Постанова 4824 № 754/4636/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Єдиний унікальний номер справи № 754/4636/17 Головуючий у суді першої інстанції - Лісовська О.В. Номер провадження № 22-ц/824/3450/2021 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 липня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді: Яворського М.А., суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О., за участю секретаря - Владімірової О.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 листопада 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення боргу та звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бакай Анна Іванівна про визнання договору іпотеки недійсним та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бакай Анна Іванівна, про визнання договору іпотеки недійсним,- ВСТАНОВИВ: У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та з урахуванням заяви від 12 березня 2019 року про зміну предмету позову (т.2, а.с.145) просив: - стягнути з ОСОБА_4 заборгованість за Договором позики у розмірі 100226,53 доларів США, що по курсу НБУ на 28 березня 2017 року становить 2 721 150, 53 грн.; - у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві приватної власності у рівних частинах; - визначити порядок та спосіб реалізації предмету іпотеки - квартири АДРЕСА_2 . Свої вимоги позивач ОСОБА_1 мотивував тим, що 17 травня 2013 року між ним та ОСОБА_4 був укладений договір позики грошових коштів. Предметом договору є надання ОСОБА_4 грошових коштів у розмірі 40000,00 доларів США, що на момент укладання договору за курсом НБУ відповідало сумі в розмірі 319 720, 00 грн., на строк до 18 травня 2015 року. Вказував, що у зв`язку з невиконанням ОСОБА_4 договірних зобов`язань станом на 28 березня 2017 року утворилась заборгованість в загальному розмірі 2 721 150, 53 грн. Позивач також зазначав, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за Договором позики 17 травня 2013 року між ним та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 був укладений Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Бакай А.І. Відповідно до умов вказаного договору предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 та яка належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві приватної власності у рівних частинах. Згідно п. 1.5. Іпотечного договору ринкова вартість квартири, що передана в іпотеку, станом на 17 травня 2013 року становила 467 000, 00 грн. Відповідно до п. 6.1 Іпотечного договору визначено, що у випадку невиконання або неналежного виконання Позичальником основного зобов`язання за Договором позики в цілому чи в його частині, Іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення своїх вимог та відшкодування витрат. Пунктом 6.4.1 Іпотечного договору визначено, що у разі набуття Іпотекодержателем права звернення стягнення на предмет іпотеки, Іпотекодавці цим Договором підтверджують свою згоду на передачу у власність Іпотекодержателю предмета іпотеки. Так, у зв`язку з невиконанням позичальником умов Договору позики, позивач ОСОБА_1 неодноразово звертався до ОСОБА_4 з вимогою щодо необхідності виконання договірних зобов`язань та до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з вимогами щодо забезпечення ними, як іпотекодавцями, виконання ОСОБА_4 основного зобов`язання за Договором позики. Відповідачі на вимоги позивача не реагували, заборгованість не погасили, у зв`язку з чим він був вимушений звернутись до суду з даним позовом. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та просила визнати недійсним Іпотечний договір, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 від 17 травня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Бакай А.І., зняти заборону відчуження квартири АДРЕСА_1 , накладену приватним нотаріусом КМНО Бакай А.І. 17 травня 2013 року, та скасувати (виключити) з Державного реєстру іпотек запис про її обтяження, а також стягнути з відповідачів за зустрічним позовом судові витрати. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що 17 травня 2013 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 , частина якої належить позивачці за зустрічним позовом як одній із співвласників. Позивач за зустрічним позовом зазначала, що Іпотечний договір нею було укладено під впливом обману через тяжкі обставини в її житті. До укладення Іпотечного договору вона не була знайома з ОСОБА_1 . З ОСОБА_4 позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_3 познайомилась приблизно у 2011 році через спільну знайому ОСОБА_6 . Вказувала, що в той час у неї були тяжкі обставини в житті, у неї виявили ряд важких захворювань, що потребувало довготривалого та коштовного лікування. З 2012 року по 2013 рік ОСОБА_3 неодноразово зустрічалась з ОСОБА_4 . Під час таких зустрічей ОСОБА_4 вмовляла ОСОБА_3 виступити її поручителем при отриманні грошової позики, за що остання отримає 5 000, 00 доларів США на лікування. При підписанні Іпотечного договору у нотаріуса ОСОБА_4 запевнила позивачку за зустрічним позовом ОСОБА_3 , що поверне позику вчасно, про що написала розписку. Після укладання Іпотечного договору ОСОБА_4 з обіцяних 5000, 00 доларів США передала їй лише 1000, 00 доларів США та через деякий час передала ще 1000, 00 доларів США. Інших обіцяних коштів вона так і не отримала від ОСОБА_4 . Також у листопаді 2017 року до суду надійшов позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги - ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ОСОБА_1 , який з урахуванням заяви про збільшення вимог просив суд визнати недійсним Іпотечний договір, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 від 17 травня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Бакай А.І., зняти заборону відчуження спірної квартири, накладену приватним нотаріусом КМНО Бакай А.І. 17 травня 2013 року, та скасувати (виключити) з Державного реєстру іпотек запис про її обтяження та стягнути з відповідачів судові витрати. Вимоги свого позову ОСОБА_5 мотивував тим, що з 04 вересня 1982 року він перебуває у шлюбі з ОСОБА_3 . Вказував, що 08 липня 2005 року спірна квартира, згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», була приватизована їх сім`єю, про що отримано відповідне свідоцтво про право власності на житло. При приватизації квартири, загальною площею 55,46 кв.м., безоплатній передачі підлягало лише 31,78 кв.м., за решту площі 23,686 кв.м. було здійснено доплату зі спільних коштів подружжя у розмірі 4,26 грн. Таким чином вважав, що вказана квартира є спільним сумісним майном подружжя. Зазначав, що у листопаді 2017 року йому стало відомо, що їх квартира була передана в іпотеку за іпотечним договором від 17 травня 2013 року. При цьому його згоди на укладення вказаного договору він не надавав та не був обізнаний про вказані дії відповідачів на час укладення договору іпотеки. З врахуванням того, оспорюваний ним договір іпотеки укладений за відсутності його згоди як співвласника майна просив визнати його недійсним. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 листопада 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення боргу та звернення стягнення на предмет іпотеки - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість за Договором позики від 17.05.2013 року у розмірі: основна сума боргу - 40 000, 00 доларів США, що еквівалентно 1 086 000, 00 грн., відсотки з користування грошовими коштами протягом терміну дії договору у розмірі 10 548, 38 доларів США, що еквівалентно 283 945, 02 грн., відсотки за користування грошовими коштами у період з 19 травня 2015 року по 28 березня 2017 року включно у розмір 13033, 41 доларів США, що еквівалентно 353 857, 08 грн., пеня у розмірі 34 211, 88 доларів США, що еквівалентно 928852, 54 грн., а також судові витрати у розмірі 8 000, 00 грн. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди та звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бакай А.І., про визнання договору іпотеки недійсним - задоволено. Позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бакай А.І., про визнання договору іпотеки недійсним - задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 17 травня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бакай А.І., зареєстрований у реєстрі за №

346. Знято заборону відчуження квартири АДРЕСА_1 , накладену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бакай А.І., та виключено з Державного реєстру іпотек запис про обтяження. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 256, 13 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 256, 13 грн. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 256, 13 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 витрати по сплаті судового збору у розмірі 256, 13 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 витрати по сплаті судового збору у розмірі 256, 13 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 витрати по сплаті судового збору у розмірі 256, 13 грн. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить апеляційний суд оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог скасувати та в цій частині ухвалити нове судове рішення про повне задоволення позову; рішення суду про задоволення зустрічних позовних вимог та вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні даних позовів та залишити останні без розгляду на підставі п. 8 ч. 1 ст. 257 ЦПК України. Посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права, неврахування висновків Верховного Суду, недоведеність обставин, що мають значення для справи. В обґрунтування своїх доводів вказує, що ні до, ні в момент укладення правочину не було відомо про наявність у ОСОБА_3 тяжких обставин, зокрема, онкологічного захворювання. Зазначає, що положення ч. 1 ст. 233 ЦК України не може бути застосовано до спірних правовідносин та іпотечний договір не може бути визнаний недійсним через не доброчесні дії іншої особи - ОСОБА_4 , яка не є стороною договору. Вказує про необхідність застосування до зустрічних позовних вимог та позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги строки позовної давності Звертає увагу на те, що 43/100 частини квартири є особистою власністю ОСОБА_3 , яка приватизована, а тому отримання згоди чоловіка для укладення іпотечного договору не було необхідним. Відповідач у справі ОСОБА_2 не погоджуючись із доводами викладеними в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , подав відзив у якому просив залишити без задоволення подану апеляційну скаргу, а рішення першої інстанції без змін. Представник відповідачки у справі ОСОБА_3 - адвокат Костинюк О.І. не погоджуючись із доводами, викладеними в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , просив залишити її без задоволення, а рішення першої інстанції без змін, вважаючи його таким, що ухвалено з дотриманням норм матеріального права з урахування всіх наданих сторонами доказів. Зокрема, суд першої інстанції обґрунтовано врахував обставини укладення ОСОБА_3 договору іпотеки на вкрай невигідних для неї умовах у зв`язку зі збігом тяжких обставин. Так суд врахував, що житло, яке передавалося в іпотеку, є єдиним її житлом та житлом членів її родини. На час укладення договору вона мала тяжке онкологічне захворювання і саме з метою лікування та відсутністю в неї інших доходів вона була вимушена погодитися на умови, які їй запропонувала ОСОБА_4 , а саме отримати 5000 доларів США необхідних для проведення лікування та розраховувала, що позичальник добросовісно буде виконувати взяті на себе зобов`язання. Обґрунтовано на думку відповідача судом не застосовано до її вимог і строку позовної давності, оскільки вона його не пропустила, так як про дійсну мету отримання ОСОБА_4 кредиту, а саме для погашення раніше отриманих позик у 9 банках, а не для розвитку бізнесу вона взнала лише у березні 2015 року. Крім того, ОСОБА_1 як відповідач за її позовом безпосередньо до суду першої інстанції заяв про застосування строків позовної давності не подавав, а його письмові роздуми у відзиві на її позов не можуть свідчити про його таку волю. Не обґрунтованими на її думку є доводи апелянта про не сплату нею судового збору при подачі зустрічного позову, оскільки в матеріалах справи на аркуші 3 тому 2 містить квитанція про сплату судового збору за подачу позову так як і квитанція про сплату ОСОБА_5 на аркуші 232 т.1. І саме з врахуванням вказаних доказів сплати судового збору судом першої інстанції 19 грудня 2018 року постановлено ухвали про прийняття до провадження вказаних зустрічних позовів та їх спільного розгляду із первісним позовом ОСОБА_1 . При апеляційному розгляді справи представник ОСОБА_1 , адвокат Назаров Р.Ю. підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просив її задовольнити у повному обсягу - скасувати рішення першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки та задовольнити позов в цій частині. Крім того, просив скасувати рішення першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 та позовних вимог третьої особи ОСОБА_5 . Вважає, що суд першої інстанції при задоволенні вказаних вимог не врахував безпідставність вказаних вимог, а крім того в разі доведення таких вимог зазначеними особами ним, як представником позивача, у судовому засіданні, яке відбулося 25 жовтня 2019 року було заявлено клопотання про застосування судом строку позовної давності як підставу для відмови у задоволенні позовних вимог. Однак, дана заява залишилася судом без реагування. Відповідачі у справі ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_7 при апеляційному розгляді справи заперечили щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , та просили залишити її без задоволення, а рішення суду без змін. При цьому зазначили, що суд першої інстанції вирішуючи спір правильно застосував норми матеріального права та процесуального законодавства, обґрунтовано задовольнив зустрічний позов ОСОБА_3 та ОСОБА_5 до ОСОБА_1 та визнав недійсним договір іпотеки квартири. Крім того, відповідачі у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 при апеляційному розгляді справи повідомили, що укладаючи договір іпотеки із ОСОБА_1 вони не повідомляли ОСОБА_5 про вказаний правочин, оскільки сподівалися, що ОСОБА_4 виконає взяті на себе зобов`язання за договором позики і укладений ними договір іпотеки буде лише формальністю. Однак, коли у листопаді 2017 року від ОСОБА_1 надійшов до суду позов у вказаній справі, то вони повідомили ОСОБА_5 про всі обставини укладення договору іпотеки, після чого ОСОБА_5 подав власний позов у вказаній справі. Вважали рішення суду першої інстанції законним, обґрунтованим та справедливим й просили залишити його без змін, а подану ОСОБА_1 апеляційну скаргу без задоволення. Представник третьої особи у справі, яка заявила самостійні позовні вимоги ОСОБА_5 , адвокат Кулішенко М.