Постанова КЦС ВС № 678/688/17

Постанова Іменем України 30 червня 2021 року м. Київ справа № 678/688/17 провадження № 61-10527св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , Меджибізька селищна рада Летичівського району Хмельницької області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 червня 2020 року в складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Грох Л. М., Спірідонової Т. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Меджибізької селищної ради Летичівського району Хмельницької області про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка і дружини без реєстрації шлюбу, визнання спільним сумісним майном подружжя житлового будинку з вбудованим приміщенням магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та земельної ділянки, поділ спільного сумісного майна подружжя, визнання недійсним державного акта на земельну ділянку та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог В червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , та з урахуванням уточнень, просив суд: встановити факт проживання однією сім`єю як чоловіка і дружини без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 з ОСОБА_2 з 2008 року по 2015 рік; визнати спільним сумісним майном подружжя житловий будинок з вбудованим приміщенням магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » загальною площею 464,5 кв. м, в тому числі житловою площею 81,8 кв. м та земельну ділянку площею 0,133 га, що розташовані в АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок та земельна ділянка); здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя, визнавши за ним право власності на 2/3 частини житлового будинку та на 2/3 частини земельної ділянки; визнати недійсним державний акт на землю серії ЯЖ № 177394, виданий на ім`я ОСОБА_2 22 вересня 2009 року Требуховецькою сільською радою і Відділом Держкомзему у Летичівському районі; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок з вбудованим приміщенням магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 26 грудня 2012 року серії НОМЕР_1, видане на ім`я ОСОБА_2 Требуховецькою сільською радою; внести зміни до державного реєстру прав власності на вищенаведене нерухоме майно та провести необхідні дії щодо його перереєстрації. На обґрунтування позову позивач зазначив, що з 2007 року по 2015 рік він спільно з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу проживали у його будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Протягом цього часу ними спільно велося домашнє господарство, здійснювався догляд за будинковолодінням, оброблявся город, сад тощо. В цей період ним за особисті кошти було придбано земельну ділянку, на якій збудовано спірний житловий будинок з вбудованим магазином « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Витрати пов`язані з будівництвом понесені в основному позивачем особисто, оскільки відповідач отримувала незначну заробітну плату та не була спроможною фінансувати будівництво. Про факт його матеріальної спроможності здійснювати будівництво свідчать матеріали кримінального провадження про викрадення у нього значної суми коштів. В 2014 році йому стало відомо, що відповідач без його відома отримала державний акт про право власності на земельну ділянку та свідоцтво про право власності на нерухоме майно на власне ім`я та зареєструвала за собою право власності на це майно. З того часу у них виникли неприязні стосунки, які перейшли в майновий спір. Оскільки будівництво здійснювалося в період їх спільного проживання, як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, ним витрачено значну суму коштів на придбання та будівництво спірного майна, тому за ним підлягає визнання права власності на 2/3 частки спірного будинку з вбудованим магазином « ІНФОРМАЦІЯ_1 », та земельної ділянки за цією ж адресою. Також на підтвердження спільного проживання з відповідачем посилається на вирок Летичівського районного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2016 року, яким встановлено, що ОСОБА_2 і ОСОБА_1 визнали, що спільно проживали та побудували житловий будинок із вбудованим магазином « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Ухвалою Летичівського районного суду Хмельницької області від 20 жовтня 2017 року вжито заходи забезпечення позову та накладено арешт на спірний житловий будинок з вбудованим приміщенням магазину. Ухвалою Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 27 листопада 2019 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено Требуховецьку сільську раду Летичівського району Хмельницької області. Ухвалою Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 17 грудня 2019 року у справі замінено відповідача - Требуховецьку сільську раду Летичівського району Хмельницької області на належного відповідача - Меджибізьку селищну раду Летичівського району Хмельницької області. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 27 грудня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано арешт, накладений ухвалою Летичівського районного суду Хмельницької області від 20 жовтня 2017 року на житловий будинок з вбудованим приміщенням магазину, який розташований на АДРЕСА_1 . Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту спільного проживання сторін як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, зокрема, ведення ними спільного господарства та наявності у них спільного бюджету. В справі відсутні також докази набуття спірного нерухомого майна за особисті кошти ОСОБА_1 . Постановою Хмельницького апеляційного суду від 10 червня 2020 року, з урахуванням додаткової постанови суду від 27 липня 2020 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 27 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім`єю як чоловіка і дружини без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 з ОСОБА_2 з 2008 року по 2015 рік. Визнано спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок з вбудованим приміщенням магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » загальною площею 464,5 кв. м, в тому числі житловою площею 81,8 кв. м, та земельну ділянку площею 0,133 га, з кадастровим номером 6823085800:01:003:0035, що розташовані в АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку з вбудованим приміщенням магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » загальною площею 464,5 кв. м, в тому числі житловою площею 81,8 кв. м, за кожним та на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,133 га, що розташовані в АДРЕСА_1 , за кожним. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції виходив з того, що показання свідків, наявні у справі фотознімки та відеоматеріали, а також вирок Летичівського районного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2016 року підтверджують, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у фактичних шлюбних стосунках, проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2008 року по 2015 рік, вели спільне господарство, а тому спірне майно має статус спільного сумісного майна, в якому частки сторін є рівними. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним державного акта на земельну ділянку, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, суд апеляційної інстанції виходив з відсутності правових підстав для їх задоволення. Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі У липні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 червня 2020 року, в якій вона просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не дотримано вимог СК України та проігноровані фактичні матеріали справи, що свідчать про відсутність між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 відносин, які притаманні саме подружжю, а також про відсутність інших належних доказів, які вказували б на їх спільне проживання, ведення спільного господарства, наявність між ними спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявність між чоловіком і жінкою подружніх взаємних прав та обов`язків. Судом апеляційної інстанції не враховано висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17, від 24 червня 2020 року у справі № 645/1601/16-ц. Також зазначає, що в порушення норм процесуального права, судом апеляційної інстанції при розгляді апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 було прийнято від позивача ОСОБА_1 нові докази, що не були досліджені судом першої інстанції (фотокартки й диск з відеоматеріалами весілля дочки ОСОБА_2 ), без з`ясування причин порушення позивачем встановленого законом строку подання доказів до суду апеляційної інстанції, а також причин, за яких ці докази не були об`єктом дослідження суду першої інстанції. Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з постановою апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому судом касаційної інстанції відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України, предметом касаційного перегляду не є. Доводи інших учасників справи У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Ярмолинецького районного суду Хмельницької області. Справа надійшла до Верховного Суду у жовтні 2020 року. Фактичні обставини, встановлені судами Судами встановлено, що23 жовтня 2008 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки ВМА № 189448 набула у власність спірну земельну ділянку (т. 1 а. с. 229). Рішенням Виконавчого комітету Требуховецької сільської ради Летичівського району Хмельницької області від 19 грудня 2012 року № 11 оформлено право власності за ОСОБА_2 на побудований житловий будинок з вбудованим приміщенням магазину загальною площею 464,5 кв. м, в тому числі житловою площею 81,8 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 30, т. 2 а. с. 173). ОСОБА_2 є власником спірного житлового будинку з вбудованим приміщенням магазину (т. 1 а. с. 32, т. 2 а. с. 174). Згідно з Витягом про державну реєстрацію прав від 26 грудня 2012 року № 36993716 Хмельницького БТІ за реєстраційним номером 38840480 проведено державну реєстрацію житлового будинку з вбудованим приміщенням магазину за ОСОБА_2 (т.1 а. с. 228, т. 2 а. с. 200).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Згідно із частиною першою статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Відповідно до частини першої статті 74 СК якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 зазначено, що «майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці». У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц (провадження № 61-28343св18) зазначено, що «особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності». У постанові Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 641/4323/15-ц (провадження № 61-28635св18) зроблено висновок, що «вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України)». Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. При тому, що не має значення, за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього зареєстровано лише за одним з подружжя. Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. Згідно частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно з частинами першою та другою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Врахувавши показання свідків, які підтвердили перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах та факт спільного сторонами будівництва спірного будинку з вбудованим магазином, а також вірно врахувавши вирок Летичівського районного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2016 року, яким ОСОБА_1 визнано винним у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 125 КК України, і призначено покарання у виді громадських робіт на строк 180 год, та відповідно до якого ОСОБА_2 надала пояснення, відповідно до яких вона перебувала з обвинуваченим у фактичних шлюбних відносинах, під час яких спільно з ним було побудовано спірний будинок з магазином, а також інші докази, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову в частині встановлення факту проживання сторін у справі однією сім`єю без реєстрації шлюбу в зазначений період та правильно визнав спірний житловий будинок та земельну ділянку спільною сумісною власністю. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті висновків суду апеляційної інстанції, були предметом дослідження та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновком суду з їх оцінкою. В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач побудувала спірний будинок за власні кошти та своїми зусиллями. Доводи касаційної скарги, що апеляційний суд застосувавши норми статті 74 СК України, частини першу, четверту, п`яту статті 83 ЦПК України, не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17, від 24 червня 2020 року у справі № 645/1601/16-ц не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки у зазначених справах встановлені інші фактичні обставини справи. Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук