Постанова Дніпровський апеляційний суд № 204/8237/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6250/21 Справа № 204/8237/19 Суддя у 1-й інстанції - Черкез Д. Л. Суддя у 2-й інстанції - Єлізаренко І. А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 липня 2021 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Єлізаренко І.А., суддів Красвітної Т.П., Свистунової О.В., за участю секретаря Догонової О.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 12 квітня 2021 року у справі за позовом Дніпровського державного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання, та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпровського державного медичного університету про визнання правочину недійсним В С Т А Н О В И Л А: У листопаді 2019 року ДЗ «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України», назву якого було змінено на Дніпровський державний медичний університет, звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення витрат на навчання. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що на підставі рішення приймальної комісії від 14 серпня 2010 року наказом ректора державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України від № 572-ос від 14 серпня 2010 року ОСОБА_3 (після зміни прізвища - ОСОБА_4 ) було зараховано на перший курс Дніпропетровської державної медичної академії. 01 вересня 2010 року з відповідачем було укладено угоду № 70 про підготовку фахівців з вищою освітою. Згідно з умовами укладеної угоди відповідач зобов`язалась прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому законом порядку. Зазначений правочин укладено зі згоди та за домовленістю з відповідачем, він відповідає вимогам Цивільного кодексу України щодо свободи договору. Згідно наказу ректора ДЗ «ДМА» № 507-ос від 23 червня 2016 року «Про завершення навчання» відповідачу присуджено освітньо-кваліфікаційний рівень за спеціальністю, видано документ про вищу освіту у зв`язку із завершенням навчання. На виконання умов Угоди після завершення навчання згідно протоколу №1 від 22 січня 2016 року засідання державної комісії по розподілу випускників ДЗ «ДМА» Міністерства охорони здоров`я України» 2016 року та наказу ДЗ «ДМА» № 538-ос від 27 червня 2018 року відповідач направлена у ДОЗ Дніпропетровської облдержадміністрації, КЗ «ЦПМСД м. Павлограда» Павлоградської міської ради щодо працевлаштування на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря. Згідно листа департаменту охорони здоров`я Дніпропетровської обласної державної адміністрації № 8103/0/29-18 від 12 жовтня 2018 року відповідач не приступила до проходження інтернатури та до роботи. Всього на навчання відповідача з державного бюджету було витрачено 127 883 грн. 01 коп. Відповідач, закінчивши навчання на бюджетній формі у ДЗ «ДМА», не прибула за місцем направлення на роботу та не відпрацювала 3 роки. Отже, відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та Угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2010 року в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, а тому ОСОБА_2 зобов`язана відшкодувати 127 883 грн. 01 коп. за період навчання у вищому навчальному закладі з вересня 2010 року по червень 2016 року. З наведених підстав позивач просив суд стягнути з відповідача витрати на навчання у розмірі 127 883 грн. 01 коп., а також судові витрати. 28 грудня 2020 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ДЗ «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» про визнання правочину недійсним. В обґрунтування зустрічних позовних вимог посилалась на те, що 01 серпня 2010 року між нею та відповідачем було укладено Угоду про підготовку фахівців з вищою освітою №

70. На момент укладення даної угоди вона була неповнолітньою, між тим відповідач згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників на укладення оспорюваного правочину не отримував, останні укладення Угоди № 70 від 01 вересня 2010 року не схвалювали і не знали про цю угоду. Вважає, що в силу ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, вказаний правочин є недійсним, тому просила суд визнати недійсною Угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 70 від 01 вересня 2010 року, укладену між ОСОБА_3 та ДЗ «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України». Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 12 квітня 2021 року позовну заяву Дніпровського державного медичного університету задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь Дніпровського державного медичного університету витрати на навчання у розмірі 127 883 грн. 01 коп. У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до Дніпровського державного медичного університету про визнання правочину недійсним відмовлено. Вирішено питання щодо судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду від 12 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Дніпровського державного медичного університету відмовити, а її зустрічні позовні вимоги задовольнити, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав. Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Згідно ч.1 ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, наказом Державного закладу «Дніпропетровська державна медична академія Міністерства охорони здоров`я України» № 572-ОС від 14 серпня 2010 року згідно з умовами прийому у вищі навчальні заклади України і правилами прийому до ДДМА на 2010 рік, та на основі протоколу засідання приймальної комісії від 14 серпня 2010 року ОСОБА_3 (прізвище змінено з « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_4 » у зв`язку з укладенням шлюбу 19 вересня 2020 року) було зараховано на перший курс Дніпропетровської державної медичної академії (т.1 а.с. 10-11). Згідно з пунктом 4 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, який був чинним на момент вступу ОСОБА_2 до Дніпропетровської державної медичної академії, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1 (про підготовку фахівців з вищою освітою). 01 вересня 2010 року між сторонами було укладено Угоду про підготовку фахівця з вищою освітою № 70 за напрямом підготовки - лікувальна справа, згідно умов якої відповідач зобов`язалась, серед іншого, прибути після закінчення вищого навчального закладу на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку (т.1 а.с. 6). Форма вказаної вище угоди узгоджується з формою, наведеною у додатку № 1 до вищевказаного Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням. У червні 2016 року відповідач закінчила ДЗ «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» за спеціальністю «лікувальна справа», де навчалась на денній формі навчання за кошти державного бюджету, та отримала документ про вищу освіту серії НОМЕР_1 , дата закінчення навчання - 23 червня 2016 року (т.1 а.с. 12, 13). З витягу з протоколу засідання державної комісії по розподілу випускників ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» 2016 року, які навчалися за державним замовленням, № протоколу 1 від 22 січня 2016 року, пункт 114, вбачається, що згідно з рішенням державної комісії по розподілу відповідач ОСОБА_2 направлена до ДОЗ Дніпропетровської облдержадміністрації, КЗ «ЦПМСД м. Павлограда» Павлоградської міської ради на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря (т.1 а.с. 14). Згідно наявного в матеріалах справи направлення на роботу № 112 від 23 березня 2016 року, ОСОБА_2 було направлено розпорядження Департаменту охорони здоров`я Дніпропетровської обласної державної адміністрації, КЗ «ЦПМСД м. Павлограда» Павлоградської міської ради для роботи на посаді лікаря загальної практики-сімейного лікаря, дата прибуття - 01 серпня 2016 року (т.1 а.с. 23). Наказом Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» № 831 ос від 05 вересня 2016 року «Про зарахування до очної інтернатури лікарів-інтернів на 2016-2017, 2018, 2019 н.рр. (за державним замовленням)» лікаря-інтерна ОСОБА_2 було зараховано до очної частини інтернатури на кафедру сімейної медицини ФПО (фах: загальна практика-сімейна медицина) (т.1 а.с. 15-17). На підставі наказу Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» № 538 ос від 27 червня 2018 року «Про випуск лікарів-інтернів та провізорів-інтернів, що атестувались на визначення знань та практичних навичок лікаря-спеціаліста та провізора-спеціаліста (червень 2018 року)» у зв`язку з закінченням навчання ОСОБА_2 (база стажування КЗ «ЦПМСД» м. Павлоград) відраховано 27 червня 2018 року з очної частини інтернатури з присвоєнням звання лікаря-спеціаліста та провізора-спеціаліста з відповідних спеціальностей та видано сертифікат встановленого зразку МОЗ України (т.1 а.с. 18-20). Відповідач ОСОБА_2 після закінчення навчання в інтернатурі не приступила у 2018 році до роботи на посаді лікаря загальної практики - сімейного лікаря згідно з направленням для продовження відпрацювання трьох років у ДЦПМСД № 7, що також підтверджується листом Департаменту охорони здоров`я Дніпропетровської обласної державної адміністрації № 8103/0/29-18 від 12 жовтня 2018 року, тобто неналежним чином виконала взяті на себе зобов`язання (т.1 а.с. 171-173) . Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до частини першої стаття 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Обов`язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, а саме: випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу; незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням; у разі, якщо його звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати, визначено: частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (чинною з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2010 року № 70), пунктом 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 року № 77/96, пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992 (була чинною на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2008 року № 170) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я Українивід 25 грудня 1997 року №

367. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) вказано, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Оскільки частина друга статті 52 Закону України «Про освіту», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, та вищезазначені нормативно-правові акти, які передбачали обов`язок студента відпрацьовувати за направленням, були чинними, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2010 року, регулюються саме ними. Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати, тобто і виплати стипендії, які згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 «Про питання стипендіального забезпечення» виплачується за рахунок коштів загального фонду державного бюджету або коштів відповідних бюджетів. Розмір стипендій визначається відповідно до установленого Кабінетом Міністрів України розміру мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії з урахуванням типу навчального закладу, умов та напряму навчання, успішності стипендіата. Такі висновки про застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 598/760/17 (касаційне провадження № 61-14476св18), постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 607/3682/17 (касаційне провадження № 61-32084св18), постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 607/3681/17-ц (касаційне провадження № 61-26840св18), постанові Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 607/3690/17 (касаційне провадження № 61-1116св17). Крім того, пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати, тобто і виплати стипендії. Добровільно підписуючи угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, ОСОБА_2 погодилася на працевлаштування її навчальним закладом, отримала направлення на роботу та, навчаючись за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати не менше трьох років. Вирішуючи спір, суд першої інстанції врахував, що відповідачем ОСОБА_2 не було дотримано вимог законодавства України та умов угоди № 70 від 01 вересня 2010 року в частині зобов`язання відповідача відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу. Відповідно до розрахунків позивача з державного бюджету на навчання відповідача, як студента медичного факультету ДЗ «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України», за 2010-2016 навчальні роки було витрачено 107 484 грн. 25 коп., а за навчання в інтернатурі за період навчання 2016-2018 роки - 20 398 грн. 76 коп., що разом становить 127 883 грн. 01 коп. (т.1 а.с. 27). Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на навчання у загальному розмірі 127 883 грн. 01коп. Зазначений висновок суду узгоджується із правовими позиціями, висловленими у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №607/3681/17-ц та №607/3682/17 від 30 січня 2019 року. Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до Дніпровського державного медичного університету про визнання правочину недійсним, слід зазначити наступне. Звертаючись у грудні 2020 року із зустрічною позовною заявою до Дніпровського державного медичного університету Затварніцька (Лісниченко) В. С. просила визнати недійсною Угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 70 від 01 вересня 2010 року, укладену між нею та ДЗ «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України», посилаючись на те, що на момент укладення даного правочину вона не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки була неповнолітньою, а її батьки згоди на укладення даної угоди не надавали та не знали про цю угоду. Відповідно до статті 32 ЦК України фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років має неповну цивільну дієздатність. Згідно з ч. 1 ст. 32 ЦК України крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім`я (грошовими коштами на рахунку). Всі інші правочини неповнолітня особа вчиняє лише за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників, що закріплено у частині 2 статті 32 ЦК України. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування відповідно до закону (ч. 4 ст. 32 ЦК України). ОСОБА_2 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , отже на момент укладення Угоди про підготовку фахівців з вищою освітою № 70 від 01 вересня 2010 року їй виповнилося повних 17 років. Відповідно до частини 2 статті 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 222 ЦК України правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. Разом з цим, частиною 1 статті 221 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. Батьки ОСОБА_2 протягом встановлених законом строків не заявили претензії навчальному закладу з приводу укладення їх дочкою Угоди про підготовку фахівців з вищою освітою № 70 від 01 вересня 2010 року. Тобто, в силу приписів частини першої статті 221 ЦК України, вказаний правочин вважається ними схваленим. Посилання відповідача ОСОБА_2 на те, що її батьки згоди на укладення Угоди про підготовку фахівців з вищою освітою № 70 від 01 вересня 2010 року не надавали та не знали про цю угоду, а також твердження про те, що з батьками вона не спілкувалась з літа 2010 року по 2019 рік, не підтверджені жодними доказами, а тому обґрунтовано не були прийняті до уваги судом першої інстанції. Слід зазначити, що ОСОБА_2 після повноліття, не розірвала Угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 70 від 01 вересня 2010 року, продовжувала виконувати умови даної угоди, у подальшому закінчила ДЗ «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» та отримала документ про вищу освіту, закінчила навчання в інтернатурі, де два роки працювала за направленням, та до грудня 2020 року не зверталася до суду з позовною заявою про визнання угоди недійсною або такою, що порушує її права та інтереси. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсною угоди про підготовку фахівців з вищою освітою № 70 від 01 вересня 2010 року. Зазначені висновки суду відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами матеріального права, які правильно застосовані судом першої інстанції. Наведене спростовує доводи апеляційної скарги щодо безпідставної відмови суду у задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що всупереч вимогам ч. 3 ст. 267 ЦК України, суд першої інстанції безпідставно не застосував строки позовної давності до позовних вимог Дніпровського державного медичного університету, про застосування яких нею було заявлено, є необгрунтованими, оскільки згідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Згідно ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що визначено частиною 1 статті 261 ЦК України. Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Положеннями ч. 5 ст. 261 ЦК України закріплено, що за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 - 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Відповідно до положень ст. 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, а строк, що визначений місяцями, - у відповідне число останнього місяця строку. Відповідно до Угоди про підготовку фахівця з вищою освітою № 70 від 01 вересня 2010 року студент зобов`язується: прибути після закінчення вищого навчального закладу на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років; у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Таким чином, обов`язок з відшкодування витрат на навчання виникає після відповідної відмови студента працевлаштуватися за призначенням або відмови відпрацьовувати не менше трьох років за таким направленням. Частиною 1 статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після закінчення у червні 2016 року Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» Затварніцька (Лісниченко) В.С. прибула 01 серпня 2016 року за направленням для проходження інтернатури КЗ «ЦПМСД м. Павлограда» Павлоградської міської ради та працювала там до травня 2017 року, після чого на підставі поданої нею заяви, була переведена до КЗ «Дніпровський ЦПМСД № 7», де вона працювала до закінчення інтернатури - до червня 2018 року. За таких обставин, ОСОБА_1 після закінчення навчання (червень 2016 року) 01 серпня 2016 року приступила до виконання покладеного на неї обов`язку щодо відпрацювання за направленням КЗ «ЦПМСД м. Павлограда» та до закінчення інтернатури у червні 2018 року протягом тривалого періоду виконувала умови Угоди про підготовку фахівця з вищою освітою № 70 від 01 вересня 2010 року, оскільки працювала за направленням у КЗ «Дніпровський ЦПМСД № 7», куди була переведена з КЗ «ЦПМСД м. Павлограда». Однак, передбачений умовами угоди обов`язок щодо відпрацювання за направленням трьох років вона належним чином не виконала, пропрацювавши лише неповних два роки з 01 серпня 2016 року по червень 2018 року. У зв`язку з наведеним твердження відповідача про те, що початок відліку строку позовної давності має відраховуватися з того моменту, коли позивач мав дізнатись про порушення нею обов`язку відпрацювати за направленням, тобто 01 серпня 2016 року, є безпідставними, оскільки порушення прав позивача почалось у червні 2018 року після невиходу відповідача за місцем роботи згідно з направленням для відпрацювання трирічного строку, отже позовна заява, подана Дніпровським державним медичним університетом 25 листопада 2019 року, була подана у межах трирічного строку позовної давності. Доводи апеляційної скарги щодо неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, незаконності та необґрунтованості рішення суду є безпідставними. Приведені в апеляційній скарзі інші доводи зводяться до тлумачення діючого законодавства, незгоди з рішенням суду, переоцінки висновків рішення суду та не спростовують правильність рішення суду першої інстанції. Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, апеляційну скаргу залишити без задоволення. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 12 квітня 2021 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя І.А.Єлізаренко Судді Т.П.Красвітна О.В.Свистунова