Ю. заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , та просив залишити її без задоволення, а рішення першої інстанції без змін. При цьому зазначив, що доводи позивача про пропуск ОСОБА_5 строку позовної давності є безпідставними, оскільки його поручитель не був учасником вказаних правочинів та не знав і не міг знати про їх укладення. Заперечуючи проти доводів апелянта представник третьої особи зазначив, що предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1 була набута у власність шляхом частково приватизації на підставі розпорядження відділу приватизації державного житлового фонду Деснянської РДА у м. Києві №1021 від 08 липня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в розмірі 14/33 частки в рівних долях, а за частину квартири, що становить 43/100 були сплачені спільні кошти подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , що відповідно до положень 60, 61 СК України свідчить про набуття вказаної частини квартири у спільну сумісну власність подружжя. Представник третьої особи зазначив, що у листопаді 2017 року ОСОБА_5 зі слів дружини - ОСОБА_3 стало відомо про те, що остання передала їх квартиру в іпотеку позивачу у справі ОСОБА_1 . При цьому його згоди на вчинення вказаного правочину він не надавав, тому вважає, що рішення суду щодо задоволення позову третьої особи законним та обґрунтованим. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, що з`явилися на апеляційний розгляд справи, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Так, суд першої інстанції при розгляді вказаної справи, встановив, що 17 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був укладений нотаріально посвідчений Договір позики на суму 40000 доларів США, що еквівалентно 319720, 00 грн. за офіційним курсом НБУ на дату укладання договору. Згідно до умов укладеного договору за кожен місяць користування грошовими коштами позичальник зобов`язався сплатити позикодавцю суму із розрахунку 17% річних від зазначеної суми позики. Також сторонами погоджено строк повернення позики до 18 травня 2015 року (а.с.11-14, т.1). Як встановлено при розгляді справи, позивач - ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання виконав та надав ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі визначеному договором, а остання взяті на себе зобов`язання не виконала і у строк визначений договором грошові кошти позивачу не повернула та продовжує ухилятися від виконання зобов`язань. Також судом встановлено, що з метою забезпечення виконання ОСОБА_4 своїх зобов`язань за Договором позики між ОСОБА_1 (іпотекодержатель) та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (іпотекодавці) був укладений Договір іпотеки квартири від 17 травня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Бакай А.І., реєстровий № 353 (а.с.15-22, т.1). Згідно до умов вказаного договору ОСОБА_2 , ОСОБА_3 як співвласники квартири АДРЕСА_1 виступили майновими поручителями ОСОБА_4 з метою забезпечення виконання зобов`язань останньої за договором позики від 17 травня 2013 року укладеного із ОСОБА_1 та передали в іпотеку ОСОБА_1 належну їм квартиру - квартири АДРЕСА_1 (а.с.15-22 т.1). 19 серпня 2014 року ОСОБА_1 направлено ОСОБА_4 як позичальнику, а ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як майновим поручителям претензію про необхідність виконання взятих на себе зобов`язань в частині сплати частини платежів, відсотків за користування коштами та штрафу (а.с.23-26 т.1). 19 березня 2015 року ОСОБА_1 було направлено ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вимогу в порядку ст. 35 Закону України «Про іпотеку» щодо необхідності виконання ними взятих на себе зобов`язань за договором іпотеки від 17 травня 2013 року та передачі об`єкту іпотеку в його управління (а.с.27-29 т.1). 17 лютого 2017 року ОСОБА_1 було направлено ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вимоги щодо необхідності виконання ними взятих на себе зобов`язань за договором іпотеки від 17 травня 2013 року та передачі об`єкту іпотеку в його власність (а.с.30-38 т.1). Вказані вимоги ОСОБА_1 залишилися не виконаними ОСОБА_4 в частині повернення отриманих у позику коштів та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 в частині передачі у власність квартири, у зв`язку з чим ОСОБА_1 06 квітня 2017 року було подано позов до Деснянського районного суду міста Києва (а.с.2-10 т.1). Вирішуючи поданий ОСОБА_1 позов до ОСОБА_4 в частинні стягнення коштів за договором позики суд мотивував свій висновок тим, що оскільки відповідачка - ОСОБА_4 належним чином добровільно не виконала умови договору позики та всупереч вимогам цивільного законодавства до цього часу не повернула борг за вказаним договором, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення коштів та стягнув з відповідачки ОСОБА_4 на користь позивача суми боргу у розмірі 40000, 00 доларів США, що еквівалентно 1086000, 00 грн., відсотки за користування грошовими коштами протягом терміну дії договору у розмірі 10548, 38 доларів США, що еквівалентно 283945, 02 грн., відсотки за користування грошовими коштами у період з 19 травня 2015 року по 28 березня 2017 року включно у розмір 13033, 41 доларів США, що еквівалентно 353857, 08 грн. Вирішуючи поданий ОСОБА_1 позов в частині звернення стягнення на предметі іпотеки, зустрічний позов ОСОБА_3 , та позов третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_5 суд першої інстанції дійшов висновку, щодо обґрунтованості зустрічного позову ОСОБА_3 та позову третьої особи ОСОБА_5 та безпідставності вимог позивача у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, мотивуючи свої висновки тим, що договір іпотеки був укладений ОСОБА_3 внаслідок збігу тяжких обставин, а саме наявність онкологічного захворювання, проведення лікування, операції, що спонукали ОСОБА_3 укласти іпотечний договір на вкрай невигідних умовах, що в силу ст. 203, 233 ЦК України є підставою для визнання вказаного договору недійсним. Задовольняючи позов третьої особи - ОСОБА_5 та визнаючи недійсним договір іпотеки, який укладений 17 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 недійсним, суд першої інстанції мотивував свій висновок тим, що 43/100 частин квартири - предмета іпотеки, було придбано за спільні сумісні кошти подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_5 тобто є їх спільною сумісною власністю в силу положень ст. 60, 61 СК України не дивлячись на те, що вказана частина і оформлена тільки на ОСОБА_3 , а тому передача в іпотеку вказаної квартири без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_5 суперечить положень Закону - ст.65 СК України, ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про іпотеку», що має наслідком недійсність вказаного правочину в силу ст.. 203, 215 ЦК України. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_5 у повній мірі відповідає вказаним вимогам закону виходячи з наступного. Відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Статтею 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц). Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. У відповідності до положень частини другої статті 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Обов`язок отримання згоди від іншого з подружжя у разі розпорядження спільним майном передбачений й положеннями частини першої статті 65 СК України. Відповідно до змісту статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ряду вимог статті 203 ЦК України, зокрема щодо того, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Положеннями частини четвертої статті 369 ЦК України встановлено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, визнається судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень, а саме згоди інших співвласників на такий правочин. Аналогічна норма міститься і в статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», де вказано, що майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) підтверджено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу та зазначено, що відсутність згоди одного із співвласників на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Підстав для відступу від цього правового висновку колегія суддів не знаходить. Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що 04 вересня 1982 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був укладений шлюб, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб (а.с.92, т.1). Відповідно до Розпорядження Відділу приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації Богдан О.В. та ОСОБА_2 було приватизовано квартиру АДРЕСА_1 у рівних долях, що підтверджується Свідоцтвом про право власності на житло від 08 липня 2005 року. Відповідно до розрахунку вартості надлишкової загальної площі квартири, що приватизується, від 08 липня 2005 року квартира має загальну площу 55,46 кв.