Постанова 4855 № 640/31721/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/31721/20 Суддя (судді) першої інстанції: Аверкова В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 липня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі судді-доповідача Черпіцької Л.Т. та суддів Пилипенко О.Є., Собківа Я.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Голови Верховної Ради України Разумкова Дмитра Олександровича, треті особи: Фракція політичної партії "Слуга народу", Фракція політичної партії Всеукраїнське об`єднання "Батьківщина" про визнання протиправними дій та скасування підпункт 15 пункту 6 Положення про Апарат Верховної Ради України в частині, В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Голови Верховної Ради України Разумкова Дмитра Олександрович, за участю треті осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Фракції політичної партії "Слуга народу", Фракції політичної партії "Опозиційна платформа - за життя", Фракції політичної партії Всеукраїнське об`єднання "Батьківщина", в якому просили суд: визнати протиправними дії відповідача щодо визначення (встановлення) повноважень Відділу зв`язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України брати участь у справах в судах України у порядку самопредставництва Верховної Ради України, Голови Верховної Ради України, Керівника Апарату Верховної Ради України без окремого доручення у відповідності до процесуального закону, з метою захисту їх інтересів; скасувати підпункт 15 пункту 6 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України № 769 від 25.08.2011 р. (в редакції Розпорядження Голови Верховної Ради України № 218 від 12.06.2020 р.) в частині обов`язків Апарату Верховної Ради України забезпечувати участь Відділу зв`язків з органами правосуддя Апарату у справах в судах України у порядку самопредставництва Верховної Ради України, Голови Верховної Ради України, Керівника Апарату Верховної Ради України без окремого доручення у відповідності до процесуального закону, з метою захисту їх інтересів. Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивачі стверджують що, виходячи із положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення можливостей самопредставництва в суді органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення» повноваження (правовідносини) самопредставництва Верховної Ради України не можуть визначатися актом Голови Верховної Ради України - Положенням про Апарат Верховної Ради України, затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України № 769 від 25.08.2011 р. (в редакції Розпорядження Голови Верховної Ради України № 218 від 12.06.2020 р.), а повинні визначатися виключно актом самої Верховної Ради України. На переконання позивачів, відповідно до повноважень Голови Верховної Ради України, які визначені статтею 88 Конституції України та статтями 74-78 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», відповідач має повноваження щодо підписання та забезпечення офіційного оприлюднення актів Верховної Ради України, однак у нього відсутні повноваження замість Верховної Ради України видавати закони та постанови. Також позивачі наголошують, що відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» Апарат Верховної Ради України має діяти на основі Положення про Апарат Верховної Ради України, яке затверджується Постановою Верховної Ради України, а не Розпорядженням Голови Верховної Ради України, а тому будь-які зміни до Положення про Апарат Верховної Ради України повинні вноситися теж виключно Постановою Верховної Ради України, а не Розпорядженням Голови Верховної Ради України № 218 від 12.06.2020 р. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2021 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - відмовлено повністю. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, скаргу ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що рішення було прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, також не були з`ясовані всі обставини справи. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне. Судом встановлено, що Положення про Апарат Верховної Ради України, затверджене розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 р. N 769 (у редакції розпорядження Голови Верховної Ради України від 20 листопада 2014 р. N 734) (далі по тексту - Положення № 769). Відповідно до пункту 1 Положення № 769 Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України. Відповідно до підпункту 15 пункту 6 Положення № 769 у сфері правового і наукового забезпечення діяльності Верховної Ради України Апарат забезпечує підготовку Відділом зв`язків з органами правосуддя Апарату процесуальних документів та його участь у справах в судах України у порядку самопредставництва Верховної Ради України, Голови Верховної Ради України, Апарату, Керівника Апарату, без окремого доручення у відповідності до процесуального закону, з метою захисту їх інтересів. Незгода саме із вищевказаним пунктом зумовила звернення із адміністративним позовом до суду. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржника, колегія суддів зазначає наступне. Згідно частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності. Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування. Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України). За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних. Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування. Натомість, індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин. У Рішенні Конституційного Суду України від 16.04.2009 р. № 7-рп/2009 зазначена юридична позиція, відповідно до якої до нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, розраховано на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта (визначеного актом певного кола суб`єктів) чи юридичної особи. Такий висновок узгоджується із юридичними позиціями Конституційного Суду України, викладеними у Рішеннях від 27.12.2001 р. № 20-рп/2001 (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини) та від 23.06.1997 р. № 2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України (абзац четвертий пункт 1 мотивувальної частини). Так, розпорядження Голови Верховної Ради України, яким затверджувалось Положення про Апарат Верховної Ради України та вносились до нього зміни, є розпорядчими документами, якими породжуються права й обов`язки тільки для визначеного кола суб`єктів - працівників Апарату Верховної Ради України, і були прийнятті з метою організації роботи в Апараті Верховної Ради України. З огляду на наведені вище положення Кодексу адміністративного судочинства України та загальновідомі ознаки й властивості нормативно-правового та індивідуального актів, Положення про Апарат Верховної Ради України, яке затверджене Розпорядженням Голови Верховної Ради України № 769 від 25.08.2011 р. (в редакції Розпорядження Голови Верховної Ради України № 734 від 20.11.2014 р.) із змінами, внесеними Розпорядження Голови Верховної Ради України № 218 від 12.06.2020 р., не є нормативно-правовим актом. Колегія суддів звертає увагу на те, що оспорюваний позивачами підпункт 15 пункту 6 Положення про Апарат Верховної Ради України не містить норм прав, що поширювали б свою дію на невизначене коло осіб та належить до внутрішньо організаційних актів, і є реалізацією конституційних повноважень Голови Верховної Ради України та спрямований на організацію ефективного механізму роботи Апарату Верховної Ради України. Відповідно до частини другої і третьої статті 88 Конституції України Голова Верховної Ради України: веде засідання Верховної Ради України; організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України. Частиною першою статті 1 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» встановлено, що порядок роботи Верховної Ради України, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді встановлюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та законами України "Про комітети Верховної Ради України", "Про статус народного депутата України", про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України. Приписами частини першої статті 78 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» визначено, що Голова Верховної Ради України на виконання повноважень, визначених Конституцією України: веде засідання Верховної Ради з дотриманням вимог Регламенту; підписує акти, прийняті Верховною Радою, чим засвідчує відповідність їх змісту прийнятим рішенням; забезпечує оприлюднення актів Верховної Ради, які не потребують наступного підписання Президентом України; здійснює повноваження, передбачені статтею 94 Конституції України; представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав і міжнародними організаціями; вживає заходів для забезпечення безпеки і охорони Верховної Ради відповідно до закону; вживає заходів щодо охорони та захисту народних депутатів; веде засідання Погоджувальної ради; забезпечує дотримання календарного плану роботи сесії та порядку денного пленарних засідань; вживає заходів щодо забезпечення присутності народних депутатів на пленарних засіданнях; організовує розробку планів законопроектної роботи Верховної Ради; організовує підготовку питань до розгляду на пленарних засіданнях; здійснює контроль за своєчасним направленням і розглядом депутатських запитів; видає розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради і підписує відповідні документи; розподіляє посадові обов`язки між Першим заступником і заступником Голови Верховної Ради України, контролює їх виконання ними; визначає відповідно до предметів відання комітетів головний комітет з підготовки і попереднього розгляду проектів актів, внесених на розгляд Верховної Ради; має право скликати і проводити засідання комітетів, тимчасових спеціальних комісій для розгляду визначених ним або Верховною Радою питань, якщо відповідний комітет або тимчасова спеціальна комісія несвоєчасно чи неналежно виконують свої функції, й повідомляє про це на найближчому пленарному засіданні; порушує перед відповідними органами, посадовими особами питання про відповідальність осіб за невиконання ними вимог, встановлених цим Регламентом, законами України "Про статус народного депутата України", "Про комітети Верховної Ради України", про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України; організовує роботу Апарату Верховної Ради та здійснює контроль за його діяльністю; у разі необхідності скасовує розпорядження Першого заступника чи заступника Голови Верховної Ради України та керівника Апарату Верховної Ради України; пропонує Верховній Раді кандидатуру для призначення на посаду керівника Апарату Верховної Ради України; забезпечує розробку проекту кошторису Верховної Ради на наступний рік; не пізніш як через два місяці після закінчення бюджетного року забезпечує подання на розгляд Верховної Ради звіту про виконання кошторису Верховної Ради за минулий рік; звертається до суду з позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата в разі невиконання ним вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності; виконує доручення Верховної Ради; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України, законами України та цим Регламентом. Згідно частини першої і третьої статті 7 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», організаційне, правове, наукове, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, матеріально- технічне та фінансове забезпечення діяльності Верховної Ради, її органів, народних депутатів, депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді здійснює Апарат Верховної Ради. Апарат Верховної Ради діє на основі Положення про Апарат Верховної Ради, яке затверджується постановою Верховної Ради. Положення про структурний підрозділ Апарату Верховної Ради затверджується Головою Верховної Ради України. На даний час Положення про Апарат Верховної Ради України затверджене Розпорядженням Голови Верховної Ради України № 769 від 25.08.2011 р. (в редакції Розпорядження Голови Верховної Ради України № 734 від 20.11.2014 р.) із змінами, які були внесені Розпорядженням Голови Верховної Ради України №218 від 12.06.2020 р. Отже, аналіз вказаного положення законодавства України дає підстави вважати, що Голова Верховної Ради України відповідно до норм Конституції України та Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» наділений повноваженням щодо організації роботи Апарату Верховної Ради України, зокрема, і прийняття відповідних Розпоряджень, якими затверджувалось Положення про Апарат Верховної Ради України та вносились до нього зміни. З цього приводу слід зазначити, що відповідно до частини другої статті 78 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» розпорядження Голови Верховної Ради України можуть бути змінені, скасовані рішенням Верховної Ради України, прийнятим більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Разом з тим, на даний час відсутні рішення Верховної Ради України, якими б були скасовані у наведеному вище порядку Розпорядження Голови Верховної Ради України № 769 від 25.08.2011 р. про затвердження Положення про Апарат Верховної Ради України та Розпорядження Голови Верховної Ради України № 734 від 20.11.2014 р. та № 218 від 12.06.2020 р., яким вносилися зміни до Положення про Апарат Верховної Ради України. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правову позицію, відповідно до якої Верховна Рада України на різних етапах діяльності діє як через свої допоміжні органи - Апарат Верховної Ради України, його структурні підрозділи, так і безпосередньо через Голову Верховної Ради України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.05.2020 р. у справі № 9901/485/19; від 20.11.2019 р. у справі № 9901/988/18, а також постанова Верховного Суду України від 26.04.2016 р. у справі № П/800/495/15 (№ 21-565а16)). Підставою прийняття Головою Верховної Ради України Розпорядження «Про внесення змін до пункту 6 Положення про Апарат Верховної Ради України» № 218 від 12.06.2020 р. стали зміни, внесені до чинного законодавства України, які пов`язані із самопредставництвом органів державної влади в судах України. Так, положеннями статті 1312 Конституції України передбачено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Нормами підпункту 11 пункту 16 і розділу XV «Перехідні положення» Конституції України визначено, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 1311 та статті 1312 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 01 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 01 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 01 січня 2019 року. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 01 січня 2020 року. Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню. Згідно частини першої статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Колегія суддів зазначає, що стаття 55 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає дві форми участі сторін в адміністративній справі, а саме: участь через представника (представництво) і особисту участь (самопредставництво). Враховуючи положення Конституції України, з 01 січня 2020 року представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах здійснюється виключно прокурорами або адвокатами. Питання самопредствництва не закріплені в нормах Конституції України, але у зв`язку із прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення можливостей самопредставництва в суді органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення» № 390-ІХ від 18.12.2019 р. ці питання регламентовані положеннями відповідних кодексів. Зокрема, частинами третьою та четвертою статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що юридична особа незалежно від порядку її створення, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб`єкта владних повноважень), або через представника. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника. Отже, з урахуванням положень статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України для визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб`єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження. Положення про Апарат Верховної Ради України було доповнене, зокрема, підпунктом 15 пункту 6 такого змісту: « 15) забезпечує підготовку Відділом зв`язків з органами правосуддя Апарату процесуальних документів та його участь у справах в судах України у порядку самопредставництва Верховної Ради України, Голови Верховної Ради України, Апарату, Керівника Апарату, без окремого доручення у відповідності до процесуального закону, з метою захисту їх інтересів». Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що підпункт 15 пункту 6 Положення про Апарат Верховної Ради України, яке затверджене Розпорядженням Голови Верховної Ради України № 769 від 25.08.2011 р. (в редакції Розпорядження Голови Верховної Ради України № 734 від 20.11.2014 р.) із змінами, внесеними Розпорядження Голови Верховної Ради України № 218 від 12.06.2020 р., узгоджується з положенням Конституції України та відповідає чинному законодавству України. Колегія суддів зазначає, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. В силу положень ч.1 та ч.2 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. З системного аналізу зазначених правових норми вбачається, що підставою адміністративного позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, доводить факт порушення своїх прав. При цьому, право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України і конкретизоване в інших законах, передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Під підставою адміністративного позову слід розуміти обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, доводить факт порушення своїх прав. Колегія суддів звертає увагу, що при зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Метою судового захисту порушеного права є вирішення між сторонами правового конфлікту, припинення публічно-правового спору та використання дієвого способу захисту (відновлення) порушеного права. З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись, зокрема з поміж іншого, про наявність права на позов у матеріальному розумінні, а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб та чи забезпечить такий спосіб захисту відповідного порушеного права позивача, враховуючи при цьому наступний етап процесу - виконання судового рішення. Суд апеляційної інстанції зазначає, що позивачем не доведено, що відповідачем в межах досліджуваних правовідносин приймались будь-які рішення, які б впливали на права та інтереси позивача. Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до підпункту 15 пункту 6 оскаржуваного Положення №769 у сфері правового і наукового забезпечення діяльності Верховної Ради України Апарат забезпечує підготовку Відділом зв`язків з органами правосуддя Апарату процесуальних документів та його участь у справах в судах України у порядку самопредставництва Верховної Ради України, Голови Верховної Ради України, Апарату, Керівника Апарату, без окремого доручення у відповідності до процесуального закону, з метою захисту їх інтересів. Таким чином, оскаржуване Положення не є нормативно-правовим актом, не містить загальнообов`язкові правила поведінки, зокрема, положення підпункту 15 пункту 6 оскаржуваного Положення № 769 не розповсюджуються на позивача, відповідно він не є суб`єктом спірних правовідносин, оскаржуване Положення (підпункту 15 пункт 6) не породжує для нього й права на захист, тобто права на звернення з даним адміністративним позовом. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи викладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. Згідно з положеннями ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до вимог ст.316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно. Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Згідно з ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст 241, 242, 250, 308, 311, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 5 ст. 328 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 29 липня 2021 року. Головуючий суддяЛ.Т. Черпіцька Судді: О.Є. Пилипенко Я.М. Собків