Постанова 4818 № 643/8873/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Постанова Іменем України 21 липня 2021 року м. Харків справа № 643/8873/19 провадження № 22-ц/818/4066/21 Харківський апеляційний суд у складі: головуючого Пилипчук Н.П., суддів Кругової С.С., Тичкової О.Ю., учасники справи: позивач: ОСОБА_1 відповідач: ОСОБА_2 розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в особі її представника ОСОБА_3 , на рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 січня 2021 року, ухвалене суддею Майстренко О.М., - В С Т А Н О В И В : У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів. В обгрунтування позову зазначає, що з 13 жовтня 2006 року вона з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі Від шлюбу мають дитину - доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 07 травня 2009 ркоу шлюб між ними розірвано. Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 05 червня 2009 року з відповідача ОСОБА_2 стягнуто аліменти на користь позивача на утримання дитини в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходів) щомісяця, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 28 серпня 2009 року та до досягнення дитиною повноліття. 28 серпня 2009 року відповідно до вказаного рішення видано виконавчий лист № 2- 5024/09. Згідно розрахунку заборгованості від 17 травня 2019, наданого державним виконавцем Московського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Черкащенко В.В, станом на 01 січня 2019 року заборгованість ОСОБА_2 зі сплати аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , складає 83684,10грн. Вказує, що відповідач свідомо протягом тривалого часу не виконує свій обов`язок щодо надання належного матеріального забезпечення своєї неповнолітньої дитини, свідомо ухиляється від сплати грошових коштів, що прямо свідчить про наявність вини відповідача у несплаті аліментів, у зв`язку з чим позивачка звернулась до суду з вказаним позовом. Просить суд стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пеню за прострочення сплати аліментів в розмірі 83684,10грн. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 січня 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в особі свого представника ОСОБА_3 посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушенням судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. В обгрунтування апеляційної скарги посилається на ті ж самі обставини, що викладені нею у позовній заяві. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 24 травня 2021 року відповідно до вимог ч.1 ст.369 ЦПК України розгляд справи призначено без повідомлення (виклику) учасників справи. Колегія суддів, вислухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що відсутня вина відповідача у несплаті заборгованості по аліментам за спірний період, оскільки така заборгованість виникла унаслідок помилки в матеріалах виконавчого провадження, а саме зазначення адреси місця реєстрації та проживання боржника). Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Судовим розглядом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що з 13 жовтня 2006 року ОСОБА_1 до ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу сторони мають дитину дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 07 травня 2009 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано. Після розірвання шлюбу дитина залишилася проживати разом з матір`ю, що не заперечується учасниками справи. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 червня 2009 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку його (доходів) щомісяця, починаючи з 13 березня 2009 року і до досягнення дитиною повноліття. 28 серпня 2009 року Московським районним судом м. Харкова видано виконавчий лист у справі №2-5024/09 року , за яким боржник - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), місце проживання якого - АДРЕСА_1 ., а стягувач ОСОБА_1 , місце проживання якої - АДРЕСА_2 , а місце реєстрації - АДРЕСА_3 . Згідно розрахунку заборгованості від 17 травня 2019 року, наданого державним виконавцем Московського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Черкащенко В.В, станом на 01 січня 2019 року заборгованість ОСОБА_2 зі сплати аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , складає 83684,10грн. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч.9 ст.7 СК України). Відповідно до ч.2 ст.141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов`язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку. Згідно із ч.4 ст.155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Відповідно до ст.51 Конституції України та ст.180 СК України батьки зобов`язанні утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (ч.3 ст.182 СК України). Згідно з ч.1 ст.196 СК України у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості. Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку сплатити аліменти. Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів. Ухиленням від сплати аліментів слід вважати дії або бездіяльність винної особи, спрямовані на невиконання рішення суду про стягнення з неї на користь стягувача визначеної суми аліментів. Вони можуть виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов`язку (приховуванні заробітку (доходу), що підлягає обліку при відрахуванні аліментів, зміні місця роботи чи місця проживання з неподанням відповідної заяви про необхідність стягування аліментів тощо). Тлумачення статті 196 СК України свідчить про те, що відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи. На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин. Перелік причин з яких утворилась заборгованість не з вини платника аліментів не є вичерпним і може встановлюватись судом у кожному випадку окремо на підставі поданих доказів. Вказаний висновок підтверджується наступним. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Згідно зі статтею 8 СК України, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тлумачення статті 8 СК України та частини першої статті 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання (частини перша та друга статті 614 ЦК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що стягнення пені, передбаченої абзацом 1 частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. Очевидно, що в такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості, і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів. Отже, для застосування зазначеної вище санкції до платника аліментів необхідні такі умови: існування заборгованості зі сплати аліментів, встановлених рішенням суду або за домовленістю між батьками згідно з частиною першою статті 189 СК України; наявність винних дій особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти, що призвели до виникнення заборгованості. Даний висновок узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року по справі №661/905/19, якою уточнено висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у справі №572/1689/16-ц (провадження № 61-311 св 17), зазначивши, що відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи, а не у всіх випадках, крім несвоєчасної виплати заробітної плати, затримки або неправильного перерахування аліментів банками. Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У позовній заяві ОСОБА_1 , як на підставу своїх позовних вимог, посилається на те, що відповідач свідомо протягом тривалого часу не виконує свій обов`язок щодо надання належного матеріального забезпечення своєї неповнолітньої дитини, свідомо ухиляється від сплати грошових коштів, що прямо свідчить про наявність вини відповідача у несплаті аліментів, а тому наявні підстави для нарахування пені. Згідно частини 1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що згідно зі ст. 19 ЦПК України, загальні суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно вимог статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Стаття 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін. Як зазначалось вище рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 червня 2009 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку його (доходів) щомісяця, починаючи з 13 березня 2009 року і до досягнення дитиною повноліття. На підставі вказаного рішення суду, 28 серпня 2009 року Московським районним судом м. Харкова було видано виконавчий лист у справі №2-5024/09 року, який у подальшому, а саме 21 червня 2011 року було пред`явлено на виконання до Московського ВДВС ХМУЮ. Постановою державного виконавця Московського ВДВС ХМУЮ Нескородєва С.В. від 12 липня 2011 року відкрито виконавче провадження №30303867. Пунктом 3 частини 1 статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на час видачі виконавчого листа) передбачено, що у виконавчому документі повинні бути зазначені, найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб`єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо. Згідно положень ч.5 ст.25 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла на час відкриття виконавчого провадження» копії постанови про відкриття виконавчого провадження надсилаються не пізніше наступного робочого дня стягувачу та боржникові. Саме за зазначеною у виконавчому документі адресою приватний виконавець зобов`язаний надіслати, зокрема, постанову про відкриття виконавчого провадження. Як вбачається із вищевказаного виконавчого листа, в останньому зазначено адресу місця проживання боржника ОСОБА_2 : АДРЕСА_2 . Відповідно копії паспорту ОСОБА_2 , довідки про реєстрацію місця проживання особи від 06 червня 2019 року, довідки про реєстрацію місця проживання особи від 27 червня 2019 року - ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 . Між тим, в матеріалах виконавчого провадження: постанові Московського ВДВС ХМУЮ про відкриття виконавчого провадження від 12 липня 2011 року, як і у всіх послідуючих документах виконавчого провадження, розрахунках заборгованості, тощо, було вказано: боржник - ОСОБА_2 , місце проживання і реєстрації якого - АДРЕСА_2 , а стягувач - ОСОБА_1 , місце проживання якої - АДРЕСА_2 ., а місце реєстрації - АДРЕСА_3 . Отже, з викладеного вбачається, що адреса боржника, яка міститься в матеріалах виконавчого провадження не відповідає адресі боржника, яка зазначена у виконавчому листі. Таким чином, процесуальні документи в рамках виконавчого провадження, в тому числі постанова про відкриття виконавчого провадження направлялася державним виконавцем боржнику за помилковою адресою. Матеріали справи свідчать, що про наявність вказаного виконавчого провадження відповідач дізнався лише 25 квітня 2019 року під час спроби перетину державного кордону України, про що свідчить рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку від 25 квітня 2019 року, з тих підстав, що ОСОБА_2 тимчасово обмежено виїзд з території України у зв`язку з наявністю щодо нього інформації в БД 1-2Б «Боржник». Відповідно копії постанови старшого державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області Черкащенко В.В. від 22.07.2019 року внесено зміни (доповнення ) в автоматизованій системі виконавчого провадження (ВП № 30303867) ,а саме замість адреси боржника ОСОБА_2 : АДРЕСА_5 , зазначена адреса: АДРЕСА_6 . Також, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідач, майже весь час (з моменту пред`явлення виконавчого листа на виконання та на час розгляду справи) був офіційно працевлаштований та отримував дохід. Між тим, як вбачається з листів та довідок, наданих за місцем роботи ОСОБА_2 , звернень позивача або державного виконавця з питань стягнення аліментів та пред`явлення виконавчого документу в ці установи не відбувалось, про що свідчать відповідні документи, зокрема: лист ТОВ «Донецькенергомережпроект» №180619/2 від 18 червня 2019 року (період з 01 березня 2010 року по 11 січня 2011 року), лист прокуратури Харківської області №18-6005-19 від 30 травня 2019 року (період з 07 лютого 2011 року по 31 березня 2015 року), з 01 травня 2015 року по 12 січня 2016 року відповідач перебував на обліку в Харківському місцевому центрі зайнятості та отримував допомогу по безробіттю (копія трудової книжки додається), довідка КЗ «Харківський палац дитячої та юнацької творчості Харківської міської ради Харківської області» №01-16/210 від 21 червня 2019 року (період з 13 січня 2016 року по 18 квітня 2017 року), довідка ТОВ «НВП ТЕКО ЛТД»167/08-02 від 19 червня 2019 року, за якою ОСОБА_2 працює у товаристві з 01 червня 2017 pоку пo даний час. Згідно листа ТОВ «НВП ТЕКО ЛТД»166/08-02 від 19 червня 2019 року ТОВ «НВП ТЕКО ЛТД» постанову про звернення стягнення на заробітну плату ВП №30303867 від 07 червня 2019 року отримало тільки 11 червня 2019 року. З викладеного вбачається, що відповідач не здійснював жодних діянь, спрямованих на невиконання рішення суду: приховування своїх доходів , зміну місця проживання, зміну місця роботи Суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що вина ОСОБА_2 у простроченні сплати аліментів відсутня, оскільки заборгованість по аліментах виникла унаслідок помилки в матеріалах виконавчого провадження, а саме невірного зазначення адреси місця реєстрації та проживання боржника). Крім того, апеляційним судом встановлено, що відповідач добровільного сплачував аліменти на утримання дитини, як до пред`явлення виконавчого листа на виконання так і після. Відповідно довідки Московського відділу ДВС у м. Харкові СМУМЮ м. Харків станом на 03 березня 2020 року у боржника відсутня заборгованість зі сплати аліментів по виконавчому провадженню № 30303867, відкритого 11 грудня 2011, з примусового виконання виконавчого листа №2-5024/09 від 28 серпня 2009 року про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання доньки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у розмірі 1/4, починаючи з 13 березня 2009 року і до досягнення повноліття. Відповідно копії постанови старшого державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області Черкащенко В.В. від 22 липня 2019 року скасовані заходи примусового виконання, застосовані при примусовому виконанні вказаного виконавчого листа Ураховуючи викладене, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача неустойки (пені) за несвоєчасну сплату аліментів. Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду. Згідно положень ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 374 ч.1п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі її представника ОСОБА_3 , залишити без задоволення. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених частиною 3 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді О.Ю. Тичкова С.С. Кругова