Постанова 4813 № 521/12361/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/3359/21 Номер справи місцевого суду: 521/12361/16-ц Головуючий у першій інстанції Гуревський В. К. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.06.2021 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Князюка О.В., Таварткіладзе О.М. за участю секретаря: Дубрянської Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської універсальної товарної біржі «GIP» в особі ліквідатора представника СПДІ у Приморському районі м. Одеси, ОСОБА_2 , за участі третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння на рішення Малиновського районного суду м. Одеси, ухваленого під головуванням судді Гуревського В.К. 15 березня 2019 року в м. Одеса, - встановила: У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом, який було уточнено, до Одеської універсальної товарної біржі «GIP» в особі ліквідатора представника СПДІ у Приморському районі м. Одеси, Скіба Т.С. (за участі третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ) про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння(т. 1 а.с. 1-4, 20-21, 57-59, 145-148, т. 3 а.с. 185-197). В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилався на те, що 13 листопада 2001 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_8 договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бардук М.Д. 14 листопада 2001 року ОСОБА_1 зареєстрував право власності в КП «ОМБТІ та РОН». До 31 грудня 2012 року державна реєстрація в КП «ОМБТІ та РОН» була за ОСОБА_1 . Ставши власником квартири у листопаді 2001 року, ОСОБА_1 не зміг вселитися у квартиру, оскільки попередній власник квартири ОСОБА_9 встановив замок на вхідні двері, чим перешкодив ОСОБА_1 користуватися квартирою, та звернувся до правоохоронних органів за захистом його права власності на квартиру. 31 січня 2002 року за заявою ОСОБА_9 була порушена кримінальна справа № 03200200108 за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України. У цій кримінальній справі ОСОБА_9 та ОСОБА_1 були визнані потерпілими. 10 лютого 2002 року в межах зазначеної кримінальної справи на квартиру був накладений арешт, квартира була опечатана і проводилося досудове слідство, за ходом якого ОСОБА_1 постійно спостерігав, звертаючись до правоохоронних органів та отримуючи відповіді про те, що про результати розслідування він, як потерпілий, буде повідомлений в установленому порядку. 23 вересня 2014 року, коли слідство ще тривало, ОСОБА_1 дізнався про те, що в його квартирі, яка була опечатаною та арештованою, проживають якісь невідомі особи, тому в той самий день він звернувся до правоохоронних органів з заявою про вчинення злочину (підтверджується талоном-повідомленням), в результаті чого було відкрито кримінальне провадження № 12014160470004682, в якому ОСОБА_1 був визнаний потерпілим. Протягом 2015 року, в результаті проведення слідчих дій, у зазначеному кримінальному провадженні ОСОБА_1 стали відомі наступні важливі обставини. 21 листопада 2013 року держреєстратором ОСОБА_10 був скасований арешт на квартиру. 25 листопада 2013 року державним реєстратором Ковальською В.В. було зареєстровано право власності на квартиру за ОСОБА_3 на підставі договору, укладеного 03 грудня 2001 року нібито між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та посвідченого на ОУТБ «GIP». 25 листопада 2013 року приватним нотаріусом Ковальською В.В. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 31 січня 2014 року приватним нотаріусом Марченко А.М. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 04 квітня 2014 року нотаріусом Ланським А.В. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 . З цього приводу, протягом 2016-2017 років, ОСОБА_1 звертався до правоохоронних органів з заявами про скоєння злочинів, в результаті чого були відкриті кримінальні провадження № 12016160470001767, № 12017160470003754, № 12017160470001726, № 12017160470001852, № 12017160470002357, № 12017160470002223, № 12017160470001727, а також звернувся до суду з позовами про визнання дій державних реєстраторів ОСОБА_10 та ОСОБА_11 протиправними та скасування прийнятих ними рішень про скасування арешту та про державну реєстрацію на ім`я ОСОБА_3 . Досудове розслідування за порушеними кримінальними провадженнями ще триває. В кожному з них ОСОБА_1 є потерпілим. Судами були ухвалені рішення, згідно з якими був встановлений факт неправомірного скасування арешту державним реєстратором Зіборовою В.В. (справа № 815/340/16) та факт незаконної реєстрації державним реєстратором-нотаріусом Ковальською В.В. прав на квартиру за ОСОБА_3 (справа №521/19397/16-ц). На момент посвідчення оскаржуваного договору єдиним законним власником спірної квартири був ОСОБА_1 , що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу квартири від 13.11.2001 року, який був зареєстрований в КП «ОМБТІ та РОН» 14.11.2001 року і який до цього часу перебуває у ОСОБА_1 в оригіналі. За даними КП «БТІ» ОМР станом на 31 грудня 2012 року державна реєстрація права на спірну квартиру була за ОСОБА_1 Державна реєстрація за ОСОБА_1 ніколи не припинялась, переходу державної реєстрації від нього до іншої особи не відбувалося, відтак станом на сьогодні він є власником квартири, оскільки єдиним підтвердженням права особи на нерухоме майно є державна реєстрація на це майно, що передбачено ст. ст. 182, 210, 334 ЦК України. Однак, біржовий договір від 03 грудня 2001 року, за яким ОСОБА_1 нібито продав свою квартиру ОСОБА_3 , порушив його право власності на спірне майно та призвів до фактичної втрати ним свого права власності на квартиру. Недодержання нотаріальної форми договору і посвідчення ОУТБ «GIP» договору, який насправді не підписувався сторонами, свідчить про те, що квартира вибула з володіння ОСОБА_1 поза його волею і він може, згідно з положеннями чинного законодавства (ст. 387, 388 ЦК України), витребувати майно з чужого незаконного володіння. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 15 березня 2019 року у задоволені позову ОСОБА_1 було відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в сумі 1 960,80 гривень. Так, на думку апелянта, поза увагою суду першої інстанції залишилась (т. 4 а.с. 157-168). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Так, на думу апелянта, судом першої інстанції не було взято до уваги, що договір, який є предметом оскарження, має дефект форми, дефект волі і дефект порядку укладення, що свідчить про те, що такий договір підлягає визнанню недійсним (т. 4 а.с. 182-184). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Згідно ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Постановляючи оскаржуване судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не укладався, а тому не може бути визнаний недійсним, що також унеможливлює застосування віндикації. Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, спірна однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 30,6 кв.м, житловою площею 16,2 кв.м, належала на праві власності ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право на житло від 5 листопада 1996 року, право власності зареєстровано в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації (далі - ОМБТІ) 24 грудня 1996 року за №140, стор. 45, в книзі 180пр. 07 жовтня 2001 року ОСОБА_9 була видана довіреність, якою він уповноважив ОСОБА_12 розпоряджатись (продати, подарувати, обміняти) за ціну та на умовах за його розсудом, належну йому ( ОСОБА_9 ) квартиру під АДРЕСА_1 . Довіреність посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левенець Т. П. та зареєстрована в реєстрі за № 4554. 17 жовтня 2001 року, ОСОБА_12 , що діяв на підставі дублікату довіреності від імені ОСОБА_9 та дублікату свідоцтва про право власності на житло від 5 листопада 1996 року, виданого 15 січня 2001 року, уклав з ОСОБА_8 договір купівлі-продажу, за яким останній придбав спірну квартиру за 5 тис. грн, право власності зареєстровано в ОМБТІ 26 жовтня 2001 року за №140, стор. 113, в книзі 411пр. 13 листопада 2001 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бардук М. Д., за яким ОСОБА_8 продав спірну квартиру позивачеві ОСОБА_1 за 4 600 грн, право власності зареєстровано в ОМБТІ 14 листопада 2001 року за №140, стор. 113, в книзі 411пр. 30 січня 2002 року син власника спірної квартири ОСОБА_9 ОСОБА_13 , звернувся до СУ ГУМВС України в Одеській області з заявою про порушення кримінальної справи за фактом заволодіння квартирою невстановленими особами шахрайським шляхом. 10 лютого 2002 року була порушена кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 190 КК України та накладений арешт на квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_1 власник спірної квартири ОСОБА_9 помер. 31 травня 2002 року ОСОБА_13 , звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , ОСОБА_8 про визнання довіреності та договорів купівлі-продажу квартири недійсними, відшкодування майнової та моральної шкоди. 09 вересня 2003 року в інтересах ОСОБА_13 з позовом звернувся заступник прокурора Малиновського району м. Одеси. Провадження у даній справі за вказаним первісним позовом та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_13 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення було зупинено. Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2015 року, провадження у даній справі було закрито, у зв`язку зі смертю позивача ОСОБА_13 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до копії договору 03 грудня 2001 року між ОСОБА_1 , з однієї сторони, та ОСОБА_3 , з другої сторони, був укладений договір № 01/1232 купівлі-продажу нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 на Одеській універсальній біржі «GIP». Відповідно до умов якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_3 придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Право власності за ОСОБА_3 було зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» 07 грудня 2001 року за № 140 стор. 113- кн. 411 пр. 25 листопада 2013 року приватним нотаріусом Ковальською В.В. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 31 січня 2014 року приватним нотаріусом Марченко А.М. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 04 квітня 2014 року нотаріусом Панським А.В. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 . Судами були ухвалені рішення, згідно з якими був встановлений факт неправомірного скасування арешту державним реєстратором Зіборовою В.В. (справа № 815/340/16) та факт незаконної реєстрації державним реєстратором-нотаріусом Ковальською В.В. прав на квартиру за ОСОБА_3 (справа №521/19397/16-ц). В провадженні Малиновського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа №521/7507/15-ц за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Одеська універсальна товарна біржа, про визнання цього договору купівлі-продажу недійсним. 31 серпня 2015 року Малиновським районним судом м. Одеси позов ОСОБА_4 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Одеська універсальна товарна біржа, про визнання договору купівлі-продажу недійсним - задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від № 01/1232 від 03 грудня 2001 року, зареєстрований на Одеській універсальній товарній біржі. 25 січня 2016 року Апеляційним судом Одеської області прийнято відмову ОСОБА_4 , ОСОБА_1 від позову з посиланням на те, що договір купівлі-продажу спірної квартири від № 01/1232 від 03 грудня 2001 року не був вчинений (а.с. 69-71), рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2015 року скасовано, а провадження по справі закрито. У подальшому, ОСОБА_1 звертався до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про витребування квартири АДРЕСА_1 , з підстав вибуття зазначеної квартири з власності ОСОБА_1 поза його волею (цивільна справа № 521/14976/15-ц). Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 07 липня 2016 року, яке 15 вересня 2016 року набрало законної сили, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено у повному обсязі (а.с. 130-133, 134-144 том 1). Постановою Верховного Суду від 01 лютого 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_14 було залишено без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року залишено без змін (а.с. 96-103 том 3). З приводу викладеного колегія суддів зазначає, що з Постанови про закриття кримінального провадження №12015160470005395 від 18 вересня 2015 року вбачається наступне. Так, 30 січня 2002 року до Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області звернувся ОСОБА_9 , стверджуючи, що 17 січня 2001 року невстановлені особи шахрайським шляхом заволоділи належною йому квартирою, розташованою по АДРЕСА_3 . Однак, в ході досудового слідства було встановлено наявність у ОСОБА_9 умислу, направленого на відчуження належної йому квартири, не зважаючи на його показання про відсутність бажання продавати квартиру, і останні не могли розцінюватися як докази у зв`язку із тим, що ОСОБА_9 давав суперечливі показання в ході розслідування. Крім того, у межах даного досудового розслідування 19 вересня 2018 року був допитаний ОСОБА_12 , який безпосередньо продав квартиру ОСОБА_8 17 жовтня 2001 року, з протоколу допиту якого вбачається, що останній є свідком, що також підтверджується витягом з ЄРДР, в якому зазначено, що у жодній особі не повідомлено про підозру (т.4 а.с. 60-64). Натомість, у шахрайських діях щодо заволодіння вказаної квартири повідомлено про підозру ОСОБА_15 , яка звинувачується за ч.4 ст. 358 КК та ч.4 ст. 190 КК (кримінальне провадження №12014160470004682). Наведені обставини свідчать про відсутність протиправних ознак в діях будь-яких осіб під час відчуження квартири, розташованої по АДРЕСА_3 , а відтак, вказане спростовує у повному обсязі преюдиційні висновки судів у справі №521/14976/15-ц щодо неправомірного вибуття 17 жовтня 2001 року спірної квартири з володіння ОСОБА_9 та, в подальшому, незаконного набуття права на квартиру ОСОБА_1 . На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку про правомірність набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, розташовану по АДРЕСА_3 . За даними КП «БТІ» ОМР, станом на 31 грудня 2012 року державна реєстрація права на спірну квартиру була за ОСОБА_1 . Оскільки ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , право власності набув правомірно, зазначена квартира вибула з його власності поза його волею, а тому порушено його право на зазначену квартиру. Частиною 2 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Правомірність набуття права власності включає законність та добросовісність такого набуття. 03 грудня 2001 року на Одеській універсальній біржі «GIP» був укладений біржовий договір, за яким ОСОБА_1 нібито продав свою квартиру ОСОБА_3 .. Вказаний договір не був посвідчений нотаріально, не відповідає вимогам ст. 47, ст. 227 ЦК УРСР та п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», що є підставою для визнання його недійсним, з наступних підстав. Крім того, оскаржуваний договір не відповідає вимогам ст. 225 ЦК УРСР та ст. 44 ЦК УРСР, які передбачають, що право продажу квартири належить власникові та договір повинен підписуватися особами, які його укладають, однак, зі змісту договору вбачається, що ані продавець ОСОБА_1 , ані покупець ОСОБА_3 не були присутніми під час посвідчення сумнівного договору, тому й не могли підписувати його. Вказане, зокрема, підтверджується висновком експерта, який встановив, що Договір не підписувався ОСОБА_1 та поясненнями ОСОБА_3 про те, що договір вона не укладала (т. 1, а.с.195-197). Оскаржуваний договір не відповідає приписам ч. 1 ст. 55 Закону України «Про нотаріат»; оскільки посвідчувався за відсутністю документів, які підтверджують право власності на відчужуване майно, про що свідчать наступні обставини: наявність у позивача оригіналу договору, за яким він 13 листопада 2001 року набув право власності на квартиру; відсутність дублікату цього договору, що підтверджується матеріалами нотаріального провадження щодо договору від 13 листопада 2001 року (т.1, а. с. 92-97); неотримання позивачем довідки-характеристики для відчуження квартири з КП «ОМБТІ та РОН», що підтверджується матеріалами інвентаризаційної справи з КП «БТІ» ОМР (т. 2, а. с. 42-51). Оскаржуваний договір не відповідав і вимогам ст. 153 ЦК УРСР, оскільки ОСОБА_1 не досягав згоди з ОСОБА_3 ні по яких умовах, що підтверджується нездійсненням з боку ОСОБА_3 державної реєстрації прав ані в КП «ОМБТІ та РОН» в період з 2001 по 2012 роки, ані в Державному реєстрі прав на нерухоме майно до 2013 році. Факт