До Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106, зміни щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю не вносилися. Відтак станом на час звернення до суду із зазначеним позовом с. Розважів, Іванківського району, Київської області згідно з указаним Переліком відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, яка, передусім, виключена із визначених Законом № 791а-ХІІ зон радіоактивного забруднення територій. Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше». Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами, застосовується акт, прийнятий вищим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. Тому Закон № 791а-ХІІ має вищу юридичну силу порівняно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106 і, незважаючи на відсутність змін у цій постанові щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю із зон радіоактивного забруднення, застосуванню підлягає саме Закон № 791а-ХІІ в редакції зі змінами, внесеними Законом № 76-VIII. Зі змісту ч. 2 та ч. 3 ст. 2 Закону № 791а-ХІІ вбачається, що повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України, однак при цьому уряд не наділений повноваженнями визначати додаткові зони радіоактивного забруднення інші, ніж ті, що визначені Законом № 791а-ХІІ. Таким чином, відновлення дії ст. 39 Закону № 796-ХІІ у редакції чинній до 1 січня 2015 року, не надає права на отримання підвищення пенсії у розмірі однієї мінімальної заробітної плати непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, однак за законом не відноситься до зони радіоактивного забруднення. Аналогічної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 березня 2021 року у справі № 580/2371/20. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України та ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Підвищення пенсії, передбачене ст. 39 Закону № 796-ХІІ, є доплатою, яка встановлена за проживання на території радіоактивного забруднення, водночас станом на день звернення до суду із цим позовом, с. Розважів, Іванківського району, Київської області не відноситься до території радіоактивного забруднення, а позивач, відповідно, не є особою, яка проживає на такій території. Відтак, колегія суддів вважає, що правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відсутні. З огляду встановлені під час розгляду справи обставини та враховуючи нормативно-правові акти, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо протиправності оскаржуваного позивачем рішення, здійснені у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, що є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Приписи п. 4 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись ст. ст. 242 - 244, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області задовольнити. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2021 року скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Н.М. Єгорова Судді Є.О. Сорочко І.В. Федотов