Постанова 4824 № 752/17180/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №752/17180/2020 Головуючий у І інстанції - Хоменко В.С. апеляційне провадження №22-ц/824/9319/2021 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2021 року у справі за позовом Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - встановив: У вересні 2019 року Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» звернулося до Голосіївського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що ОСОБА_1 як власник квартири АДРЕСА_1 , отримує від КП ЕРЖФ «Житло-Сервіс» житлово-комунальні послуги, а саме: послуги з утримання будинку та прибудинкової території, на підставі договору від 21 червня 2012 року. Як споживач житлово-комунальних послуг ОСОБА_1 зобов`язана брати участь у витратах по утриманню будинку і прибудинкової території та в повному обсязі вносити плату за отримані комунальні послуги. Вказало, що КП «Житло-сервіс» надає послуги з утримання будинку, споруд в прибудинкової території - в будинку АДРЕСА_1 , однак, ОСОБА_1 свої обов`язки належним чином не виконує. Внаслідок неналежного виконання договірних зобов`язань та зобов`язань по утриманню нерухомого майна шляхом несплати за житлово-комунальні послуги, за період з 01 серпня 2014 року по 01 січня 2020 року у неї утворилася заборгованість в розмірі 13706,02 грн. У зв`язку із неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов`язань та сплати коштів за отримані послуги, просило стягнути з останньої заборгованість в примусовому порядку із врахуванням інфляційних втрат та 3% річних, а також судові витрати у справі. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2021 року вищезазначений позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» заборгованість за житлово-комунальні послуги в розмірі 13706,02 грн., 3 % річних у розмірі 631,84 грн. та інфляційні втрати у розмірі 1287,56 грн., а всього - 15625,42 грн. Вирішено питання про судові витрати. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що воно постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального прав, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що до позову, позивачем були надані такі докази, зокрема як: наказ від 17 квітня 2012 року №39; статут позивача 2018 року; копія договору укладеного 21 червня 2012 року між сторонами; копія свідоцтва і витягу; розрахунок боргу. Обставини справи судом першої інстанції були встановлені вірно. Позивач звернувся із даним позовом, спірний період з 01 серпня 2014 року по 01 січня 2020 року. Відповідач зробив заяву про застосування строків позовної давності. Між сторонами було укладено договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, який в 2018 році був розірваний. Звертає увагу на те, що судом не встановлено обставин про те, що існували і надавалися виконавцем послуги відповідачу з опалення і що позивач є виконавцем послуг з опалення. Також помилково у рішенні суду та позові позивача зазначена сума боргу за період із 01 серпня 2014 року по 01 січня 2020 року - 13706,02 грн., оскільки ця сума по наданому розрахунку є за період з 01 серпня 2014 року по 01 лютого 2020 року, тобто ця сума іде із врахуванням місяця січня 2020 року по 31 січня 2020 року включно. Також, у підсумкових сумах розрахунку заборгованості позивача у заключному рядку таблиці «всього» є неточними, недостовірними, оскільки сумарне значення даних деяких граф таблиці не відповідають фактичної їх підсумкової суми. Згідно із судовим рішенням, позивач просить стягнути гроші за послуги з утримання будинку та прибудинкової території, натомість згідно із розрахунку заборгованості, він порахував кошти за опалення. Судом неправильно застосовані норми матеріального права, оскільки комунальні послуги і послуги з утримання будинку та прибудинкової території не є тотожними поняттями. Просила, скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. На апеляційну скаргу Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-сервіс» подало відзив, обґрунтовуючи його тим, що на підтвердження надання житлово-комунальних послуг позивачем до матеріалів справи додані: копія наказу №39 від 17 квітня 2012 року щодо передачі житлового будинку АДРЕСА_1 на технічне обслуговування позивачу; копію статуту, де зазначено, що предметом діяльності КП «Житло-Сервіс» є надання житлово-комунальних послуг; копію договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкової території від 21 червня 2012 року; копію свідоцтва про право власності від 28 квітня 2012 року; копію витягу про Державну реєстрацію прав; розрахунок заборгованості за житлово-комунальні послуги. Вказані докази у своїй сукупності є достатніми для встановлення факту надання житлово-комунальних послуг позивачем. Звертає увагу, що належним та допустимим доказом факту ненадання житлово-комунальних послуг або їх надання неналежної якості є акт-претензія, складений між споживачем та представником виконавця, а у випадку не з`явлення останнього, підписаного не менш як двома споживачами. Отже, обов`язок щодо доведення факту ненадання житлово-комунальних послуг або надання їх неналежної якості, законодавцем покладено саме на споживача. В матеріалах справи вказаний акт-претензія відсутній. Докази, які б підтверджували, що відповідачу надаються житлово-комунальні послуги іншою експлуатуючою організацією, останньою також не надано. Відповідач зобов`язаний здійснювати оплату житлово-комунальних послуг за фактичне користування наданими послугами незалежно від наявності чи відсутності договору про надання послуг, тому доводи відповідача, що остання після розірвання договору не зобов`язана оплачувати житлово-комунальні послуги, є необґрунтованими. Зазначає також, що наказом Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) №39 від 17 квітня 2012 року, житловий будинок по АДРЕСА_1 тимчасово до визначення у встановленому порядку балансоутримувача, передано на обслуговування КП «Житло-Сервіс». Пунктом 2 вказаного наказу зобов`язано директора КП «Житлоінвест-УКБ» Непопа В.