Постанова Одеський апеляційний суд № 522/6376/19

Номер провадження: 22-ц/813/3935/20 Номер справи місцевого суду: 522/6376/19 Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.07.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Таварткіладзе О.М. суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О. розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м.Одеса апеляційні скарги Одеського національного медичного університету та ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом Одеського національного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання, В С Т А Н О В И В: У квітні 2019 року представник Одеського національного медичного університету звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання. Позовна заява мотивована тим, що 18 липня 2008 року між ОСОБА_1 та Одеським національним медичним університетом укладено угоду № 47 про підготовку фахівця з вищою освітою, відповідно до умов якої відповідач зобов`язався після закінчення навчання відпрацювати три роки у закладі охорони здоров`я, куди буде направлений за розподілом, а у разі відмови їхати за призначенням, відшкодувати до бюджету вартість навчання. Після закінчення навчання відповідач ОСОБА_1 була направлена комісією по розподілу молодих спеціалістів на роботу в КУ «Ізмаїльська міська лікарня № 2» на посаду лікаря лабораторна діагностика, з 01 серпня 2014 року призначена на посаду лікаря-інтерна КУ «Ізмаїльська міська лікарня № 2» для проходження 2-річної спеціалізації за спеціальністю - лабораторна діагностика. Проте, в порушення умов угоди та пункту 3.2 Наказу МОЗ України від 19 вересня 1996 року №291 «Про затвердження Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти ІІІ-ІV рівня акредитації» ОСОБА_1 не відпрацювала за направленням три роки в державній медичній установі. Відповідно до розрахунку Одеського національного медичного університету вартість навчання одного студента за спеціальністю медико-профілактична справа у період з 01.09.2008 року по 30.06.2014 рік складає 62 193 грн. Крім того, відповідно до розрахункової відомості ОСОБА_1 у період навчання була виплачена стипендія у розмірі 15 133,42 грн. Посилаючись на невиконання відповідачем умов угоди, зокрема не відпрацювання останньою після закінчення навчання три роки у закладі охорони здоров`я, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь вартість навчання 62 193 грн. та виплачену стипендію у розмірі 15 133,42 грн. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2019 року відмовлено Одеському національному медичному університету у задоволенні позову. Не погоджуючись з таким рішенням суду, Одеський національний медичний університет та ОСОБА_1 звернулися до суду апеляційної інстанції з апеляційними скаргами, в яких просять: * Одеський національний медичний університет - скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2019 року та ухвалити нове про задовольняння позовних вимог; * ОСОБА_1 - змінити рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2019 в частині підстав відмови у задоволенні позову та відмовити позивачу у задоволенні вимог за недоведеністю, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Заслухавши суддю-доповідача, законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають. Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись з обґрунтованими вимогами до відповідача, позивач пропустив строк позовної давності, про який заявив відповідач, а тому у задоволенні вимог має бути відмовлено. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 18 липня 2008 року між ОСОБА_1 та Одеським національним медичним університетом укладена угода № 47 про підготовку та працевлаштування фахівців з вищою медичною освітою, за умовами якої ОСОБА_1 зобов`язалася прибути після закінчення вищого навчального закладу на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а в разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. У червня 2014 року ОСОБА_1 закінчила університет та відповідно до наказу управління охорони здоров`я облдержадміністрації від 07.07.2014 року № 132 була направлена комісією по розподілу молодих спеціалістів на роботу в КУ «Ізмаїльська міська лікарня № 2» на посаду лікаря лабораторна діагностика, з 01 серпня 2014 року призначена на посаду лікаря-інтерна КУ «Ізмаїльська міська лікарня № 2» для проходження 2-річної спеціалізації (1 рік - 5 місяців) за спеціальністю - лабораторна діагностика. Відповідно наказу Одеського національного медичного університету від 31 липня 2015 року № 332-о відраховано лікаря-інтерна ОСОБА_1 з очної частини інтернатури, у зв`язку з закінченням строку навчання, без присвоєння кваліфікації лікар-спеціаліст, з підстав не складення державного ліцензійного іспиту «Крок-3». 14 квітня 2017 року деканатом факультету післядипломної освіти Одеського національного медичного університету на адресу випускника ОСОБА_1 було направлено лист, вих. № 07-31/108 інт.1 з вимогою терміново повідомити про прибуття на роботу (згідно розподілу) та про теперішнє місця працевлаштування, проте відповіді від випускника отримано не було. У липні 2018 році під час проведення Державною аудиторською службою України ревізії фінансово-господарської діяльності Одеського національного медичного університету за період з 01.05.2015 року по 01.06.2018 рік було встановлено факт неприбуття у 2014 році до інтернатури за місцем призначення випускниці ОСОБА_1 , про що складено акт (а.с.12). Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди. Так, відповідно до розділу 2.2.3 Угоди, відповідач взяв на себе зобов`язання прибути після закінчення університету на місце працевлаштування за направленням Міністерства охорони здоров`я та відпрацювати там не менше трьох років за спеціальністю після закінчення інтернатури. У разі відмовити їхати на роботу за направленням МОЗ або відмови відпрацювати там не менше трьох років повинен відшкодувати до державного бюджету вартість навчання, в установленому порядку. Судом встановлено, що відповідач, закінчивши навчання на бюджетній формі у Одеському національному медичному університеті, за місцем направлення на роботу до комунальної установи «Одеський обласний клінічний медичний центр» не прибула. Отже, відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та угоди №47 від 18.07.2008 року в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки за місцем направлення. Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Обов`язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, передбачено частиною 2 ст.52 ЗУ «Про освіту», в редакції, яка була чинною з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 18.07.2008 року №47, пунктом 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 року № 77/96, пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992 (яка була чинною на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 18.07.2008 року №47) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року №

367. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) вказано, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Оскільки частина друга статті 52 Закону України «Про освіту», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, та вищезазначені нормативно-правові акти, які передбачали обов`язок студента відпрацьовувати за направленням, були чинними, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01 вересня 2007 року, регулюються саме ними. З огляду на викладене, доводи ОСОБА_1 що у неї відсутній обов`язок відпрацювати за направленням у зв`язку втратою чинності Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 22 серпня 1996 року № 992 є неспроможними. Такі висновки про застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 598/760/17 (касаційне провадження № 61-14476св18), постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 607/3682/17 (касаційне провадження № 61-32084св18), постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 607/3681/17-ц (касаційне провадження № 61-26840св18), постанові Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 607/3690/17 (касаційне провадження № 61-1116св17) та інших. Згідно з пунктами 4, 6, 8, 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1; згідно з угодою випускник зобов`язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років, а вищий навчальний заклад забезпечити відповідні якість та рівень підготовки фахівця з вищою освітою; випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років; у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати. Відповідно до пункту 13, 15, 21-22 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, випускник зобов`язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років. Розірвання угоди за ініціативою замовника можливе у разі: неможливості надання випускникові роботи за спеціальністю згідно з медичним висновком (якщо медичний огляд для прийняття на роботу відповідно до законодавства є обов`язковим) або висновком медико-соціальної експертної комісії; банкрутства замовника. Якщо випускник не склав державних іспитів на звання лікаря, замовник може надати йому роботу з урахуванням порядку допуску до медичної діяльності, визначеного чинним законодавством. Випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направлені на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням. У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати. Якщо замовник відмовив у прийнятті на роботу випускника, останній звертається до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні. При цьому пред`являється направлення на роботу і засвідчена печаткою замовника довідка про відмову у працевлаштуванні. Згідно з Указом Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 року № 77 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 16 травня 1996 року № 342/96, особи які навчаються за рахунок державних коштів, укладають угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства на менше, ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання. Таким чином, дії особи, яка не прибула на місце працевлаштування, зазначене в направленні, чи до будь-якого іншого закладу державного сектору економіки, чи звільнилася за власним бажанням, відмовилася від виконання взятих на себе зобов`язань, передбачають правові наслідки, встановлені законом та угодою, а саме - повернення витрачених коштів на навчання до державного бюджету, за рахунок якого ця особа здобула освіту у вищому навчальному закладі. У діях відповідача наявні усі елементи складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка, збитки, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками, вина. Таким чином відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, тобто вона порушила добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов`язання. Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати, тобто і виплати стипендії. Відповідна позиція викладена Верховним судом у постанові від 24 липня 2019 року по справі № 607/4359/15-ц. Відповідно до розрахунку Одеського національного медичного університету вартість витрат на навчання ОСОБА_1 за державним замовленням (без урахування стипендіального фонду) за спеціальністю медико-профілактична справа у період з 01.09.2008 року по 30.06.2014 рік складає 62 193 грн. (а.с.22). Відповідно до розрахункової відомості Одеського національного медичного університету, у період навчання ОСОБА_1 була виплачена стипендія у розмірі 15 133,42 грн.(а.с.23). Отже, у позивача були обґрунтовані підстави для звернення до суду з відповідним позовом. Доводи ОСОБА_1 , що укладена між сторонами угода суперечить вимогам ст..32 ЦК України, оскілька була укладена з відповідачем, який на день її укладення не мав повної цивільної дієздатності, оскільки не досяг 18-річного віку і не міг оцінити умови даного договору, не спростовують правильність висновків суду, з огляду на наступне. Відповідно до статті 32 ЦК України фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років має неповну цивільну дієздатність. Крім дрібних побутових правочинів фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; а також самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім`я (грошовими коштами на рахунку). Всі інші правочини неповнолітня особа вчиняє лише за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування. Відповідно до частини другої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Згідно частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до статті 222 ЦК України правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього кодексу. Вказаний правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. Частиною першою статті 221 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. Батьки позивача, дізнавшись про вчинення угоди № 47 від 18.07.2008 року, протягом одного місяця не заявили претензії позивачу. Тобто, в силу приписів частини першої статті 221 ЦК України, вказаний правочин вважається ними схваленим. Крім того, ОСОБА_1 , будучи вже повнолітньою, не розірвала угоду, не зверталась до суду із заявою про визнання її недійсною або такою, що порушує її права та інтереси, належним чином виконувала умови угоди, відвідувала заняття та виконувала навчальний план, приймаючи таким чином виконання умов угоди зі сторони навчального закладу. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що положеннями Конституції України не передбачено примусового відпрацювання випускниками медичних навчальних закладів, унаслідок чого обов`язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання відповідачем, як випускником вищого навчального закладу, призводить до порушення її конституційного права на працю та права на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, безпідставні, оскільки ОСОБА_1 добровільно підписуючи угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, погодилась на працевлаштування її навчальним закладом, отримала направлення на роботу та навчаючись за кошти державного бюджету погодилась, що у разі відмови відпрацювати не менше трьох років, зобов`язана відшкодувати вартість навчання. Отже, апелянтом не доведено належними та допустимими доказами порушення її конституційних прав. Окрім того, відповідно до статті 150 Конституції України виключно до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23 січня 2018 року у справі № 607/9099/15-ц (провадження № 61-694св17). Посилання ОСОБА_1 на відсутність механізму відшкодування вартості навчання на користь державного бюджету та відсутність підстав для стягнення витрачених на навчання бюджетних коштів на користь Одеського національного медичного університету також не заслуговують на увагу, оскільки Одеський національний медичний університет є установою, яка утримується за рахунок коштів державного бюджету, та є розпорядником бюджетних коштів, які витрачаються на забезпечення навчального процесу. Щодо строку позовної давності. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті). За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Відповідно до ч.3-4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до п.2.2.3., Угоди №47 студент зобов`язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування за направленням МОЗ України і відпрацювати не менше 3 років після закінчення інтернатури. В разі відмови їхати на працевлаштування за рішенням МОЗ України або відмови відпрацьовувати не менше 3 років - відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання, у встановленому порядку. Таким чином обов`язок з відшкодування витрат виникає після відмови студента їхати на працевлаштування за рішенням МОЗ України, або відмови відпрацьовувати не менше 3 років за таким направленням. Саме з моментом пред`явлення вимоги відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України починає свій перебіг строк позовної давності. Відповідно до наказу управління охорони здоров`я Одеської обласної державної адміністрації № 132-К від 07.07.2014 року, випускниця ОСОБА_1 з 01 серпня 2014 року призначена на посаду лікаря-інтерна КУ «Одеський обласний клінічний медичний центр» для проходження дворічної спеціалізації за спеціальністю лабораторна діагностика. Проте, як встановлено матеріалами справи та не спростовано відповідачем, ОСОБА_1 за місцем направлення не з`явилася, що також встановлено актом Державної аудиторської служби України від 23.07.2018 року. Оскільки ОСОБА_1 повинна була приступити до роботи за направленням з 01 серпня 2014 року, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що саме з цієї дати (01.08.2014 року) починає свій перебіг строк позовної давності. При цьому, позивач міг та повинен був дізнатись про наявність підстав, які покладені в основу даного позову, та з наявністю яких починає свій перебіг строк позовної давності не пізніше серпня 2014 року. Проте з позовом позивач звернувся лише у квітні 2019 року, тобто через 4 роки та 8 місяців, тобто з пропуском строку позовної давності, про застосування якої просила відповідач. При цьому, посилання в апеляційній скарзі відповідача на акт ревізії, яка на момент початку перебігу для позивача строку позовної давності, з якого позивач зміг довідатись для наявності підстав для звернення до суду, не може бути взято до уваги, оскільки акт складений на підставі досліджених документів, які зберігаються безпосередньо у позивача. До того ж в самому акті ревізії міститься зауваження щодо пропуску строків позовної давності в подібних випадках. Так само не може бути підставою для таких тверджень посилання на несвоєчасно отримані відомості, оскільки питання неналежної організації документообігу та діяльності позивача не є об`єктивною причиною, яка б завадила дізнатись про наявність підстав, покладених в основу даного позову в межах строку позовної давності. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що позовна давність застосовується лише за заявою сторони та до обґрунтованих вимог. У разі безпідставності або недоведеності позову, суд повинен відмовляти у позові саме у зв`язку з його безпідставністю або недоведеністю. Встановивши, що позивачем було подано обґрунтований позов, проте порушено строки позовної давності, про які заявив відповідач, суд першої інстанції, вірно відмовив у задоволенні позову за спливом строку позовної давності. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи, які є підставою для скасування (зміни) рішення, не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, внаслідок чого апеляційні скарги задоволенню не підлягають. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, П О С ТА Н О В И В: Апеляційні скарги Одеського національного медичного університету та ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 вересня 2019 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повний текст судового рішення складено: 24.07.2020 року Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: А.П. Заїкін С.О. Погорєлова