Ухвала КЦС ВС № 334/1662/19

Ухвала Іменем України 02 липня 2021 року м. Київ справа № 334/1662/19 провадження № 61-10659ск21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., розглянувши касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сідельникової Олени Леонідівни на постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та стягнення безпідставно набутих грошових коштів та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про стягнення грошових коштів, ВСТАНОВИВ: У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та стягнення безпідставно набутих грошових коштів, посилаючись на те, що 28 січня 2014 року між нею і ТОВ «Порше Лізинг Україна» було укладено договір про фінансовий лізинг № 00009474. За умовами вказаного договору вона як лізингоодержувач отримує у користування автомобіль Audi А6 2,8 FSI (150 kWt) 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_1 , двигун № НОМЕР_2 , а після виконання зобов`язань за договором набуває право власності на цей автомобіль. Вартість об`єкта лізингу складала 58 066 доларів США, що еквівалентно 505 174,20 грн. В день укладення договору вона внесла авансовий платіж в розмірі 151 552,26 грн, що еквівалентно 17 419,80 доларів США. В період з січня 2014 року по лютий 2015 року на виконання умов вказаного договору нею було сплачено 216 787,17 грн. Загалом вона сплатила на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» 368 339,43 грн. 02 грудня 2015 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» припинило договір фінансового лізингу. 29 січня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семеновою Г. В. вчинено виконавчий напис № 95 про повернення об`єкта лізингу. У серпні 2016 року об`єкт лізингу вилучено в неї та передано ТОВ «Порше Лізинг Україна». Постановою Запорізького апеляційного суду від 15 січня 2019 року у справі № 334/4738/16 за позовом ТОВ «Порше Лізинг Україна» до неї та ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за договором встановлено нікчемність договору про фінансовий лізинг від 28 січня 2014 року № 00009474 у зв`язку з тим, що його не було нотаріально посвідчено. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила застосувати наслідки недійсності нікчемного договору про фінансовий лізинг від 28 січня 2014 року № 00009474, стягнувши з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на її користь суму основної заборгованості в розмірі 368 339,43 грн, суму процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 351 502,06 грн, а всього - 719 841,19 грн. У травні 2019 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про стягнення грошових коштів, посилаючись на те, що договір про фінансовий лізинг від 28 січня 2014 року № 00009474 є нікчемним з моменту його укладення, тому фактичний користувач предмета лізингу, який без достатньої правової підстави за рахунок власника предмета лізингу зберіг у себе кошти, які мав заплатити за весь час користування предметом лізингу, зобов`язаний повернути ці кошти власнику на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). ОСОБА_1 користувалася об`єктом лізингу з 05 лютого 2014 року по 15 серпня 2016 року, тому зобов`язана повернути ТОВ «Порше Лізинг Україна» плату за фактичний час користування в загальному розмірі 335 117,99 грн. Враховуючи наведене, ТОВ «Порше Лізинг Україна» просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь плату за фактичний час користування об`єктом лізингу (за період з березня 2014 року по серпень 2016 року) за договором про фінансовий лізинг від 28 січня 2014 року № 00009474 в загальному розмірі 335 117,99 грн. Рішенням Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 10 лютого 2021 року первісний позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 грошові кошти, сплачені на виконання умов договору про фінансовий лізинг від 28 січня 2014 року № 00009474, в розмірі 368 339,43 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В задоволенні зустрічного позову відмовлено. Частково задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції виходив з того, що неповернення ОСОБА_1 коштів, сплачених нею за договором лізингу, в розмірі 368 339,43 грн створить суттєвий дисбаланс у правах та інтересах сторін нікчемного договору і за своєю суттю не є наміром на приведення сторін у первісний стан. Разом з тим відсутні підстави стверджувати, що ТОВ «Порше Лізинг Україна» безпідставно зберігало належні ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 368 339,43 грн, так як ОСОБА_1 не надала доказів, що вона зверталася до ТОВ «Порше Лізинг Україна» щодо повернення їй цих коштів. Місцевий суд відхилив доводи ТОВ «Порше Лізинг Україна» про пропуск ОСОБА_1 позовної давності, посилаючись на те, що саме з моменту встановлення судом факту нікчемності договору фінансового лізингу (з 15 січня 2019 року) у ОСОБА_1 виникло право вимоги до ТОВ «Порше Лізинг Україна» про повернення сплачених за нікчемним договором грошових коштів. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «Порше Лізинг Україна» не надало достатніх та належних доказів на обґрунтування розміру плати за фактичний час користування предметом лізингу. Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сідельникової О. Л. залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна» задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 10 лютого 2021 року в частині задоволенні первісного позову скасовано. В задоволенні первісного позову відмовлено з підстав спливу позовної давності. В решті рішення місцевого суду залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що згідно з частиною третьою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. Виконання договору між сторонами розпочалося з дня його укладення, тобто з 28 січня 2014 року. Тому місцевий суд дійшов помилкового висновку про те, що перебіг позовної давності розпочався з 15 січня 2019 року, коли судовим рішенням було встановлено факт нікчемності договору про фінансовий лізинг. Первісний позов було пред`явлено у березні 2019 року, тобто поза межами позовної давності, тому є підстави для застосування наслідків спливу позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у спорі. Правовідносини за нікчемним договором фінансового лізингу, на підставі якого відбулося фактичне користування позивачем транспортним засобом відповідача, за своїм змістом є кондикційними. Оскільки договір є нікчемним з моменту його укладення, то фактичний користувач предмета лізингу, який без достатньої правової підстави за рахунок власника предмета лізингу зберіг у себе кошти, які мав заплатити за весь час користування предметом лізингу, зобов`язаний повернути ці кошти власнику на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. При цьому особа має довести розмір сум, які заявлені до стягнення. ТОВ «Порше Лізинг Україна» не надало достатніх та належних доказів на обґрунтування розміру плати за фактичний час користування предметом лізингу, тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічного позову. 23 червня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сідельникова О. Л. подала засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 10 лютого 2021 року. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення апеляційний суд не врахував преюдиційних обставин щодо нікчемності договору фінансового лізингу. При цьому апеляційний суд не застосував правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17. Протягом 2015-2016 років ОСОБА_1 вважала вказаний договір дійсним та виконувала його умови. ТОВ «Порше Лізинг Україна» також не визнавало нікчемності договору, оскільки звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за згаданим договором. Тому апеляційний суд помилково врахував правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року у справі № 333/2051/16-ц та від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц. Натомість суду необхідно було застосувати правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 320/2617/17, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 373/2144/18. Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої та абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Судами встановлено, що 28 січня 2014 року між ОСОБА_1 і ТОВ «Порше Лізинг Україна» було укладено договір про фінансовий лізинг № 00009474. За умовами вказаного договору ОСОБА_1 як лізингоодержувач отримує у користування автомобіль Audi А6 2,8 FSI (150 kWt) 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_1 , двигун № НОМЕР_2 , а після виконання зобов`язань за договором набуває право власності на цей автомобіль. Вартість об`єкта лізингу складала 58 066 доларів США, що еквівалентно 505 174,20 грн. В день укладення договору вона внесла авансовий платіж в розмірі 151 552,26 грн, що еквівалентно 17 419,80 доларів США. 05 лютого 2014 року на виконання умов укладеного договору об`єкт лізингу -транспортний засіб типу Audi A6 2,8 FSI (150 kWt), 2013 року виписку, було передано ОСОБА_1 , що підтверджується актом приймання-передачі. 02 грудня 2015 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» припинило договір фінансового лізингу від 28 січня 2014 року № 00009474. 29 січня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семеновою Г. В. вчинено виконавчий напис № 95 про повернення об`єкта лізингу. У серпні 2016 року об`єкт лізингу вилучено у ОСОБА_1 та передано його ТОВ «Порше Лізинг Україна». Постановою Запорізького апеляційного суду від 15 січня 2019 року у справі № 334/4738/16 за позовом ТОВ «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за договором, встановлено нікчемність договору про фінансовий лізинг від 28 січня 2014 року № 00009474 у зв`язку з тим, що його не було нотаріально посвідчено. З січня 2014 року по лютий 2015 року на виконання умов договору про фінансовий лізинг від 28 січня 2014 року № 00009474 ОСОБА_1 було сплачено 368 339,43 грн. ТОВ «Порше Лізинг Україна» заявило про застосування позовної давності. Скасовуючи рішення місцевого суду і відмовляючи в задоволенні первісного позову, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про обґрунтованість вимог первісного позову про стягнення грошових коштів, сплачених на виконання умов договору про фінансовий лізинг в розмірі 368 339,43 грн, однак виходив з того, що згідно з частиною третьою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. Виконання договору між сторонами розпочалося з дня його укладення, тобто - з 28 січня 2014 року. Тому місцевий суд дійшов помилкового висновку про те, що перебіг позовної давності розпочався з 15 січня 2019 року, коли судовим рішенням було встановлено факт нікчемності договору про фінансовий лізинг. Первісний позов було пред`явлено у березні 2019 року, тобто поза межами позовної давності, тому є підстави для застосування наслідків спливу позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у спорі. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року у справі № 234/13519/16-ц (провадження № 61-14512св18) вказано, що відповідно до частин другої-четвертої статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Так, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Таким чином, підставами для відмови в позові у зв`язку з пропуском позовної давності є наступні факти: доведеність порушення цивільного права або інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, закінчення перебігу встановленого законодавством строку звернення до суду, відсутність поважних причин його пропуску, заява сторони у справі про застосування позовної давності. Позовна давність застосовується до обґрунтованого позову. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц (провадження № 61-14687св19) щодо позовної давності за вимогами застосування наслідків нікчемного правочину вказано, що відповідач заявив клопотання про застосування строку позовної давності. Згідно із частинам першою та третьою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. Судами встановлено, що виконання договору між сторонами розпочалося з дня його укладення, тобто - з 17 травня 2012 року. Відповідно до частин другої-четвертої статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Так, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Таким чином, підставами для відмови в позові у зв`язку з пропуском позовної давності є наступні факти: доведеність порушення цивільного права або інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, закінчення перебігу встановленого законодавством строку звернення до суду, відсутність поважних причин його пропуску, заява сторони у справі про застосування позовної давності. Апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, з урахуванням встановлених обставин, обґрунтовано виходив із того, що відносно вимог застосування наслідків нікчемного (недійсного) правочину сплив строк позовної давності, про застосування наслідків якої заявлено стороною у спорі. Доводи касаційної скарги щодо безпідставного застосування апеляційним судом позовної давності, оскільки початок її обчислення необхідно проводити з часу, коли позивачці стало відомо про несправедливі умови договору про фінансовий лізинг, є необґрунтованими, оскільки протирічать приписам частини третьої статті 261 ЦК України. У справі № 405/1018/17 (постанова від 24 лютого 2021 року) за подібних до цієї справи обставин Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на необхідність врахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у вищенаведених постановах Верховного Суду. Апеляційний суд в цій справі врахував вищевикладені правові висновки щодо застосування статті 261 ЦК України у подібних правовідносинах та дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні первісного позову у зв`язку зі спливом позовної давності. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 щодо застосування статті 82 ЦПК України (преюдиційних обставин), не заслуговують на увагу, оскільки суд апеляційної інстанції врахував преюдиційні обставини, встановлені в постанові Запорізького апеляційного суду від 15 січня 2019 року у справі № 334/4738/16, у зв`язку з чим дійшов висновку про обґрунтованість вимог первісного позову щодо стягнення грошових коштів, сплачених на виконання умов договору про фінансовий лізинг, в розмірі 368 339,43 грн, однак, правильно застосувавши правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду в складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року у справі № 333/2051/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 755/612/16-ц та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року у справі № 234/13519/16-ц, щодо застосування статті 261 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні первісного у зв`язку з пропуском позовної давності. Аргументи заявника про помилкове врахування апеляційним судом правових висновків, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, є неспроможними, так як обставини, встановлені в зазначених справах, є подібними до обставин, встановлених судами попередніх інстанцій в цій справі. Натомість посилання заявника на постанову Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 320/2617/17, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 373/2144/18 є безпідставним, так як у вказаних судових рішеннях не викладено правових висновків щодо застосування частини третьої статті 261 ЦК України у подібних правовідносинах. Із змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд вже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків. В постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів». Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 1996 року у справі «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції), пункти 37, 38 рішення Європейського суду з прав людини від 19 грудня 1997 року у справі «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії)). Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити. Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сідельникової Олени Леонідівни на постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та стягнення безпідставно набутих грошових коштів та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про стягнення грошових коштів. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко