Постанова Волинський апеляційний суд № 161/16214/18

Справа № 161/16214/18 Головуючий у 1 інстанції: Пушкарчук В. П. Провадження № 22-ц/802/688/21 Категорія: 40 Доповідач: Данилюк В. А. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 червня 2021 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Данилюк В. А., суддів Киці С. І., Шевчук Л. Я., секретаря Галицької І. П., з участю: представника позивача ОСОБА_1 , відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів ОСОБА_8 , приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Веремчук Сергій Володимирович, про визнання права власності та зустрічним позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , товариства з обмеженою відповідальністю «Маневичіагробуд», третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2021 року, В С Т А Н О В И В: В жовтні 2018 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів ОСОБА_8 , приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Веремчук С. В., про визнання права власності. Позовні вимоги обґрунтувала тим, що 15.05.2017 року в результаті ДТП трагічно загинув її близький друг та партнер по підприємницькій діяльності ОСОБА_9 . Після смерті ОСОБА_9 відкрилась спадщина на його майно, зокрема, на 1/2 частину станції автосервісу та магазину автозапчастин, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . На момент смерті право власності на спірне майно було зареєстровано саме на ОСОБА_9 , оскільки після завершення будівництва автосервісу він мав там вести господарську діяльність, а так йому було зручніше отримувати необхідні дозвільні документи. Так, 14.09.2010 року нею та ОСОБА_9 спільно було взято в оренду земельну ділянку. 03.02.2011 року рішенням Луцької міської ради Кушніру Р. І. було надано дозвіл на отримання містобудівних умов і обмежень вказаної земельної ділянки, будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин. Проектну документацію розробляло МП «Фірма «Локо», а будівництво за проектом мало здійснювати ТзОВ «Маневичіагробуд». 07.06.2011 року нею було укладено договір підряду № 0711 від 07.06.2011 року із ТзОВ «Маневичіагробуд». Будівельні роботи оплачувалися нею та такі здійснювалися з 07.06.2011 року по 22.10.2013 року. 01.03.2015 року домовленості між нею та померлим ОСОБА_9 були втілені у договір про спільну діяльність, в якому визначено, що будівництво автосервісу та магазину автозапчастин здійснювалося за рахунок сторін даного договору, де 50% її внески та 50% ОСОБА_9 . Вказує, що автосервіс будувався з ОСОБА_9 за їх спільні кошти та за домовленістю з останнім право власності на такий мало бути перереєстроване по 1/2 частці за кожним із них. Просить суд визнати за нею право власності на Ѕ станції автосервісу та магазину автозапчастин, що знаходиться в АДРЕСА_1 . В уточненій позовній вимозі ОСОБА_5 просила станцію автосервісу та магазин автозапчастин по АДРЕСА_1 визнати спільним майном ОСОБА_9 і ОСОБА_5 в рівнозначних частках 50/50 та визнати за нею право власності на Ѕ частку в зазначеному майні. В листопаді 2018 року ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 було подано зустрічну позовну заяву до ОСОБА_5 , ТзОВ «Маневичіагробуд», третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_7 , про визнання недійсними договорів. В обґрунтування зустрічного позову зазначили, що договір підряду № 0711 від 07.06.2011 року, укладений між ТзОВ «Маневичіагробуд» та ОСОБА_5 є фіктивним, будь-які роботи ТзОВ «Маневичіагробуд» не виконувало, а фінансові документи є підробленими. У свою чергу, договір про спільну діяльність від 01.03.2015 року є недійсним, оскільки ОСОБА_9 ніколи такого договору не підписував. Вказує, що спірне нерухоме майно є особистою приватною власністю ОСОБА_9 , ОСОБА_5 ніколи не вносила жодних коштів для якогось спільного будівництва, не брала участі у фінансовій діяльності автосервісу, не нараховувала та не виплачувала заробітних плат, а її правовідносини з ОСОБА_9 були припинені в момент його смерті. Враховуючи наведене, просить суд визнати недійсними договір підряду № 0711 від 07.06.2011 року, укладений між ТзОВ «Маневичіагробуд» та ОСОБА_5 , та договір про спільну діяльність від 01.03.2015 року, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_5 , а також стягнути з останньої судові витрати по справі. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів ОСОБА_8 , приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Веремчук Сергій Володимирович про визнання права власності задоволено частково. Вирішено станцію автосервісу та магазин автозапчастин загальною площею 418,5 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 визнати спільною власністю ОСОБА_9 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) та ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ), із визначенням частки ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) в розмірі 1/2 частини. Визнано за ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) право власності на 1/2 станції автосервісу та магазин автозапчастин загальною площею 418,5 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 . У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , товариства з обмеженою відповідальністю «Маневичіагробуд», третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_7 , про визнання недійсними договорів відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій покликається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, зазначає, що судом неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, не доведені обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, а також невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення, постановити нове рішення, яким в задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов задовольнити. У відзиві на апеляційну скаргу позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_10 просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін. В даному судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 , її представник ОСОБА_4 , відповідачка ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримали. Представник позивача адвокат Мартіросян А. Г. апеляційну скаргу заперечив. Заслухавши пояснення представника позивача, відповідачів та представника відповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення первісного позову, а в частині вирішення зустрічного позову рішення слід залишити без змін, виходячи з наступного. З матеріалів справи та пояснень сторін судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 03.02.2011 року № 80-6, ОСОБА_9 було надано дозвіл на отримання містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин на АДРЕСА_3 , а.с. 52). 07.06.2011 року між ОСОБА_5 та ТзОВ «Маневичіагробуд» було укладено договір підряду № 0711, предметом якого було виконання будівництва приміщення за адресою АДРЕСА_3 , а.с. 33-35). 22.10.2013 року було підписано акт прийму-передачі об`єкта нерухомості (станція автосервісу-магазин автозапчастин) по АДРЕСА_4 (Том 1, а.с. 36). На момент початку будівництва спірного автосервісу йому було присвоєну адресу: АДРЕСА_4 , та вся дозвільна документація оформлялася на вказану адресу. Проте, за наслідками його здачі в експлуатацію, місцезнаходження даного об`єкта було присвоєно за адресою: АДРЕСА_4 . Так, факт укладення договору підряду № 0711 від 07.06.2011 року між ОСОБА_5 та ТОВ «Маневичіагробуд» підтверджується сторонами цього договору, зокрема з відповіді на адвокатський запит ТОВ «Маневичіагробуд» № 05 від 09.02.2018 року повідомлено, що ТОВ «Маневичіагробуд» здійснювалось будівництво станції автосервісу за адресою АДРЕСА_5 ). Оплату згідно даного договору підряду здійснювала також фізична особа ОСОБА_5 (Том 1 , а.с. 59). Відмовляючи у визнанні договору підряду недійсним, суд першої інстанції вірно виходив з того, що доказів на підтвердження фіктивності даного договору чи підроблення фінансових документів сторона позивача за зустрічним позовом не надала, а тому будь-яких підстав для визнання його недійсним не встановлено. Судом також встановлено, що 01.03.2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_9 було укладено договір про спільну діяльність. Згідно п. 1.2. договору будівництво станції автосервісу та магазину автозапчастин на земельній ділянці за адресою АДРЕСА_4 , здійснювалось за рахунок внесків сторін цього договору, де 50% внесків ОСОБА_9 і 50% ОСОБА_5 . Будівництво станції автосервісу та магазину автозапчастин на земельній ділянці за адресою АДРЕСА_4 , є спільною частковою власністю сторін цього договору. Частки є рівними. Пункт 1.3. договору визначив, що після завершення будівництва право власності буде зареєстроване по 1/2 частині за кожною із сторін договору. (Том 1, а.с.25-32). Як вбачається із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, 17.06.2016 року державний реєстратор Гейзер С. А., провів державну реєстрацію за ОСОБА_9 права власності на об`єкт нерухомості станцію автосервісу та магазин автозапчастин, загальною площею 418,5 кв. м, який знаходиться за адресою АДРЕСА_2 (Том 1, а.с. 37). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 загинув в результаті ДТП, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 (Том 1, а.с. 8). По даному факту СУ ГУНП у Волинській області розслідувалось кримінальне провадження №12017030000000135 по факту ДТП, що мало місце 15.05.2017 року в м. Луцьку, за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України. Після смерті ОСОБА_9 відкрилась спадщина на його майно. Спадкоємцями першої черги є: 1. батьки ОСОБА_6 , ОСОБА_2 ; 2. рідна сестра ОСОБА_3 , в користь якої відмовилися від спадщини батьки померлого.; 3. неповнолітній син ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_11 . Дані обставини підтверджуються матеріалами спадкової справи, яка була оглянута судом апеляційної інстанції. У зустрічній позовній заяві відповідачі за первісним позовом позивачі за зустрічним позовом просили визнати недійсним договір про спільну діяльність, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_5 , покликаючись на те, що такий договір не підписували сторони. Так, сторона відповідачів у ході розгляду справи заперечувала щодо справжності підпису ОСОБА_9 в договорі про спільну діяльність від 01.03.2015 року, разом з тим ними належним чином не було спростовано твердження позивача за первісним позовом щодо укладання договору про спільну діяльність від 01.03.2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_9 . Згідно ч.1 ст. 81 ЦПК України саме на відповідачів за первісним позовом та позивачів за зустрічним покладається обов`язок довести, що підпис ОСОБА_9 в договорі про спільну діяльність виконаний не ним, а іншою особою. Згідно висновку експерта №1.1-149/20 від 15.06.2020 року встановити, чи не виконані підписи від імені ОСОБА_9 в лівому нижньому кутку з першої по восьму сторінки, та в графі «Сторона-1» навпроти прізвища ОСОБА_9 дев`ятої сторінки договору про спільну діяльність від 01.03.2015 року, укладений між ФОП ОСОБА_9 та фізичною особою ОСОБА_5 самим ОСОБА_9 , чи іншою особою не виявляється можливим (Том 4, а.с. 46-56). Оцінюючи висновок почеркознавчого експертного дослідження підписів ОСОБА_9 від 09.01.2018 року № 43 в договорі про спільну діяльність від 01.03.2015 року, наданого стороною позивача за первісним позовом, суд виходив з наступного. Під час цього дослідження експерту в розпорядження було надано оригінал договору про спільну діяльність від 01.03.2015 року та оригінал нотаріально посвідченої заяви від 10.01.2017 року про згоду на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітнього сина ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у якій міститься зразок вільного підпису та почерку ОСОБА_9 . На вище зазначених документах є відтиск печатки з написом «Волинський НДЕКЦ МВС України», який проставлений як на оригіналі договору від 01.03.2015 року, так і на оригіналі заяви від 10.01.2017 року. 09.01.2018 року судовим експертом Волинського НДЕКЦ МВС України Музичук О .П. було надано висновок експертного дослідження №43, яким встановлено: «3. Підписи розміщенні ближче до лівого нижнього кута лицевої та зворотної сторони 1-го 3-го аркушів, лицевої сторони 4-го аркуша та розділу 15 «Підписи та реквізити сторін Сторона-1» зворотної сторони 4-го аркуша Договору про спільну діяльність від 01.03.2015 року та підпис розміщений навпроти прізвища « ОСОБА_9 » заяви ОСОБА_9 від 10.01.2017 року виконані однією особою» (Том 1, а.с. 10-23). Висновок почеркознавчого експертного дослідження від 09.01.2018 року № 43 був замовлений ще до звернення до суду з позовом, а тому суд першої інстанції оцінив його як висновок фахівця, в сукупності з іншими доказами. При цьому, при замовленні почеркознавчого експертного дослідження від 09.01.2018 року № 43 та при призначенні почеркознавчої експертизи ухвалою суду від 25.02.2020 року ставились різні питання, на які надавались відповіді. На думку суду договір про спільну діяльність від 01.03.2015 року є дійсним, оскільки ст. 204 ЦК України встановлює презумпцію правомірності правочину. Таким чином, будь-який правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, є дійсним, а висновок експертизи №1.1-149/20 від 15.06.2020 року не спростовує факту підписання ОСОБА_9 договору про спільну діяльність від 01.03.2015 року. Що стосується покликання апелянта на те, що договір про спільну діяльність від 01.03.2015 року слід визнати недійсним, оскільки він не відповідає вимогам до договорів про спільну діяльність встановленим главою 77 ЦК України, то дані твердження не заслуговують на увагу, так як ч. ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Суд вважає, що сторони вільно обирають один із договірних типів, передбачених актами цивільного законодавства, а також можуть укласти договір, не передбачений у них, проте це не тягне його недійсності. Також у постанові ВС від 19.08.2020 року в справі № 385/344/16-ц зроблено наступний висновок. Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує ч. ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Згідно ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. За наведених обставин, Верховний суд прийшов до переконання, що оскільки сторона правочину не підписувала спірний договір, тому такий вважається неукладеним, а відтак й неможливо визнати неукладений правочин недійсним. Так, у зустрічній позовній заяві відповідачі посилаючись на недійсність договору про спільну діяльність від 01.03.2015 року зазначаючи, що такий ОСОБА_9 не підписувався, а тому його слід визнати недійсним, однак даний спосіб захисту в повній мірі суперечить вищезазначеній правовій позиції Верховного суду. За наведених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про безпідставність зустрічного позову ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , ТзОВ «Маневичіагробуд», третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_7 , про визнання недійсними договорів. Враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги щодо вимог за зустрічним позовом були предметом дослідження судом першої інстанції, їм надано правильну правову оцінку в рішенні суду, а тому в цій частині апеляційна скарга до задоволення не підлягає. Разом з тим, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга в частині оскарження рішення суду щодо задоволення первісного позову підлягає до задоволення, з огляду на такі обставини. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 , суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи доведено, що спірна станція автосервісу та магазин автозапчастин в АДРЕСА_4 були збудовані за фінансової участі ОСОБА_5 , розмір її частки у даному майні складає 1/2 частину, а тому існують усі передбачені чинним законодавством підстави для визнання спірного майна спільною власністю ОСОБА_9 та ОСОБА_5 в рівних частках, а також визнання за останньою право власності на належну їй 1/2 частку зазначено майна. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду, оскільки вони не відповідають нормам матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом. Будь-які дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, зареєстрованому у Державному реєстрі речових прав, вчиняються на підставі відомостей про речові права, обтяження речових прав, що містяться в цьому реєстрі. Як вбачається із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, 17.06.2016 року право власності на об`єкт нерухомого майна, а саме, станцію автосервісу та магазин автозапчастин загальною площею 418,5кв.м за адресою АДРЕСА_4 , зареєстровано за фізичною особою ОСОБА_9 . У постанові Великої палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20) викладено правовий висновок про те, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на нерухоме майно, яке зареєстроване за покійним ОСОБА_9 , ОСОБА_5 не надала доказів, що за життя ОСОБА_9 вона зверталася до державного реєстратора із заявою про реєстрацію права власності на Ѕ частину спірного майна, а також не ставила вимоги щодо скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_9 . Суд першої інстанції не врахував, що рішення державного реєстратора від 17 червня 2016 року про реєстрацію за фізичною особою ОСОБА_9 права власності на об`єкт нерухомості станцію автосервісу та магазин автозапчастин АДРЕСА_4 не скасоване та не визнане недійсним. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 356 ЦК України суб`єктами спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Постановляючи рішення про визнання права спільної часткової власності за ОСОБА_5 та ОСОБА_9 , суд не врахував, що ОСОБА_9 не може бути суб`єктом спільної часткової власності, оскільки помер до звернення з позовом ОСОБА_5 в суд, а тому такий висновок суду суперечить нормам цивільного права. Що стосується висновку суду про визнання права власності внаслідок спільної діяльності позивача ОСОБА_5 та ОСОБА_9 , то в даному випадку слід керуватися нормами, що регулюють такі правовідносини. Так, відповідно до ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Згідно з п. 3 ч. 1 договір простого товариства припиняється у разі смерті фізичної особи-учасника. Крім того, пунктом 14.4 оспорюваного договору про спільну діяльність від 1 березня 2015 року встановлено, що сторони визначили, що зобов`язання та права, які виникли у них внаслідок цього договору, є такими, що тісно пов`язані з особою кожного із сторін та не допускають правонаступництва. Позивачка ОСОБА_5 заявила позовні вимоги про визнання права власності на спірне майно на підставі договору про спільну діяльність, який припинився з моменту смерті одного учасника ОСОБА_9 , а оскільки в договорі про спільну діяльність не передбачено його збереження для спадкоємців учасника договору або заміщення учасника договору його спадкоємцями, то позивачем невірно обрано спосіб захисту своїх прав. У п. 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20) зроблено висновок, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Таким чином через порушення норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права рішення суду в частині задоволення первісного позову слід скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. З урахуванням наведеного, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення, а рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2021 року в даній справі в частині задоволення первісного позову скасувати В задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, ОСОБА_8 , приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Веремчук Сергій Володимирович, про визнання права власності відмовити. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді :