Постанова 4855 № 620/4096/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/4096/21 Головуючий у 1-й інстанції: Житняк Л.О. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 липня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.04.2021 у справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Сновського районного відділу Державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), третя особа - управління Держпраці в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування листа, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: ФОП ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати лист старшого державного виконавця Сновського районного відділу Державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Малишенка Вячеслава Ігоровича від 02.03.2021 №19.17-19/2504; - зобов`язати старшого державного виконавця Сновського районного відділу Державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Малишенка Вячеслава Ігоровича звернутися до суду в межах територіальної юрисдикції якої виконується постанова від 25.01.2019 № 25-25-010/0904/25 управління Держпраці в Чернігівській області з метою приведення її у відповідність до Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 №

378. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.04.2021 у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням ФОП ОСОБА_1 звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що на виконанні Сновського районного відділу державної виконавчої служби перебуває виконавче провадження АСВП 58763772 з примусового виконання постанови № 25-25-010/0904/25 від 25.01.2019 управління Держпраці у Чернігівській області про стягнення з ФОП ОСОБА_1 на користь держави 781 830, 00 грн. 26.03.2021 на адресу відділу ДВС надійшла заява ФОП ОСОБА_1 , в якій він просив звернутись до органу який виніс постанову № 25-25-010/0904/25 від 25.01.2019 або до суду, в межах територіальної юрисдикції якого вона виконується, з метою приведення постанови № 25-25-010/0904/25 від 25.01.2019 управління Держпраці у Чернігівській області у відповідність до Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-ІХ. На вказану заяву державним виконавцем підготовлено та направлено боржнику лист-відповідь про те, що держаний виконавець не наділений повноваженнями звертатись до управління Держпраці у Чернігівській області з метою приведення постанови № 25-25-010/0904/25 від 25.01.2019 управління Держпраці у Чернігівській області у відповідність до Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-ІХ. Дана відмова обґрунтована тим, що відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Позивач вважає даний лист протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а також необхідно зобов`язати відповідача звернутися до суду в межах територіальної юрисдикції якого виконується постанова від 25.01.2019 № 25-25-010/0904/25 управління Держпраці в Чернігівській області з метою приведення її у відповідність до Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378, а тому звернувся до суду першої інстанції з даним позовом. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що законодавством не передбачено право або обов`язок державного виконавця звертатись до суду або органу, який видав виконавчий документ, щодо приведення виконавчого документа у відповідність до того чи іншого нормативно-правового акту. Крім того, звертаючись до суду з вимогою про визнання протиправним та скасування листа позивач обрав невірний спосіб судового захисту, оскільки він сам по собі не спричиняє жодних правових наслідків до позивача, тобто не змінює стану його суб`єктивних прав та не створює жодних додаткових обов`язків. Апелянт у своїй скарзі зазначає, що оскаржуване рішення прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення, судом порушено правильність застосування норм матеріального та процесуального права та правової оцінки обставин у справі. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 1 ст. 1 Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII «Про виконавче провадження» (зі змінами та доповненнями) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно ст. 3 цього Закону України «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України, ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом, рішень інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами. Статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено вимоги до виконавчого документу. Так, у виконавчому документі зазначаються: - назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; - дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; - повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; - ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); - реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); - резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; - дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); - строк пред`явлення рішення до виконання. У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти. Виконавчий документ підписується уповноваженою посадовою особою із зазначенням її прізвища та ініціалів і скріплюється печаткою. Скріплення виконавчого документа печаткою із зображенням Державного Герба України є обов`язковим, якщо орган (посадова особа), який видав виконавчий документ, згідно із законом зобов`язаний мати таку печатку. Виконавчий документ може бути видано у формі електронного документа відповідно до законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронні довірчі послуги". Порядок пред`явлення до виконання виконавчих документів, виданих у формі електронного документа, визначається Міністерством юстиції України. У разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим цією статтею, стягувач має право звернутися до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із зазначеними вимогами. Статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження», яка зокрема визначає права та обов`язки виконавців, встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки. Пунктом 10 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено право державного виконавця звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення. Тобто, як вірно було встановлено судом першої інстанції, державний виконавець має право звернутись до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення. Однак, а ні зазначеним позивачем п. 10 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», а ні будь-якою іншою нормою даного Закону, не передбачено право або обов`язок державного виконавця звертатись до суду або органу, який видав виконавчий документ щодо приведення виконавчого документа у відповідність до того чи іншого нормативно-правового акту. Також, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що ч. 1 ст. 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Згідно з ч. 2 ст. 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відтак, чинними вимогами КАС України передбачено, що захист прав, свобод та інтересів осіб завжди відбувається після наявного факту їх порушення. Обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, оскільки право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб`єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає, оскільки звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах. За наведеного, обов`язковою умовою захисту в адміністративному суді прав, свобод, інтересів фізичних осіб є одночасна наявність двох факторів: існування публічно-правових відносин між позивачем та відповідачем суб`єктом владних повноважень; наявність факту порушень прав, свобод, інтересів позивача, вчинених або допущених відповідачем у таких правовідносинах. У свою чергу, неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. Порушенням суб`єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб`єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати у разі належної поведінки зобов`язаної особи. Так само протиправним є покладення на особу додаткового обов`язку, який не випливає зі змісту конкретних правовідносин за участі цієї особи. Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Обґрунтовуючи порушення своїх прав спірним листом старшого державного виконавця, позивач посилається на те, що держаний виконавець, не звертаючись до управління Держпраці у Чернігівській області з метою приведення постанови № 25-25-010/0904/25 від 25.01.2019 управління Держпраці у Чернігівській області у відповідність до Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-ІХ, вчиняв бездіяльність, яка, на думку позивача, є протиправною. Разом з тим, як вже було зазначено судом, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. У постанові Верховного Суду від 08.02.2018 у справі № 800/191/17 зазначено, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб, зокрема встановити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права або неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини для того, щоб мати можливість звернутися за захистом до суду особа має довести, що вона є жертвою порушення прав. Щоб претендувати на статус жертви такого порушення, оспорюваний захід має безпосередньо зашкодити особі (рішення у справах: «Аксу проти Туреччини» від 15.03.2012, «Бурден проти Сполученого Королівства» від 29.04.2008, «Тенасе проти Молдови» від 27.04.2010). Окрім того, Конституційний Суд України в рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 роз`яснив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Позивач не навів жодних доказів щодо існування реального негативного впливу безпосередньо на його права та, що відповідач оскаржуваним листом порушив такі права, свободи чи інтереси. З огляду на викладене у його сукупності, колегія суддів вважає, що оскаржуваний в даній справі лист не відповідає критерію юридичної значимості, оскільки не створював жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни або припинення прав позивача. Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. При цьому, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову та вважає, що судом першої інстанції повно встановлено фактичні обставини справи, правильно визначено норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню, з дотриманням вимог ст. 159 КАС України. Також, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.04.2021 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Ганечко О.М. Кузьменко В.В.