Постанова 4851 № 520/1362/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2021 р. Справа № 520/1362/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Калиновського В.А., Суддів: Мінаєвої О.М. , Макаренко Я.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.03.2021, головуючий суддя І інстанції: Сліденко А.В., м. Харків, по справі № 520/1362/21 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області про стягнення суддівської винагороди, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом, в якому просив: стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області на користь судді Коломацького районного суду Харківської області ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у розмірі 87 869,99 грн., яка підлягає індексації за період, починаючи з 18 квітня 2020 року по день фактичного розрахунку. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 30.03.2021 позов залишено без задоволення. Суд вийшов за межі позову. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківської області з приводу оплати праці судді Коломацького районного суду Харківської області ОСОБА_1 (нарахування та виплати суддівської винагороди) у період 18.04.2020 -28.08.2020 у порядку ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" у редакції Закону України від 13.04.2020р. №553-IX. Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Харківській області провести оплату праці судді Коломацького районного суду Харківської області ОСОБА_1 (нарахування та виплату суддівської винагороди) за період 18.04.2020р.-28.08.2020р. у порядку статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», провівши платіж на погашення боргу у загальній сумі 87 869,99 грн. Звернуто до негайного виконання рішення в межах суми стягнення суддівської винагороди за один місяць. Позивач, не погодившись із рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції виходячи за межі позовних вимог фактично прийняв рішення про права, свободи, інтереси та обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі, що суперечить його позовним вимогам. Відповідачем надано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено доводи щодо безпідставності вимог апеляційної скарги. На підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Колегія суддів зазначає, що з огляду на ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що Указом Президента України «Про призначення суддів» від 23.01.2012 №29/2012 ОСОБА_1 призначено на посаду судді строком на 5 років до Коломацького районного суду Харківської області (а.с. 12-14). На даний час ОСОБА_1 суддя Коломацького районного суду Харківської області, що підтверджується копією посвідчення № НОМЕР_1 (а.с. 15). Позивачем зазначено, що за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 йому нарахована суддівська винагорода в меншому розмірі ніж передбачено установленому Законом. Позивач не погоджується із сумою виплаченої суддівської винагороди, через що звернувся до суду з даною позовною заявою. Згідно розрахункового листа виданого відділом планово-фінансової діяльності, обліку та звітності Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області за 2020 рік ОСОБА_1 (табельний номер НОМЕР_2 ) сума недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року складає 87 869, 99 грн., зокрема за квітень утримано 13 237, 34 грн., за травень утримано 34 748, 00 грн., за червень утримано 1 737, 40 грн., за липень утримано 12 086, 25 грн., за серпень утримано 26 061, 00 грн. (а.с. 28). Позивач, з даними діями не погодився та звернувся з позовом до суду. Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що вимога про стягнення з адміністративного органу коштів підлягає задоволенню у тому випадку, коли суб`єкт владних повноважень має власні фінансові ресурси в обсязі, достатньому для проведення виплат на користь зацікавленої особи без порушення прав та інтересів інших учасників суспільних відносин (у тому числі і інших найманих працівників). Між тим, у даному спорі Управління є бюджетною установою, повністю фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України і у силу приписів Бюджетного кодексу України за загальним правилом у поточному році не має асигнувань для виплати коштів за попередні календарні роки. Тому задоволення судом вимоги про стягнення з очевидною неминучістю призведе до порушення прав інших найманих працівників на своєчасне та у повному обсязі отримання винагороди за виконану у поточному календарному році роботу. Таким чином, виходячи за межі позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що разі відсутності у суб`єкта владних повноважень достатніх фінансових ресурсів суду належить обтяжити адміністративний орган обов`язком провести відповідні нарахування та розпочати процедуру виплати коштів для чого адміністративний орган повинен вчинити власне волевиявлення з приводу призначення виплат та негайно після настання цієї події ініціювати процедуру отримання додаткових асигнувань від розпорядника бюджетних коштів вищого рівня у цілях реального виконання прийнятого рішення в частині проведення платежів. Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що з урахуванням встановлених обставин, рішення суду в частині присудження суддівської винагороди у межах суми за один місяць підлягає негайному виконанню. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Частиною 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, що повністю узгоджується з приписами ч. 2 ст. 130 Конституції України. Зазначені конституційні запобіжники мають на меті унеможливлення свавільного встановлення або зміни законодавцем розміру винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти. Відповідно до частини 2 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Частиною 9 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. Отже, з огляду на приписи ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" розмір суддівської винагороди, зокрема і граничний розмір останньої можуть визначатись виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Натомість, 12 березня 2020 року набрала чинності Постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину. 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29 такого змісту: "Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині 1 цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)". Відповідно частин 1-4 статті 7 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Отже, адміністративний суд при вирішенні спору повинен застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, тобто в спірних правовідносинах приписи ч. 2 ст. 130 Конституції України. Колегія суддів з цього приводу зазначає, що Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" не є Законом про судоустрій, виключно яким відповідно до ч.2 ст.130 Конституції України може встановлюватись розмір винагороди судді, а тому у відповідача були відсутні правові підстави для застосування його положень при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди позивача, яка, як одна із складових гарантій незалежності суддів, не може бути змінена чи врегульована іншим законом, ніж змінами до Закону України "Про судоустрій і статус суддів". За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що набрання 18 квітня 2020 року чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29 зазначеного вище змісту, не змінило правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, а тому у відповідача були відсутні законні підстави для обмеження розміру суддівської винагороди позивача. При цьому, відповідач навіть після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, та доповненням Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" статтею 29 повинен був діяти виключно в межах приписів ч.2 ст.130 Конституції України, тобто застосовувати для обчислення розміру винагороди судді виключно положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Натомість, останній (Закону України "Про судоустрій і статус суддів") жодних норм стосовно можливості обмеження розміру винагороди судді не містить. Крім того, колегія суддів зазначає, що Законом України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені: ч.2 ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами); ст. 130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій). Норми права, які містяться у наведених вище статтях є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися. Таким чином, вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов`язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід`ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України. Право позивача на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов`язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету. Обмеження права на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі становить порушення вимог ст. ст. 19, 130 Конституції України, ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ст.1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 148 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Відповідно до ч.1, ч.3 ст.151 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом. Державна судова адміністрація України має територіальні управління. Рішення про утворення територіальних управлінь та визначення їх кількості приймається Державною судовою адміністрацією України за погодженням з Вищою радою правосуддя. Аналогічну норму також містить п.3 Положення про Державну судову адміністрацію України, яке затверджено рішенням Вищої ради правосуддя 17.01.2019 №141/0/15-19 (далі по тексту - Положення №141/0/15-19). Статтею 154 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що територіальними органами Державної судової адміністрації України є територіальні управління Державної судової адміністрації України. Крім того, відповідно до п.5 Положення №141/0/15-19 основними завданнями ДСА України є, зокрема організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом; забезпечення належних умов діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених законом. Отже, з наведених норм вище, вбачається, що в даному випадку відповідач - ТУ ДСА України в Харківській області є територіальним органом Державної судової адміністрації України, тобто уособлює в спірних правовідносинах по даній справі державний орган на який покладено обов`язки щодо організаційного та фінансового забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом та забезпечення належних умов діяльності судів, в т.ч. щодо виплати суддівської винагороди суддям місцевих судів. Так, з матеріалів даної справи вбачається, що нарахування та виплата суддівської винагороди позивача із застосуванням обмежень, визначених ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" здійснювалася у період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року, тобто нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застуванням обмеженням її розміру, відповідач діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області щодо нарахування та виплати судді Коломацького районного суду Харківської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року включно із застосуванням обмеження розміру суддівської винагороди, передбаченого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік". Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив права позивача коли зобов`язав провести оплату суддівської винагороди, а не стягнути з відповідача суддівську винагороду, колегія суддів зазначає наступне. Вимоги про «стягнення» заборгованості з виплати суддівської винагороди та «зобов`язання нарахувати та виплатити» суддівську винагороду (з урахуванням вимог статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») є двома різними способами захисту порушеного права (що, окрім іншого, передбачає відмінний механізм їх виконання/реалізації). У спірному випадку позивачем заявлено як вимогу про зобов`язання відповідача нарахувати суддівську винагороду у відповідності до вимог частин 2, 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» так і вимогу про стягнення з відповідача недоплаченої суддівської винагороди. Суд апеляційної інстанції погоджується з тим, що право вибору заявляти ті чи інші вимоги належить позивачу. В той же час, саме суд, який розглядає спір по суті, наділений повноваженнями щодо обрання із декілька можливих способів захисту права, одного, який відповідає суті спірним відносинам та який найбільш ефективно відновить порушене право. У спірному випадку, суд першої інстанції визнавши право позивача на суддівську винагороду саме у розмірі, який визначено статтею Закону України «Про судоустрій і статус суддів», також встановив, що у спірному періоді позивачу суддівська винагорода не була нарахована відповідачем у визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» розмірах. Отже за умови того, що відповідачем суддівська винагорода у визначених Законом розмірах нарахована не була, а повноваженнями щодо нарахування суддівської винагороди наділений відповідач, суд апеляційної інстанції погоджується висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту права у спірному випадку є зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду у відповідності до вимог статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано вийшов за межі позовних вимог та визнав протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківської області з приводу оплати праці судді Коломацького районного суду Харківської області ОСОБА_1 (нарахування та виплати суддівської винагороди) у період 18.04.2020 -28.08.2020 у порядку ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" у редакції Закону України від 13.04.2020р. №553-IX; зобов`язав Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Харківській області провести оплату праці судді Коломацького районного суду Харківської області ОСОБА_1 (нарахування та виплату суддівської винагороди) за період 18.04.2020р.-28.08.2020р. у порядку статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», провівши платіж на погашення боргу у загальній сумі 87 869,99 грн. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 03.03.2021 року по справі №340/1916/20. Відповідно до пункту 2 статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць. Таким чином, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції щодо допущення до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов`язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід`ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України. Право позивача на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов`язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету. Суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано вийшов за межі позовних вимог. Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Колегія суддів вважає, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.03.2021 по справі № 520/1362/21 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог ОСОБА_1 . Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.03.2021 по справі № 520/1362/21 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя В.А. Калиновський Судді О.М. Мінаєва Я.М. Макаренко