відсутності державної реєстрації за ОСОБА_3 свідчить про те, що остання не придбавала спірну квартиру, тому й не реєструвала своє право на цю квартиру. На підставі викладеного, колегія суддів доходить до висновку про недодержання нотаріальної форми договору і посвідчення ОУТБ «GIP» договору, який не підписувався сторонами, однак, даний договір об`єктивно існував, та став підставою для позбавлення апелянта права власності на спірну квартиру. Договір, який є предметом оскарження, має дефект форми, дефект волі і дефект порядку укладення, що свідчить про те, що такий договір підлягає визнанню недійсним. Вказане у сукупності свідчить про те, що квартира вибула з володіння ОСОБА_1 поза його волею і останній має право, згідно з положеннями чинного законодавства (ст. 387, 388 ЦК України), витребувати майно з чужого незаконного володіння. За змістом частини першої статті 321 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Статтю 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Відповідно до статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 388 ЦК України передбачено, що, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Добросовісне придбання в розумінні статті 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація). У цьому випадку приписи частини 1 статті 216 ЦК України не можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужено третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України. Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, повинно враховуватись, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК). Відповідно до статті 387 ЦК та частини третьої статті 10 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. При цьому суди повинні мати на увазі, що право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача. Під час розгляду позову про витребування майна відповідач, згідно зі статтею 388 ЦК, має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред`явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна. Разом із тим, відплатність придбання майна сама по собі не свідчить про добросовісність набувача. Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому, в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця). Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас, запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача. Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК, власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК. Колегія суддів враховує, що наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами доведений той факт, що ОСОБА_1 є власником спірного майна однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , а відповідач володіє вказаним майном без відповідної правової підстави. При цьому, договір купівлі-продажу даного нерухомого майна № 01/1232, укладений 03 грудня 2001 року на Одеській універсальній товарній біржі GIP між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , визнаний судом апеляційної інстанції недійсним, що є підставою для витребування з володіння ОСОБА_2 (добросовісного набувача) та повернення у володіння ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Що стосується вимог позову ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірне майно за всіма особами, які без відповідних правових підстав набули право власності на квартиру, то останні задоволенню не підлягають, з наступних підстав. За змістом пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі також - Закон України № 1952) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року , яка діяла на час прийняття оскаржених рішень, звернення з позовом у цій справі) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Однак, згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції. Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судових рішень у даній справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржуваних рішень у даній справі, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав, тому доводи скаржників про необхідність застосування Позивачем такого способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати йому відновлення порушеного права апеляційним судом відхиляються. Водночас, колегія суддів зазначає, що у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом. Отже, за змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952. Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19. При викладених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у зв`язку із чим рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15 березня 2019 рокупідлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381 - 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 15 березня 2019 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до Одеської універсальної товарної біржі «GIP» в особі ліквідатора представника СПДІ у Приморському районі м. Одеси, ОСОБА_2 , за участі третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнити частково. Визнати недійсним договір № 01/1232 купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений на ОУТБ GIP між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від 03.12.2001 року. Витребувати з володіння ОСОБА_2 та повернути у володіння ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . В решті позову відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 2 941,20 гривень. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 23 червня 2021 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді О.В. Князюк О.М. Таварткіладзе