Постанова 4803 № 172/1115/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5701/21 Справа № 172/1115/20 Суддя у 1-й інстанції - Битяк І. Г. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 липня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Демченко Е.Л. суддів Куценко Т.Р., Макарова М.О. розглянувши у спрощеному позовному провадженні, без повідомлення учасників справи, в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю Стандарт Україна про стягнення заробітної плати, - в с т а н о в и л а: У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю Стандарт Україна(далі - ТОВ Стандарт Україна) про стягнення заробітної плати, мотивуючи тим, що з 18 червня 2019 року перебував у трудових відносинах з відповідачем, працював на посаді змінного майстра. Наказом №10 від 16 липня 2020 року його було звільнено з підприємства за власним бажанням. В той же час, у порушення вимог статті 116 КзпП, з ним не було здійснено повного розрахунку при звільненні та письмово не повідомлено про нараховані суми, що підлягають сплаті, у зв`язку з чим, уточнивши 15 березня 2021 року свої вимоги, просив суд стягнути з ТОВ Стандарт Україна на його користь заборгованість по заробітній платі в розмірі 9 983,60 грн. без урахування всіх податків та обов`язкових платежів за період з червня 2019 року по липень 2020 року включно, а також грошову компенсацію за невикористані відпустки за 2019 та 2020 роки в розмірі 4 275 грн. без урахування податків та обов`язкових платежів. Рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить вказане рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що надана відповідачем довідка про наявність переплати із заробітної плати за період з жовтня 2019 року по лютий 2020 року будь-якими розрахунками не підтверджується. Крім того, суд першої інстанції безпідставно не долучив до матеріалів справи докази утримання відповідачем із заробітної плати податків та зборів, які до Державного бюджету ним не перераховувалися. Доводи відповідача про наявність усної домовленості щодо нарахування заробітної плати в розмірі меншому за мінімальну заробітну плату вважає незаконними, оскільки мінімальна заробітна плата є державною гарантією обов`язковою для всіх підприємств на всій території України. Правом на надання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 відповідач по справі не скористався. Згідно з п.2 ч.1 ст.274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи, що виникають з трудових відносин. Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Зважаючи на те, що даний спір виник з трудових правовідносин, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення та виклику сторін. Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення місцевого суду скасувати, виходячи з наступного. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи, виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом першої інстанції встановлено та це підтверджується матеріалами справи, що згідно наказу №30 від 18 червня 2019 року позивач ОСОБА_1 з 19 червня 2019 року був прийнятий на посаду змінного майстру ТОВ Стандарт Україна з посадовим окладом 4 173 грн. 19 червня 2019 року ОСОБА_1 під підпис ознайомлено з вищевказаним наказом. Наказом №10 від 16 липня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з займаної посади за власним бажанням, з наказом ознайомлено. Згідно табелів обліку за період з липня 2019 року по липень 2020 року, позивач мав позмінний графік роботи, зазначено сукупний розмір відпрацьованого часу на місяць. Відповідно до табелю обліку за липень 2020 року позивач мав три робочі дні, сукупно відпрацьований час складає 72 години. Згідно довідки директора ТОВ Стандарт Україна ОСОБА_2 у відповідача перед позивачем заборгованість із заробітної плати відсутня, наявна переплата у розмірі 3 231,36 грн. Як вказує позивач у своєму позові, в день звільнення, в порушення вимог ст.116 КЗпП України, йому не виплачено належні суми заробітної плати, а також компенсацію за невикористану відпустку за період з 2019 року по 2020 рік. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем спростовані доводи позивача щодо існування заборгованості із виплати заробітної плати та компенсації за невикористані відпустки, а сам позивач на підтвердження уточнених позовних вимог надав розрахунок заборгованості, проведений ним самостійно та без урахування податкових та інших обов`язкових платежів, що утримуються під час виплати заробітної плати. Колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду в повному обсязі, виходячи з наступного. Згідно зі статтею 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Згідно з приписами статті 94 КЗпП України та абзацу першого статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган за трудовим договором виплачує працівникові за виконану ним роботу. За змістом положень статті 2 Закону України «Про оплату праці» основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Відповідно до статті 5 Закону України «Про оплату праці» організація оплати праці здійснюється, крім іншого, на підставі законодавчих та інших нормативних актів, колективних договорів. Суб`єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; роботодавці, організації роботодавців, об`єднання організацій роботодавців або їх представницькі органи; професійні спілки, об`єднання професійних спілок або їх представницькі органи; працівники. Судом першої інстанції встановлено і це підтверджується наказом №30 від 18 червня 2019 року, відповідно до якого розмір посадового окладу ОСОБА_1 складає 4 173 грн., що відповідало розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України Про Державний бюджет України на 2019 рік. Згідно зі статтею 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов`язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Відповідно до статті 3-1 Закону України Про оплату праці розмір заробітної плати працівника за повністю виконану місячну (годинну) норму праці не може бути нижчим за розмір мінімальної заробітної плати. При обчисленні розміру заробітної плати працівника для забезпечення її мінімального розміру не враховуються доплати за роботу в несприятливих умовах праці та підвищеного ризику для здоров`я, за роботу в нічний та надурочний час, роз`їзний характер робіт, премії до святкових і ювілейних дат. Якщо нарахована заробітна плата працівника, який виконав місячну норму праці, є нижчою за законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати, роботодавець проводить доплату до рівня мінімальної заробітної плати, яка виплачується щомісячно одночасно з виплатою заробітної плати. Якщо розмір заробітної плати у зв`язку з періодичністю виплати її складових є нижчим за розмір мінімальної заробітної плати, проводиться доплата до рівня мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата у погодинному розмірі застосовується на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності та у фізичних осіб, які використовують найману працю, у разі застосування погодинної оплати праці. Відповідно до частини четвертої статті 95 КЗпП України розмір мiнiмальної заробітної плати встановлюється i переглядається відповідно до статей 9 і 10 Закону України «Про оплату праці». За змістом статті 9 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Згідно з приписами статті 10 Закону України «Про оплату праці» розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про державний бюджет України з урахуванням вироблених шляхом переговорів пропозицій спільного представницького органу об`єднань профспілок і спільного представницького органу об`єднань організацій роботодавців на національному рівні. Зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами України та нормативно-правовими актами є чинними виключно після внесення змін до закону про Державний бюджет України на відповідний рік. Оскільки матеріали справи не містять будь-яких відомостей щодо зміни підприємством розміру заробітної плати позивача, з урахуванням встановлених законом соціальних гарантій виплати працівнику мінімальної заробітної плати, колегія суддів приходить до висновку, що з січня 2020 року підприємство зобов`язано було здійснити ОСОБА_1 доплати до мінімальної заробітної плати, встановленої законом на відповідний рік. Як вбачається зі статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» мінімальна заробітна плата була встановлена у місячному розмірі: з 1 січня - 4723 гривні, у погодинному розмірі: з 1 січня - 28,31 грн. Таким чином, зважаючи, що розмір посадового окладу ОСОБА_1 згідно наказу №30 від 18 червня 2019 року складав 4 173 грн., а також враховуючи гарантоване державою збільшення розміру мінімальної заробітної плати, колегія суддів, вирішуючи дійний спір по суті, враховуючи відсутність наказів про зміну розміру посадового окладу ОСОБА_1 , вважає, що заробітна плата позивача у 2020 році складала 4 723 грн. Відповідачем на підтвердження відсутності заборгованості перед позивачем по заробітній платі, надано розписки про отримання ОСОБА_1 грошових коштів в рахунок заробітної плати, відповідно до яких встановлено, що за липень 2019 року позивач отримав 3 461,77 грн., серпень 2019 року 3 791,46 грн., вересень 2019 року 3 317,53 грн., з жовтня 2019 року по лютий 2020 року по 5 000 грн. щомісячно, в березні 2020 року - 3 000 грн., з квітня 2020 року по червень 2020 року по 4 000 грн. щомісячно. Отримання вказаних грошових коштів позивачем не заперечується. При цьому, як зазначає відповідач, заробітну плату за липень 2020 року позивачу не було виплачено у зв`язку із наявною переплатою по заробітній платі. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції погодився із вказаними доводами відповідача, в той же час колегія суддів апеляційної інстанції вважає такі висновки суду першої інстанції безпідставними з огляду на наступне. Так, відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Разом із тим, статтею 1215 ЦК України встановлено випадки, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. Отже, закон встановлює два виключення із цього правила: по-перше, якщо виплата вказаних платежів є результатом рахункової помилки з боку особи, яка проводила цю виплату; по-друге, у разі недобросовісності з боку набувача. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум. Аналогічний висновок зробив і Верховний Суд України в постанові від 02 липня 2014 року у справі №6-91цс14. Згідно із пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" до лічильних (рахункових) помилок належать неправильності в обчисленнях, дворазове нарахування заробітної плати за один і той самий період тощо. Не можуть вважатися ними не пов`язані з обчисленнями помилки в застосуванні закону та інших нормативно-правових актів, або добровільне нарахування заробітної плати у вищому розмірі або за усною домовленістю між сторонами, що має місце по даній справі. Крім того, статтею 127 КЗпП України передбачено, що відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу: 1) для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення невитраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми. З огляду на вищевказані норми закону, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що невиплата позивачу ОСОБА_1 заробітної плати за липень 2020 року в рахунок наявної переплати із заробітної плати була незаконною, оскільки колегія суддів вважає, що грошові кошти, що ніби-то є переплатою, не були зайво виплаченими, оскільки матеріали справи не містять доказів наявної лічильної помилки або недобросовісності дій набувача, в той час як відповідач у своїх заявах зазначав про виплату заробітної плати згідно із домовленості із позивачем, що вже не свідчить про те, що вказані грошові кошти були зайво виплаченими, або виплачені внаслідок недобросовісних дій позивача. Крім того, наказ про утримання з відповідача надмірно виплачених коштів підприємством не видавався. Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що відповідач повинен був нарахувати позивачу ОСОБА_1 заробітну плату за липень 2020 року, виходячи із кількості фактично відпрацьованих днів за цей період в розмірі 1 771,13 грн. (4 723 грн. + 4 723 грн. / 16 відпрацьованих днів х 3 відпрацьованих дні в липні 2020 року). Відповідно до положень статей 47,116 КЗпП України при звільненні працівника виплати всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Згідно з частиною першою статті 83 КЗпП України та частиною першою статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи. Положеннями статей 4,6 Закону України «Про відпустки» встановлено, що щорічна відпустка складається з основної відпустки, додаткової відпустки за роботу із шкідливими та важкими умовами праці, додаткової відпустки за особливий характер праці, інших додаткових відпусток, передбачених законодавством. Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору (частина перша статті 6 Закону України «Про відпустки»). Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 КзпП України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки, тільки в разі звільнення його з роботи. Розмір грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки визначається виходячи із середнього заробітку, який працівник має на час її проведення. Пункт 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року, визначає, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Відповідно до пункту 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року, при обчисленні середньої заробітної плати для оплати за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, крім зазначених вище виплат, до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, виконання державних і громадських обов`язків, службового відрядження тощо), та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю. Згідно із пунктом 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року, нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки. Святкові та неробочі дні (стаття 73 Кодексу законів про працю України), які припадають на період відпустки, у розрахунок тривалості відпустки не включаються і не оплачуються. З наявних у матеріалах справи табелів обліку робочого часу за 2019-2020 роки, судами встановлено, що позивачу ОСОБА_1 ненадавалась щорічна основна відпустка. Не виплачена компенсація за невикористані дні щорічної відпустки і при звільненні позивача. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 був звільнений з займаної посади 16 липня 2020 року, тобто обчислення компенсації за невикористані щорічні основні відпустки має проводитися виходячи з виплат за період з 01 липня 2019 року по 31 червня 2020 року. Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню компенсація за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 3 909, 23 грн. (53 376 грн. / 355 календарні дні (з вирахуванням святкових та неробочих днів) х 26 календарні дні відпустки). Таким чином доводи апеляційної скарги в частині наявності правових підстав для стягнення на користь позивача нарахованої, але невиплаченої заробітної плати, а також грошової компенсації за невикористану відпустку заслуговують на увагу та є такими, що знайшли своє підтвердження під час розгляду справи, в той же час колегія суддів не погоджується з розміром вказаних сум, які останній просить стягнути на свою користь, у зв`язку з чим апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково. Колегія суддів не може взяти до уваги розрахунок, наданий позивачем, щодо розміру нарахованої, але невиплаченої заробітної плати, оскільки останній обрахований, виходячи із погодинної оплати праці, в той час як докази встановлення між сторонами погодинної системи оплати праці в матеріалах справи відсутні, та спростовуються наказом №30 від 18 червня 2019 року. Щодо вимоги позивача про стягнення на його користь нарахованої, але невиплаченої заробітної плати, а також грошової компенсації за невикористану відпустку без урахування всіх податків та обов`язкових платежів, колегія суддів зауважує наступне. Питання щодо оподаткування доходів фізичних осіб, в тому числі, сум відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, регулюється розділом ІV Податкового кодексу України (далі ПКУ України), в якому визначено доходи, які включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу, та доходи, що не включаються до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу. Відповідно до підпункту 14.1.180. пункту 14.1. статті 14 ПКУ податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - це юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов`язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу. Статтею 168 ПКУ встановлено порядок нарахування, утримання та сплати (перерахування) податку до бюджету (в тому числі і податків на доходи фізичних осіб), згідно з підпунктом 168.1.1. пункту 168.1. якого податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу. У свою чергу пунктом 176.2. статті 176 ПКУ передбачено, що особи, які відповідно до цього кодексу мають статус податкових агентів, зобов`язані зокрема своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок. Системний аналіз наведених норм, а також норм трудового законодавства наведеного раніше, дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника, як невиплачена заробітна плата, компенсація за невикористану відпустку,середній заробіток за період затримки розрахунку, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із указаних сум, присуджених за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню з них при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачені працівнику на підставі судового рішення суми невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за період затримки розрахунку зменшуються на суму податків і зборів. Таким чином, присуджені суми стягуються з урахуванням податків та інших обов`язкових платежів, оскільки розрахунок податкових зобов`язань з оподатковуваного доходу платника податку, нарахованого у джерела його виплати, проводиться податковим агентом (у тому числі роботодавцем). При цьому, відрахування податків і обов`язкових платежів із указаних видів виплат не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори (постанова Верховного Суду від 18 липня 2018 року в справі №359/10023/16-ц (провадження № 61-14794св18)). Саме товариство з обмеженою відповідальністю Стандарт Україна на виконання вимог ПК України, як податковий агент, сплачує за ОСОБА_1 податок та військовий збір. Справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, допустився порушення норм матеріального права відмовляючи в задоволенні позову, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста цієї статті). Згідно пунктом 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Зважаючи, що предметом дійсного позову є стягнення заробітної плати, позивач ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за звернення до суду із вказаними вимогами, а також за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, враховуючи результат розгляду даної справи, з відповідача товариства з обмеженою відповідальністю Стандарт Українана користь держави підлягає стягненню судовий збір за подання позову в розмірі 334,97 грн., а також апеляційної скарги в розмірі 502,46 грн., а всього 837,43 грн. Керуючись ст.ст.374,375,382-384 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю Стандарт Українапро стягнення заробітної плати задовольнити частково. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю Стандарт Україна на користь ОСОБА_1 нараховану, але невиплачену заробітну плату в розмірі 1 771 (одна тисяча сімсот сімдесят одна) грн.13 коп., а також грошову компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 3 909 (три тисячі дев`ятсот дев`ять) грн. 23 коп. В іншій частині позову відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю Стандарт Україна на користь держави судовий збір в розмірі 837,43 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 05 липня 2021 року. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Куценко Т.Р. Макаров М.О.