м. Відновна вартість квартири становить 9,98 грн. Розмір загальної площі, що підлягає безоплатній передачі мешканцям квартири, становить 31,78 кв.м., при цьому розмір площі, що підлягає оплаті, становить 23,68 кв.м. Розмір доплати за надлишкову площу становив 4,26 грн., що становить 42,7% від загальної вартості квартири (а.с.96, т.1). Таким чином, судом було встановлено, що 43/100 частин вищевказаної квартири було викуплено подружжям ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у держави, що відповідно до положень ст. 60,61 СК України має наслідком набуття спільної сумісної важності подружжя на вказану частину квартири незалежно від того, що оформлення її було здійснено тільки на одного із подружжя - ОСОБА_3 . З врахуванням того, що оспорюваний ОСОБА_5 правочин - договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 , який укладений17 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 посвідчений приватним нотаріусом КМНО Бакай А.І., без письмової згоди співвласника вказаного майна ОСОБА_5 , висновок суду першої інстанції щодо визнання його недійсним є правильним та законним і таким, що відповідає положенням ст. 203, 215, 369 ЦК України, ст. 65 СК України і доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 цих висновків не спростовують. Щодо доводів апелянта про неправомірне неврахування судом першої інстанції поданої ним заяви про пропуск ОСОБА_5 строку позовної давності до вказаних вимог колегія суддів враховує наступне. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). Так, дійсно при розгляді справи у суді першої інстанції представником позивача у справі ОСОБА_1 , адвокатом Назаровим Р.Ю., 25 жовтня 2019 року було заявлено про застосування судом першої інстанції строку давності до вимог ОСОБА_5 . Разом із тим, відповідно до положень ч.1 статті 261 ЦК України перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Із наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що ОСОБА_5 не був учасником спірного правочину, будь яких заяв чи вимог до нього позивачем у справі не пред`являлося, а про наявність укладеного договору іпотеки від 17 травня 2013 року він дізнався лише у листопаді 2017 року із представленого ОСОБА_1 позову. Ці ж обставини були підтвердженні і відповідачами у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Посилання апелянта ОСОБА_1 на положення ст. 41 Конституції України щодо того, що власність зобов`язує і ОСОБА_5 , як співвласник квартири, мав можливість довідатися про вказане обтяження із Державного реєстру речових прав та обтяжень колегією суддів сприймається критично, оскільки ОСОБА_5 проживаючи у вказаній квартирі із моменту укладення договору іпотеки - 17 травня 2013 року і до пред`явлення ОСОБА_1 у листопаді 2017 року позову фактично не зустрічав перешкод у користуванні та володінні квартири і тому обов`язку перевіряти періодично ДРРПО не має в межах розумної поведінки громадянина. Із врахуванням викладеного апеляційний суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 листопада 2020 року в частині задоволенні позову третьої особи ОСОБА_5 і доводами апеляційної скарги ці висновки суду не спростовуються. Перевіряючи доводи апелянта ОСОБА_1 щодо незаконності задоволення судом першої інстанції позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки від 17 травня 2013 року із підстав, передбачених ст. 233 ЦК України колегія суддів виходить із наступного. Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц (провадження № 61-19054св20). Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18). Задовольняючи поданий ОСОБА_3 позов та визнаючи недійсним договір іпотеки від 17 травня 2013 року із підстав, передбачених ст.. 233 ЦК України, суд першої інстанції мотивував свій висновок тим, що збіг тяжких обставин, а саме наявність онкологічного захворювання, проведення лікування, операції, спонукали позивачку за зустрічним позовом ОСОБА_3 укласти іпотечний договір на вкрай невигідних умовах. Так, дослідженими у справі доказами встановлено наявність у ОСОБА_3 тяжких обставин станом на момент укладення оспорюваного договору. Характер захворювання ОСОБА_3 (онкологія) передбачає необхідність невідкладного дороговартісного лікування тяжкої хвороби та невідворотність наслідків у разі ненадання невідкладної медичної допомоги. Також судом зазначено, що захворювання ОСОБА_3 було діагностовано в березні 2013 році, тобто захворювання мало місце на час укладення іпотечного договору - 17 травня 2013 року, що підтверджується Довідкою № 474 від 18.03.2013 року Державної установи «Інститут отоларингології ім. проф. О.С.Коломійченка АМН України», результатом дослідження №1848/13 від 25.03.2013 року Державної установи «Інститут отоларингології ім.. проф. О.С. Коломійченка АМН України», випискою з медичної карти від 17.04.2013 року Київської міської клінічної ендокринологічної лікарні про направлення до Київської міської онкологічної лікарні, медичним висновком ЛКК № 51 від 14.05.2013 року (а.с.161-165, т.2). З урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов висновку, що оспорюваний ОСОБА_3 договір не був би вчинений, якщо б позивачка не хворіла та не потребувала б у зв`язку з цим дороговартісного лікування. Однак, погодитися із вказаним висновком колегія суддів не може, оскільки із матеріалів справи вбачається, що оспорюваний відповідачкою у справі ОСОБА_3 договір іпотеки укладений між нею, ОСОБА_2 з однієї сторони та ОСОБА_1 з іншої сторони не передбачає отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_1 будь яких матеріальних вигод і служить лише як спосіб забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_4 за іншим договором - договором позики, який укладений 17 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . При цьому ОСОБА_3 не є учасником останнього договору і ним не передбачається передачі будь яких коштів ОСОБА_4 для ОСОБА_3 . Усні домовленості, які існували між ОСОБА_4 щодо передачі ОСОБА_3 5000 доларів США із отриманого у ОСОБА_1 кредиту не можуть тягнути за собою недійсність договору іпотеки, учасником якого ОСОБА_4 не була, а ОСОБА_1 будь яких зобов`язань перед ОСОБА_3 не брав. З врахуванням викладеного, колегія суддів доходить висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 та помилковості ухваленого судом рішення в цій частині. З врахуванням того, що рішення в цій частині ухвалено з порушенням норм матеріального права, тому і судові витрати, які суд першої інстанції присуд ним зі сторін також підлягають скасування, з ухвалення рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . Ухвалюючи рішення в цій частині судом апеляційної інстанції враховується, що хоч ОСОБА_3 звертаючись до суду із вказаним позовом і мотивувала свої вимоги ст.. 230 ЦК України як укладення договору в наслідок обману сторін, однак суд першої інстанції вирішив даний спір саме із підстав передбачених ст.. 233 ЦК України - визнання договору недійсним внаслідок збігу тяжких обставин на вкрай не вигідних умовах і відповідачка ОСОБА_3 погодилася із таким вирішенням спору за зазначених підстав. Щодо клопотання відповідачів ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_7 , представника ОСОБА_5 ,адвоката Кулішенка М.Ю., а також відповідачки ОСОБА_4 щодо перегляду судом апеляційної інстанції рішення Деснянського районного суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу та скасування його із постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, то апеляційний суд виходить з наступного. Так, відповідно до положень ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вбачається із матеріалів справи апелянт у справі ОСОБА_1 не оспорював рішення Деснянського районного суду міста Києва в цій частині, а подана ОСОБА_4 апеляційна скарга на вказане рішення суду ухвалою Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року визнана не поданою та повернута, а тому підстав та повноважень для перевірки рішення суду в цій частині у апеляційного суду не має. Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно до ст. 141 ЦПК України визначено, що суд апеляційної чи касаційної інстанціях, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача у разі задоволення позову. Оскільки апелянтом ОСОБА_1 при подачі апеляційної скарги було сплачено судовий збір в розмірі 6530,40 грн., при цьому вказані доводи апелянта визнанні обґрунтовані та задоволенні апеляційним судом лише частково, в частині поданого ОСОБА_3 зустрічного позову, тому апелянт має право на компенсацію за рахунок відповідача ОСОБА_3 частини - 50% сплаченого судового збору, що становить 3265,20 грн (6530,40 /2). Керуючись ст. ст. 141, 367, 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 листопада 2020 року, в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним та розподілу судових витрат в цій частині щодо стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судових витрат по 256,13 грн. з кожного скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 листопада 2020 року в частині задоволення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бакай Анна Іванівна, про визнання договору іпотеки недійсним, та стягнення судових витрат за вказаним позовом, залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в розмірі 3265,20 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови виготовлено 08 липня 2021 року. Головуючий суддя : М.А.Яворський Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв