Постанова Київський апеляційний суд № 761/42302/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 липня 2021 року м. Київ Унікальний номер справи № 761/42302/20 Апеляційне провадження № 22-ц/824/7048/2021 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б. суддів - Ратнікової В.М., Верланова С.М., за участю секретаря судового засідання - Осінчук Н.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 березня 2021 року, постановлену під головуванням судді Саадулаєва А.І., у справі за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Козаєва Наталія Михайлівна, Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради про визнання недійсним договору, витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування держаної реєстрації, - в с т а н о в и в : У грудні 2020 року позивач звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому просила визнати недійсним договір іпотеки № 5596 від 18 грудня 2020 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , номер запису про іпотеку № 39799690; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний № 55802402 від 18 грудня 2020 року приватного нотаріуса КМНО Козаєвої Н.М., номер запису про обтяження № 39799510 від 18 грудня 2020 року щодо квартири АДРЕСА_1 ; витребувати на користь ОСОБА_2 у ОСОБА_5 набуту безпідставно нею квартиру АДРЕСА_1 ; скасувати відповідне рішення, індексний номер № 55802402, про державну реєстрацію у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, яке було прийнято приватним нотаріусом КМНО Козаєвою Н.М., номер запису про право власності № 39798081, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 2222927480000 (а.с. 1-7). Одночасно з поданням позову ОСОБА_6 подала заяву, відповідно до якої остання просила в порядку забезпечення позову накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 , до остаточного вирішення судом цивільного позову; заборонити державним реєстраторам, які уповноважені та мають доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та їх обтяжень вносити (чи проводити) будь-які зміни чи втручатися у розділ реєстраційний номер нерухомого майна 2222927480000. Заяву обґрунтовано тим, що позивач є титульним власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу та інформаційною довідкою БТІ м. Києва КВ-2020 № 38163 «Про реєстрацію квартири в державному реєстрі нерухомого майна» від 01 грудня 2020 року, але на теперішній час постійно проживає в США і останній раз перебувала в Україні лише у 2005 році. Увесь час перебування за межами України своїм дорученням уповноважувала двоюрідну сестру ОСОБА_7 розпоряджатися вищезгаданою квартирою, яка в свою чергу постійно сплачувала усі комунальні платежі і використовувала квартиру в своїх особистих цілях. 24 листопада 2020 року ОСОБА_7 зателефонував сусід по квартирі і повідомив, що незнайомі особи вирубують вхідні двері в кв. № 12 і намагаються до неї проникнути. Громадянка ОСОБА_7 одразу викликала поліцію та поїхала у квартиру. За ознаками злочину по заяві ОСОБА_7 Шевченківським управлінням поліції в м. Києві були внесені відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань номер кримінального провадження № 12020100100007483 від 03 лютого 2020 року, та розпочате досудове слідство. Так, було встановлено, що 02 листопада 2020 року державний реєстратор Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської державної міської адміністрації) у м. Києві Рисак О.О. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, ідентифікаційний номер 55169649, по кв. АДРЕСА_1 , такі дані були внесені у відповідний державний реєстр, де власником став ОСОБА_3 . Підставою для такої реєстрації став договір купівлі-продажу вищезгаданої квартири оформлений приватним нотаріусом КМНО Курковською Я.Л. ще 04 квітня 2011 року. Вказувала, що 12 грудня 2020 року ОСОБА_3 знову провів незаконне відчуження квартири громадянину ОСОБА_4 , а останній вже 18 грудня 2020 року зробив чергове відчуження цієї квартири набувачу ОСОБА_5 , яка одночасно заклала цю квартиру за договором іпотеки громадянці ОСОБА_1 , що фактично змусило позивача терміново звертатися до суду з відповідним позовом та заявою про його забезпечення шляхом накладання арешту на квартиру, щоб унеможливити проводити постійну зміну власника, зокрема вже за договором іпотеки. Вищезазначені дії свідчать про зловмисні подальші наміри вищенаведених осіб, які можуть провести ще одне відчуження квартири, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки, окрім цього, позивач зазначала, що квартира передана в іпотеку в якості забезпечення боргу в сумі 1000000,00 грн., а це втричі нижча ціна за ринкову, що свідчить про фіктивність такої угоди. Отже, після посвідчення договору іпотеки 18 грудня 2020 року квартира стала фактично предметом застави, тому може бути звернуто стягнення на предмет цієї угоди, тобто квартиру, що взагалі унеможливить витребування її титульним власником. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 березня 2021 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено повністю. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , до набрання законної сили рішення у цивільній справі № 761/42302/20. Заборонено державним реєстраторам, які уповноважені та мають доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та їх обтяжень вносити (чи проводити) будь-які зміни чи втручатися у розділ реєстраційний номер нерухомого майна 2222927480000 (а.с. 40-44). Не погодившись з ухвалою суду, 17 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, у якій просила скасувати оскаржувану ухвалу у повному обсязі (а.с. 24-27). На обґрунтування скарги зазначила, що ухвала постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, є незаконною та необґрунтованою. Зазначала, що суд першої інстанції не навів обґрунтування існування реальної загрози невиконання або утруднення виконання рішення суду в разі задоволення позову, не зазначено, чим керувався суд, визнаючи співмірність застосованого виду забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, не вказано, яким чином суд пересвідчився, що між сторонами дійсно існує спір, не надано оцінки доводам заявника щодо забезпечення позову. Вважає, що наявні підстави для застосування зустрічного забезпечення, оскільки права іпотекодержателя порушені внаслідок накладення арешту на квартиру, оскільки вона не може звернути стягнення на предмет іпотеки. Звертала увагу на те, що суд першої інстанції фактично задовольнив заяву адвоката Шаповалова С.В., якому квартира не належала, не запитавши думки ОСОБА_2 , яку він представляє на підставі договору. Представник позивача - адвокат Шаповалов С.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін (а.с. 61-63). У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала скаргу і просила її задовольнити. Представник позивача - адвокат Шаповалов С.В., відповідач ОСОБА_3 його представник - адвокат Бардіна О.О. заперечували проти скарги і просили її відхилити. Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені телефонограмами та на зазначені адреси електронної пошти із забезпеченням фіксації таких повідомлень, тобто належним чином, про що у справі є докази. Відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , були сповіщені телефонограмами із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень (а.с. 51-60, 91-96, 101-106). Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда В.О., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Козаєва Н.М. подали письмові заяви з проханням розглянути справу за їх відсутності (а.с. 81-84, 97). Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). Зважаючи на вищезазначене та положення ч.ч. 9, 11 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, суд визнав повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає розглядові справи. Розглянувши копії наданих матеріалів справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що предметом заявлених вимог у цій справі є визнання недійсним договору іпотеки № 5596 від 18 грудня 2020 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , скасування рішення про державну реєстрацію запису про обтяження щодо квартири АДРЕСА_1 , скасування рішення про державну реєстрацію права власності та витребування вказаної квартири на користь позивача (а.с. 1-7). 23 листопада 1993 року ОСОБА_6 придбала квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом 8-ої Київської державної нотаріальної контори (а.с. 107). Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 18 грудня 2020 року приватним нотаріусом КМНО Козаєвою Н.М. на підставі договору купівлі-продажу від 18 грудня 2020 року було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 (а.с. 108-109). На обґрунтування заяви про забезпечення позову позивач зазначала, що між сторонами виник спір щодо права власності на вказану квартиру та відповідач може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду у разі задоволення позову, а тому невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Відповідно до п. 1, 2 ч. 1 ст. 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб, забороною вчиняти певні дії. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 150 ЦПК України). За роз`ясненнями, що містяться в п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з`ясувати обсяг позовних вимог, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року № ETS № 005 та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). За приписами ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. За змістом ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визначені в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для реалізації прав і свобод, визначених у Конвенції, у якій би формі вони не забезпечувались у національному правовому полі. Сфера зобов`язань Договірних держав за статтею 13 коливається в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як на практиці, так і за законом (порівняйте: «Кудла проти Польщі» [GC], N 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, «Міфсуд проти Франції» [GC], N 57220/00, ECHR 2002-VIII) (Рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України», заява N 11901/02 Страсбург). У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При цьому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Задовольняючи заяву про забезпечення позову суд першої інстанції виходив з того, що невжиття заходів щодо забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду у разі задоволення позову судом, а також унеможливити ефективний захист прав або інтересів позивача, за захистом яких позивач звернувся до суду, З таким висновком колегія суддів погодилась та вважає його правильним, з огляду на предмет позову у даній справі, яким є визнання недійсним договору іпотеки, скасування рішення про право власності на квартиру та витребування квартири з чужого незаконного володіння. Крім того, такий захід забезпечення позову, як арешт нерухомого майна та заборона реєстраторам вносити зміни в реєстр щодо вказаної квартири, є співмірним із заявленими позивачем вимогами позовної заяви, оскільки обмежує відповідача лише у розпорядженні спірним нерухомим майном до вирішення спору по суті та ухвалення рішення. Разом з тим, квартира АДРЕСА_1 на праві приватної власності належить відповідачу ОСОБА_5 , що підтверджується виділеними матеріалами справи та відповідає вимогам п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України, відповідно до якої позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. При цьому, негативним наслідком незабезпечення позову про визнання договору іпотеки недійсним, скасування державної реєстрації права власності на квартиру та витребування майна є можливість реалізації належного відповідачу нерухомого майна. Тому у випадку набрання законної сили можливим рішенням суду про задоволення заявлених у цій справі позовних вимог, примусове виконання такого набравшого законної сили рішення суду може бути утруднено або визнано неможливим у зв`язку з відчуженням нерухомого майна третім особам. Таким чином, суд першої інстанції встановивши, що між сторонами у справі виник спір щодо права власності на квартиру, обґрунтовано вважав, що існує необхідність тимчасового обмеження відповідача у реалізації права на розпорядження майном, а тому дійшов правильного висновку про те, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Слід зазначити, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача. Доводи апеляційної скарги про незастосування судом зустрічного забезпечення колегія суддів відхилила з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Таким чином, метою зустрічного забезпечення є забезпечення відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову. На відміну від забезпечення позову, метою якого є захист інтересів позивача, зустрічне забезпечення направлено, перш за все, на захист інтересів відповідача. Крім того, фактично цей інститут права зберігає існуючий status quo між сторонами до ухвалення рішення суду по суті спору. Виходячи із системного тлумачення ч. 1 і 3 ст. 154 ЦПК України, реалізація заходів зустрічного забезпечення є правом суду, а не його обов`язком, за винятком випадків, передбачених частиною 3 ст. 154 ЦПК України, в якій зазначено, що суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Оскільки вжиття заходів зустрічного забезпечення за загальним правилом має диспозитивний характер, то при вирішенні питання про їх застосування суд повинен оцінити необхідність зустрічного забезпечення та з`ясувати спроможність позивача компенсувати відповідачу у майбутньому можливі збитки, пов`язані із забезпеченням позову. Разом з тим, апелянт не надав суду належних доказів на підтвердження наявності передбачених ч. 3 ст. 154 ЦПК України обставин, за яких суд зобов`язаний застосувати зустрічне забезпечення позову, а клопотання про зустрічне забезпечення може бути подане та вирішене судом після застосування судом заходів забезпечення позову. При цьому апелянт не позбавлений права вимагати відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, за рахунок особи, за заявою якої такі заходи забезпечення позову вживались (ст. 159 ЦПК України). Згідно вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана ухвала постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому не підлягає скасуванню. Інші доводи цих висновків не спростовують, не містять підстав для скасування оскаржуваної ухвали, тому колегія суддів їх відхилила. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 березня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили негайно з моменту прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення - 07 липня 2021 року. Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець В.М. Ратнікова С.М. Верланов