Постанова 4815 № 569/11794/17

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 липня 2021 року м. Рівне Справа № 569/11794/17 Провадження № 22-ц/4815/811/21 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді : Гордійчук С.О., суддів: Ковальчук Н.М., Боймиструка С.В. секретар судового засідання: Москалик Т.В. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Рівненська міська рада, ОСОБА_5 , розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в місті Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 березня 2021 року, ухвалене в складі судді Ковальова І.М., у справі № 569/11794/17, в с т а н о в и в : У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Рівненської міської ради, ОСОБА_5 про визнання недійсним рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки, визнання права власності на земельну ділянку, визначення частки та встановлення порядку користування земельною ділянкою. Позов обґрунтований тим, що у червні 2000 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_6 та ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 у ОСОБА_5 АДРЕСА_3 . Вказує, що рішенням Рівненської міської ради від 26 грудня 196 року за № 181 ОСОБА_5 було передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0430 га за адресою АДРЕСА_3 . На даний час право власності на земельну ділянку відповідно до рішення № 181 не ним реалізовано. 28 березня 2017 року Управління земельних відносин виконавчого комітету Рівненської міської ради листом за № 01/11-427 повідомило ОСОБА_1 про його права щодо приватизації земельної ділянки, а також те, що вирішити вказане питання необхідно з іншими співвласниками нерухомого майна, розміщеного на даній земельній ділянці. Разом з тим, зазначено, що земельна ділянка площею 1044 кв.м. сформована, тому для вирішення питання передачі безоплатно у власність в порядку ст. 121 ЗК України необхідно провести поділ даної земельної ділянки. Вважає, що його права на земельну ділянку площею 1044 кв.м. порушені відповідачами, оскільки така інформація перешкоджає у встановленні користування та отримання ним права власності. Окрім того, зазначає що через неправомірні дії ОСОБА_8 зазнав матеріальних та моральних збитків. За наведеного, просив суд 1) визнати недійсним рішення відповідача Рівненської міської ради від 26 грудня 1996 року №181 про передачу відповідачу ОСОБА_5 у приватну власність земельної ділянки площею 0,0430 га за адресою АДРЕСА_3 ; 2) визнати протиправною відмову відповідача Рівненської міської ради у передачі ОСОБА_1 , земельної ділянки по АДРЕСА_3 площею 1044 кв.м. у приватну власність; 3) стягнути з відповідача Рівненської міської ради на користь ОСОБА_1 60000 грн. моральної шкоди; 4) визнати за ОСОБА_1 , право власності на земельну ділянку площею 1044 кв.м. за адресою АДРЕСА_3 ; 5) визначити з земельної ділянки ОСОБА_1 по АДРЕСА_3 площею 1044 кв.м. земельну ділянку площею 192 кв.м., що виділяється ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в спільне користування з ОСОБА_1 , згідно висновку експерта №181105/1/С від 22 січня 2019 року; 6) стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , матеріальну шкоду в розмірі 6200 грн.; 7) стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , моральну шкоду в розмірі 2000 грн. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 11 березня 2021 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Рівненської міської ради, ОСОБА_5 про визнання недійсним рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки, визнання права власності на земельну ділянку, визначення частки та встановлення порядку користування земельною ділянкою відмовлено. Відмовляючи в позові суд першої інстанції виходив з того, що позивач безпідставно вважає, що його права вже порушені, оскільки права спільної часткової власності на земельну ділянку площею 1044 кв.м. по АДРЕСА_3 , спільно з відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ним не набуто, а з листа Управління земельних відносин виконавчого комітету Рівненської міської ради від 28 березня 2017 року №01-11/427 вбачається, що орган місцевого самоврядування жодним чином не перешкоджає позивачу в реалізації цього права, а навпаки, надав роз`яснення щодо того, як позивачу спільно з відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 цю земельну ділянку приватизувати, після чого привести її поділ. За наведеного, позов заявлений передчасно, оскільки з матеріалів справи не встановлено порушення прав позивача з боку відповідачів по справі. Не погодившись з означеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій покликаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить оскаржуване рішення скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Вказує, що суд безпідставно не врахував, що ОСОБА_1 був одноосібним власником будинку АДРЕСА_3 , на момент придбання квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . Покликається на ст. 120 ЗК України та зазначає, що особа яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Окрім того, зазначає, що більше 15 років користується земельною ділянкою по АДРЕСА_3 відтак має право отримати вказану земельну ділянку у власність за давністю користування. Відзив до апеляційного суду не надходив. Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає . Установлено, що будинок за адресою АДРЕСА_3 є трьохквартирним. Квартири за АДРЕСА_1 та № 2 належать ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу від 20 червня 2020 за № 4783 та від 24 червня 2020 року за №4952. Квартира № 3 належить ОСОБА_2 та членам його сім`ї ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 18 лютого 2013 року. Рішенням Рівненської міської ради від 26 грудня 1996 року передано у приватну власність попередньому власнику квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,0430 га за адресою АДРЕСА_3 . Рішенням Рівненського міського суду від 03 лютого 2015 року у справі № 569/14018/14-ц за позовом Рівненської міської ради до ОСОБА_1 про внесення змін у договір оренди землі та зустрічній позовній заяві ОСОБА_1 до Рівненської міської ради про розірвання договору оренди, позовну заяву Рівненської міської ради задоволено, позовну заяву ОСОБА_1 задоволено. Розірвано Договір оренди землі, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 від 17 травня 2007р. № 040758300089, укладений між Рівненською міською радою та ОСОБА_1 . Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19). Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (стаття 21 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 393 ЦК України, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Згідно зі статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин. Земельні відносини це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею (стаття 2 ЗК України). Статтею 22 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону (частина перша статті 116 ЗК України). Згідно пунктом в) частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування. Підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначені статтею 116 ЗК України. У статті 118 ЗК України врегульовано порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (частина перша статті 122 ЗК України). Відповідно до положень статті 123 ЗК України надання земельних ділянок комунальної власності у користування здійснюється, зокрема, органами місцевого самоврядування на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у випадках, передбачених законом, або на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, передбачених статтею 122 цього Кодексу. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (стаття 79-1 ЗК України). Факт користування земельною ділянкою може підтверджуватись правовстановлюючим документом (державний акт на право користування земельною ділянкою стаття 23 ЗК України 1990 року; витяг із земельно-шнурової книги, реєстрової книги, погосподарської книги стаття 20 ЗК Української РСР) або документом, що підтверджує фактичне користування земельною ділянкою (матеріали інвентаризації земель, дані бюро технічної інвентаризації тощо). Громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки (пункт 7 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України). Статтями 22, 23 ЗК України 1990 року (в редакції на час виникнення правовідносин) визначено, що право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Такі положення щодо виникнення права на земельну ділянку закріплено статтею 125 ЗК України (2001 року). Відповідно до ч.1 ст.30 ЗК України в редакції 1990 року, чинній на момент виникнення правовідносин, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходило у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення. Апеляційний суд враховує положення частини першої статті 30 ЗК України, що для того, щоб до особи набувача об`єкта нерухомості перейшло право користування чи власності на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, відчужувач цього об`єкта повинен мати зареєстроване у встановленому законодавством порядку право власності на цей об`єкт. У постановах від 10 червня 2015 року (№ 6-267цс15) та 7 жовтня 2015 року (№ 6-1275цс15) у справах за позовами про скасування рішення та визнання недійсним акта Верховний Суд України зробив висновок про те, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК України (до 1 січня 2002 року), зберігають своє право на користування земельною ділянкою до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Установлено, що державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0430 га за адресою АДРЕСА_3 ОСОБА_5 не виготовляла, а відтак земельна ділянка як об`єкт права власності не була визначена. На час вирішення справи сторони у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку не оформили. Документи, на які посилається ОСОБА_1 як на докази, що підтверджують його право на спірну земельну ділянку (частину), не є належними й допустимими. Позивачем не доведено порушення його прав, оскільки права спільної часткової власності на земельну ділянку площею 1044 кв.м. по АДРЕСА_3 , спільно з відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ним не набуто, а з листа Управління земельних відносин виконавчого комітету Рівненської міської ради від 28 березня 2017 року №01-11/427 вбачається, що орган місцевого самоврядування жодним чином не перешкоджає позивачу в реалізації цього права, а навпаки, надав роз`яснення щодо того, як позивачу спільно з відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 цю земельну ділянку приватизувати, після чого провести її поділ. Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним рішення Рівненської міської ради від 26 грудня 1996 року за № 181 про передачу земельної ділянки у власність, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію, не призведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження ним зазначеною земельною ділянкою, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту. Крім того, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною відмови Рівненської міської ради у передачі ОСОБА_1 земельної ділянки по АДРЕСА_3 площею 1044 кв.м у приватну власність за безпідставністю, оскільки таке рішення відповідним органом не приймалося. Вирішуючи позовні вимоги про визнання за позивачем права власності на земельну ділянку пропорційно до належної йому частки в будинку, суд правильно виходив з того, що це відповідає вимогам статей 92, 116, 125, 126 пунктів 1 і 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, оскільки суд не може підміняти собою інші органи, уповноважені законом вирішувати питання про оформлення прав землекористування, ОСОБА_1 не позбавлений можливості вирішити це питання в установленому законом порядку. Позовні вимоги щодо поділу земельної ділянки згідно експертного висновку, стягнення моральної та матеріальної шкоди також не підлягаю до задоволення, оскільки є похідними та додаткового правового обґрунтування не потребують. Доводи скаржника про те, що він є одноосібним власником будинку по АДРЕСА_3 є безпідставними, оскільки свідоцтво про право власності від 18 лютого 2013 року видане ОСОБА_2 та членам його сім`ї на квартиру АДРЕСА_4 не скасоване та не визнане у встановленому законом порядку недійсним. Доводи скаржника щодо отримання спірної земельної ділянки у власність за давністю користування, не заслуговують на увагу, оскільки позивач не звертався до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування за набувальною давністю з дотриманням передбаченої законом процедури звернення та поданням необхідних документів. Доказів відмови або залишення заяви без розгляду матеріали справи не містять. Також є необґрунтованими твердження позивача щодо наявності підстав для застосування положень статті 120 ЗК України та статті 377 Цивільного кодексу України, оскільки відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку. З урахуванням того, що наведені в апеляційній скарзі доводи аналогічні доводам позовної заяви та були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції, який належним чином перевірив їх та обґрунтовано спростував, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»). Доводи, наведені в апеляційних скаргах, не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 березня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 15 липня 2021 року. Головуючий : Гордійчук С.О. Судді : Ковальчук Н.М. Боймиструк С.В.