І. передати, а директору «Житло-Сервіс» Марущуку В.М. прийняти, зокрема, акт прийняття технологічного обладнання отриманого на житловий будинок (насосну станцію, ІТП, газову котельну та ТП). У зв`язку із цим, 17 травня 2012 року між КП «Житлоінвест-УКБ» та КП «Житло-Сервіс» укладено акт приймання-передачі об`єкту в експлуатацію, відповідно до якого вартість житлового будинку по АДРЕСА_1 становить 127190453,06 грн., у тому числі: обладнання 2581724,08 грн., ІТП - 1717835,13 грн., насосна - 724721,38 грн, дахова газова котельня - 1746136,95 грн., газопровід - 174582 грн., дощова каналізація - 421464,63 грн. З викладеного вбачається, що на даху будинку АДРЕСА_1 власна газова котельня, що забезпечує його споживачів опаленням. Для забезпечення котельною паливом, між позивачем та газопостачальною організацією щороку укладаються договори на постачання природного газу. Так, 12 жовтня 2016 року між ПАТ «НАК «Нафтогаз України» та КП «Житло-Сервіс» укладено договір на постачання природного газу №1750/1617-ТЕ-41, відповідно до якого постачальник зобов`язався поставити споживачеві у 2016-2017 роках природний газ, а споживач зобов`язався оплатити його на умовах цього договору. Природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню. 12 жовтня 2018 року між ПАТ «НАК «Нафтогаз України» та КП «Житло-Сервіс» укладено договір на постачання природного газу №2707/18-ТЕ-41, відповідно до якого постачальник зобов`язався поставити споживачеві у 2018 році природний газ, а споживач зобов`язався оплатити його на умовах цього договору. Природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню. 01 жовтня 2019 року між ПАТ «НАК «Нафтогаз України» та КП «Житло-Сервіс» укладено договір на постачання природного газу №1133/1920-ТЕ-41, відповідно до якого постачальник зобов`язався поставити споживачеві природний газ, а споживач зобов`язався оплатити його на умовах цього договору. Природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню. Оскільки дахова газова котельня є невід`ємною частиною будинку, що перебуває у експлуатації КП «Житло-Сервіс», то останнім правомірно надаються послуги з опалення. Крім цього, зазначає, що послуги з опалення, утримання будинку і споруд та прибудинкової території нараховувались відповідачу починаючи з листопада 2014 року по січень 2021 року. Протягом цього часу, відповідач періодично сплачувала кошти на погашення поточної заборгованості. Кошти, які періодично сплачувались відповідачем, направлялись в рахунок погашення простроченої заборгованості за попередні місяці. Тому заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 13706,02 грн. складається із заборгованості за послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкової території у розмірі 3474,89 грн. (з лютого 2019 року по січень 2021 року; заборгованості за послуги центрального опалення МЗК у розмірі 7430,28 грн. (з жовтня 2016 року по січень 2021 року) та заборгованості за послуги з центрального опалення по індивідуальному лічильнику у розмірі 2800,35 грн. (з лютого 2019 року по січень 2021 року. Вважає, що надані позивачем договори на постачання природного газу за 2016-2020 року є достатніми для підтвердження надання споживачу послуг з опалення у період з жовтня 2016 року по січень 2021 року. Просило апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2021 року залишити без змін. Просило покласти на відповідача витрати за професійну правничу допомогу у сумі 4500 грн. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується апеляційним судом з огляду на наявність необхідності у таких поясненнях. Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судом встановлено, що позивач КП з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-сервіс» як суб`єкт господарювання приватного права, основним видом економічної діяльності якого є комплексне обслуговування об`єктів, є виконавцем послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкових територій в будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується наказом Головного управління житлового забезпечення №39 від 17 квітня 2012 року та статутом підприємства. 21 червня 2012 року між Комунальним підприємством з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» та ОСОБА_1 , яка є власником квартири АДРЕСА_1 , укладено договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, предметом якого є забезпечення виконавцем надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій у буд. АДРЕСА_1 , а споживачем - вчасної оплати цих послуг за встановленим тарифом у строки та на умовах, передбачених цим договором. Згідно п. 21 вказаного договору останній набирає чинності з 21 червня 2012 року після його підписання та діє на термін три роки до 21 червня 2015 року. У разі, коли за місяць до закінчення дії цього договору однією із сторін не заявлено у письмовій формі про розірвання договору або необхідність його перегляду, цей договір вважається продовженим на наступний термін. З матеріалів справи вбачається, що заявою від 19 травня 2018 року ОСОБА_1 повідомила позивача про розірвання договору від 21 червня 2012 року. Відповідач після розірвання договору від 21 червня 2012 року за відсутності нового договору фактично користувалась і користується послугами, що надає позивач. Згідно наданих розрахунків за період з 01 серпня 2014 року по 01 січня 2020 року у відповідача виникла заборгованість по сплаті за послуги з утримання будинку та прибудинкової території на загальну суму 13706,02 грн., інфляційні втрати становлять 1287,56 грн. та 3% річних - 631,84 грн. З наданого та дослідженого розрахунку заборгованості вбачається, що відповідачем періодично здійснювалась оплата за житлово-комунальні послуги в більшому розмірі, ніж було нараховано позивачем, а саме: у січні 2015 року відповідачу нараховано до сплати 516,88 грн., а сплачено нею було 528,71 грн.; у лютому 2015 року відповідачу нараховано до сплати 394,98 грн., а сплачено нею - 674,72 грн.; у березні 2015 року відповідачу нараховано до сплати 338,19 грн., а сплачено нею - 364,98 грн.; у квітні 2015 року відповідачу нараховано до сплати 287,28 грн., а сплачено нею - 439,94 грн.; у травні 2015 року відповідачу нараховано до сплати 181,77 грн., а сплачено нею - 211,74 грн.; у липні 2015 року відповідачу нараховано до сплати 181,77 грн., а сплачено нею - 346,94 грн.; у березні 2016 року відповідачу нараховано до сплати 662,89 грн., а сплачено нею - 683,35 грн.; у липні 2016 року відповідачу нараховано до сплати 181,77 грн., а сплачено нею - 363,54 грн.; у березні 2017 року відповідачу нараховано до сплати 920,20 грн., а сплачено нею - 2043,74 грн.; у травні 2017 року відповідачу нараховано до сплати 181,77 грн., а сплачено нею - 850,76 грн.; у серпні 2017 року відповідачу нараховано до сплати 181,77 грн., а сплачено нею - 568,23 грн.; у квітні 2018 року відповідачу нараховано до сплати 343,17 грн., а сплачено нею - 1821,26 грн.; у травні 2018 року відповідачу нараховано до сплати 298,80 грн., а сплачено нею - 321,72 грн.; у липні 2018 року відповідачу нараховано до сплати 298,80 грн., а сплачено нею - 597,60 грн.; у грудні 2018 року відповідачу нараховано до сплати 1008,16 грн., а сплачено нею - 2089,03 грн.; у березні 2019 року відповідачу нараховано до сплати 1411,12 грн., а сплачено нею - 2060,47 грн.; у квітні 2019 року відповідачу нараховано до сплати 298,80 грн., а сплачено нею - 766,39 грн. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем вчинялись дії, що свідчать про визнання нею свого боргу, оскільки позивачем здійснювалось нарахування відповідачу щомісячних платежів по наданим послугам і саме відповідачем здійснювалась оплата у більшому розмірі, ніж було нараховано позивачем, а тому після зарахування коштів на оплату місячного платежу, решта коштів зараховувалась позивачем на погашення заборгованості відповідача. Крім цього, будь-яких доказів на підтвердження того, що відповідач не отримувала послуги з утримання будинку та прибудинкової територій чи їх якість була неналежною, останньою не було надано. Відповідач не спростувала надані позивачем докази щодо надання житлово-комунальних послуг та не посилалась на докази, які б спростовували докази, надані позивачем. З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання таких послуг, регулюються як нормами ЦК України, так і ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», а також іншими нормативно-правовими актами у галузі цивільного, житлового законодавства та актів, що регулюють відносини у сфері надання житлово-комунальних послуг. Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», послуга з управління багатоквартирним будинком - результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору; утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством. Згідно з положеннями ст. 322 ЦК України, власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. За правилами ч. 1 ст. 19 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах. Згідно зі ст. 162 ЖК УРСР, плата за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 20 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Згідно зі ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. В силу ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до положень п. 5 ч. 3 ст. 20 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 квітня 2016 року у справі №6-2951цс15, хоч у частині першій статті 19 Закону й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 березня 2018 року у справі №750/12850/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року у справі №642/2858/16). Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. За змістом зазначених норм розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір. Відповідний висновок також міститься у постанові Верховного Суду від 07 серпня 2018 року в справі №910/7981/17. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору, що прямо передбачено ч. 4 ст. 631 ЦК України. Проте поняття «строк дії договору» та «строк виконання зобов`язання» не є тотожними. Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно зі ст.ст. 598, 599 ЦК України, зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом; зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов`язань, оскільки згідно зі ст. 599 ЦК України такою умовою є виконання, проведене належним чином. При цьому слід розрізняти припинення безпосередньо дії договору та припинення зобов`язань, визначених ним. Навіть після припинення дії договору, невиконані стороною зобов`язання за ним залишаються чинними для такої сторони-боржника, і вказана обставина не звільняє останнього від виконання обов`язку протягом того часу, коли існує відповідне зобов`язання. Відповідно до ч. 5 ст. 13 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», відмова споживача (іншої особи, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача) від укладання договору з виконавцем комунальної послуги не звільняє його від обов`язку оплати фактично спожитої комунальної послуги, наданої таким виконавцем. Крім того, відповідно до п. 7 Правил користування будинку та прибудинкової території, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року №572, на власника, наймача житлового приміщення, покладено обов`язок сплачувати за спожиті житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (постанова Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі №6-59цс13). Відповідач є споживачем послуг, які надаються чи надання яких забезпечується позивачем, оскільки вона фактично користується ними, а тому має оплачувати вартість фактично отриманих нею послуг з моменту їх фактичного використання. Відсутність письмового договору не може бути підставою для звільнення споживача від встановленого законом обов`язку оплати послуг у повному обсязі, якщо він фактично користується ними зі згоди постачальника послуг. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2014 року у справі №916/3566/13. Крім того, ст. 20 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» та ст. 7 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору про надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Також ст. 20 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» та ст. 7 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» передбачено право споживача на несплату вартості житлово-комунальних послуг за період тимчасової відсутності споживача та інших осіб при відповідному документальному оформленні, а також за період фактичної відсутності житлово-комунальних послуг, визначених договором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити отримані ними житлово-комунальні послуги. Підстави несплати також чітко визначені законом. Вказані висновки містяться постанові ВС від 18 березня 2019 року у справі №210/5796/16-ц. Закріплена у ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у частині другій статті 625 ЦК України. Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов`язання, вираженого в національній валюті, та 3 % річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утриманими грошовими коштами, що підлягають сплаті кредиторові. Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов правильного висновку про задоволення позову, стягнувши з відповідача заборгованість за житлово-комунальні послуги, 3% річних та інфляційні втрати. Також, суд першої інстанції вірно не застосував до вказаних позовних вимог строку позовної давності відповідно до поданої відповідачем заяви. Так, відповідно до вимог ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно вимог ч. 1, ч. 3 ст. 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Так, позивачем здійснювалось нарахування відповідачу щомісячних платежів по наданим послугам і саме відповідачем здійснювалась оплата у більшому розмірі, що свідчить про визнання нею свого боргу. Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Справа судом розглянута повно та об`єктивно. Норми матеріального і процесуального права застосовано вірно. Викладені у рішенні висновки відповідають обставинам справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки дія рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2021 року була зупинена ухвалою Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, у зв`язку із залишенням цього судового рішення без змін необхідно поновити його дію. Крім цього, частиною 1 статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з ч.ч.1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Відповідно до частин першої - шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Згідно з пунктами 4,6,9 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року №5076-VI, договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення. Статтею 29 Закону України "Про адвокатуру" визначено, що дія договору про надання правової допомоги припиняється його належним виконанням. Договір про надання правової допомоги може бути достроково припинений за взаємною згодою сторін або розірваний на вимогу однієї із сторін на умовах, передбачених договором. При цьому клієнт зобов`язаний оплатити адвокату (адвокатському бюро, адвокатському об`єднанню) гонорар (винагороду) за всю роботу, що була виконана чи підготовлена до виконання, а адвокат (адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язаний (зобов`язане) повідомити клієнта про можливі наслідки та ризики, пов`язані з достроковим припиненням (розірванням) договору. Згідно зі ст.30 вказаного Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/WestAllianceLimited" проти України" заява №19336/04, від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95), від 06 липня 2015 року у справі "Заїченко проти України" (п.131), зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Так, відповідно до статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. З наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що за надання професійної правничої допомоги позивач сплатив грошові кошти у розмірі 4500 грн. у рахунок витрат, пов`язаних з підготовкою і поданням відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Виходячи з вищенаведених норм права та встановлених обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що зазначені витрати на професійну правничу допомогу є співрозмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатами обсягом послуг, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та є пропорційними до предмета спору та доведеними. Керуючись ст.ст.7,367,369,374,375,381,382,389 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2021 року залишити без змін. Поновити дію рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2021 року. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» (02081, м. Київ, вул. Дніпровська набережна, 25-Б, код ЄДРПОУ 31025659) витрати на правничу допомогу у розмірі 4500 (чотири тисячі п`ятсот) грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба