Постанова 4855 № 620/625/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/625/20 Суддя першої інстанції: Падій В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Степанюка А.Г., суддів - Губської Л.В., Епель О.В., при секретарі - Закревській І.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на проголошене о 15 годині 35 хвилин рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2021 року, повний текст якого складено 26 лютого 2021 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - В С Т А Н О В И Л А: У лютому 2020 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - Відповідач, Офіс ГП) про стягнення з Офісу ГП на користь ОСОБА_1 : - вихідної допомоги в сумі 32 739,00 грн.; - надбавки за класний чин в сумі 1 800,00 грн.; - середнього заробітку за час весь час затримки при звільненні по день ухвалення рішення. Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.02.2021 року закрито провадження щодо частини позовних вимог про стягнення надбавки за класний чин в сумі 1 800,00 грн. у зв`язку з відмовою від позову в цій частині. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.02.2021 року позов задоволено частково - стягнуто з Офісу ГП на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в сумі 32 882,53 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 32 882,53 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що згідно усталеної практики Верховного Суду до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст. 44 КЗпП України щодо виплати вихідної допомоги, оскільки спеціальним законом, що регулює питання звільнення прокурорів з посад та їх оплати праці, відповідні питання не врегульовані та обмежень щодо застосування указаної норм КЗпП України не містять. Крім того, суд підкреслив, що оскільки що до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні положення ст. ст. 116, 117 КЗпП України щодо наслідків затримки розрахунку при звільненні, то Позивачу повинен бути виплачений середній заробіток за час такої затримки однак із зменшенням його розміру пропорційно до недоплаченої суми. Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його в частині задоволених позовних вимог та ухвалити у ній нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю, залишивши рішення суду в іншій частині без змін. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що, по-перше, положення ст. 44 КЗпП України до спірних правовідносин застосовані бути не можуть, оскільки спеціальними законами щодо правового статусу прокурорів такої виплати не передбачено, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 31.01.2018 року у справі №820/1119/16, по-друге, характер вихідної допомоги свідчить про те, що вона виплачується при звільненні працівника з незалежних від нього обставин, у той час як Позивача звільнено у зв`язку з неуспішним проходженням атестації, по-третє, вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення вихідної допомоги і стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є взаємовиключними позовними вимогами, що зумовлює подвійне стягнення коштів. Після усунення визначених в ухвалі від 17.05.2021 року про залишення апеляційної скарги без руху недоліків ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.06.2021 року відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 23.06.2021 року. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить рішення суду в частині стягнення вихідної допомоги у розмірі 32 882,53 грн. залишити без змін, а в частині стягнення на користь Позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 32 882,53 грн. - скасувати та ухвалити нове у відповідній частині, яким стягнути з Офісу ГП на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки при звільненні з 15.11.2019 року по 23.06.2021 року в сумі 611 768,00 грн. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що, по-перше, судом правильно застосовано до спірних правовідносин ст. 44 КЗпП України, оскільки спеціальним законом питання виплати вихідної допомоги не врегульовано, по-друге, невиплата вихідної допомоги є порушенням трудового законодавства, за що передбачена відповідальність роботодавця у вигляді виплати суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, по-третє, суд не врахував, що передбачене ст. 117 КЗпП України відшкодування спрямоване на компенсацію майнових втрат працівника, а тому має бути стягнуто за весь час затримки розрахунку при звільненні, по-четверте, суд залишив поза увагою, що розрахунок було проведено через 49 робочих днів після дати звільнення. У судовому засіданні представник Відповідача наполягав на задоволенні вимог апеляційної скарги з викладених у ній доводів та підстав. Позивач наполягав на залишенні апеляційної скарги без задоволення та скасуванні рішення суду першої інстанції в частині, про яку зазначено у відзиві на апеляційну скаргу. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, адже ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.06.2021 року повернуто апеляційну скаргу ОСОБА_1 у зв`язку з її відкликанням, судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги Офісу ГП. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 працювала у Генеральній прокуратурі України на посаді прокурора другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва досудовими розслідуваннями кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях Генеральної прокуратури України. Наказом Генеральної прокуратури України від 04.11.2019 року №1337ц ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва досудовими розслідуваннями кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях Генеральної прокуратури України, на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України від 14.10.2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» з 15.11.2019 року (т. 1 а.с. 18). Крім того, цим наказом Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України доручено провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні Позивачу виплати при звільненні. Оскільки вихідна допомога при звільненні виплачена ОСОБА_1 не була, остання звернулася до Генеральної прокуратури України із запитом для з`ясування підстав її невиплати відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України. Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, листом від 19.11.2019 року за №4-2036вих-19 Генеральна прокуратура України повідомила ОСОБА_1 , що вихідна допомога не виплачена, оскільки її звільнено на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», а не на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. При цьому у листі підкреслено, що Законом України «Про прокуратуру» не передбачено виплату вихідної допомоги (т. 1 а.с. 19-21). На підставі встановлених вище обставин, виходячи з системного аналізу приписів ст. ст. 4, 51 Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон), ст. ст. 40, 44, 116, 117 Кодексу законі про працю України (далі - КЗпП України), Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100), та практики Верховного Суду у справах щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог, адже КЗпП України гарантовано право особи на отримання вихідної допомоги, яке положеннями Закону не обмежено, а також і право на отримання відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні пропорційно до недоплаченої суми. З таким висновком суду першої інстанції не можна не погодитися з огляду на таке. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру» (тут і надалі у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до ст. 4 Закону організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Положеннями ст. 51 Закону передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Так, за правилами п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. У свою чергу, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 року №113-ІХ (далі - Закон №113-ІХ, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) статтю 51 Закону доповнено частиною п`ятою, такого змісту: «на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження». Відповідно до ст. 1 КЗпП України останній регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, серед іншого, у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Частиною 4 статті 40 КЗпП України визначено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. При цьому, як вірно підкреслив суд першої інстанції, Законом №113-ІХ доповнено статтю 40 КЗпП України частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус». У свою чергу, статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Досліджуючи питання щодо застосування указаних правових норм у своєму взаємозв`язку, Верховний Суд у постанові від 30.03.2021 року у справі №640/25354/19 зазначив, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. Водночас, як зауважив Верховний Суд у згаданій вище постанові та на чому вірно наголосив суд першої інстанції, приписами Закону не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Натомість нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення працівник, є стаття 44 КЗпП України. Конституційний Суд України у рішенні від 07.05.2002 року № 8-рп/2002 зазначив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 року у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 року у справі № 805/2948/17-а 08.11.2018 року у справі №821/1333/16, від 16.04.2020 року у справі № 822/3307/17, від 20.05.2020 року у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 року у справі № 400/2884/18. Колегією суддів враховується, що внесені Законом № 113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що ч. 5 ст. 51 Закону та ч. 4 ст. 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень ст. 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Аналогічні правові висновки зроблено Верховним Судом у постановах від 23.12.2020 року у справі № 560/3971/19, від 21.01.2021 року у справі №260/1890/19, від 27.01.2021 року у справі № 380/1662/20, від 11.02.2021 року у справі № 420/4115/20, від 18.02.2021 року у справі №640/23379/19. Щодо посилання Апелянта на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до якої враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Отже, з огляду на сталу практику Верховного Суду у цій категорії спорів та враховуючи правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17, суд у цій справі повинен враховувати правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 15.04.2021 року у справі № 440/3166/20, яка є останньою у цій категорії спорів. Указаний висновок щодо співвідношення правових позицій Верховного Суду висловлено судом касаційної інстанції й у постанові від 18.05.2021 року у справі № 360/2160/20. За таких обставин, правильно встановивши, що на час звільнення ОСОБА_1 з Генеральної прокуратури України останньою не було виплачено Позивачу вихідну допомогу, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що остання має право на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. Крім того, розраховуючи належну до виплати суму вихідної допомоги, Чернігівський окружний адміністративний суд обґрунтовано керувався приписами абз. 3 п. 2 та абз. абз. 1-3 п. 8 Порядку №100, які визначають алгоритм обрахунку цього виду виплати, і на підставі відомостей довідки Офісу ГП від 16.02.2021 року №210134зп (т. 2 а.с. 103) прийшов до правильного висновку про необхідність стягнення з Відповідача на користь Позивача вихідної допомоги у сумі 32 882,53 грн., а не 32 739,00 грн., як помилково просила ОСОБА_1 . При цьому судова колегія звертає увагу, що визначений судом розмір належної до стягнення суми вихідної допомоги учасниками справи не оспорюється. Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з Офісу ГП на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 32 882,53 грн. з урахуванням загального розміру невиплаченої вихідної допомоги, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Ні Законом, ні Законом №113-ІХ не врегульовані питання порушення роботодавцем (у даному випадку Офісом ГП) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані указані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження служби та звільнення прокурорів. Як вже було підкреслено вище, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Відтак, оскільки указаними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з органів прокуратури, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, судова колегія приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України. Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. При цьому згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15. При цьому, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 року у справі № 826/9793/18 та від 23.04.2020 року у справі № 810/3573/18. Крім того, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 року у справі № 810/451/17. Разом з тим, суд першої інстанції вірно звернув увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. У вказаному рішенні також зазначено, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. З огляду на наведені висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17 у постановах від 26.06.2019 року та від 26.02.2020 року відповідно, суд першої інстанції, врахувавши істотність розміру належної до стягнення за 314 робочих днів суми середнього заробітку (480 237,88 грн.), прийшов до правильного висновку про наявність правових підстав для її зменшення до розміру, що відповідає сумі належної до виплати вихідної допомоги, що не заперечується ОСОБА_1 у межах цього апеляційного перегляду. Окремо судова колегія звертає увагу, що у межах цього спору судом вирішено питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь період такої затримки, однак указана сума була зменшена з урахування наведених вище позицій Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду. На необхідності застосування принципу співмірності звертав увагу Верховний Суд й у постанові від 10.06.2021 року у справі № 580/2857/20. Крім того, судова колегія звертає увагу, що, як було вже зазначено вище, згідно ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. При цьому приписи ч. 2 ст. 308 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Судова колегія звертає увагу, що під час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення суду не було встановлено порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права. У свою чергу, підставою для апеляційного перегляду є саме апеляційна скарга, а не відзив на неї. Відтак вимога відзиву на апеляційну скаргу скасувати рішення суду першої інстанції у частині не може бути задоволена з огляду на відсутність у суду апеляційної інстанції повноважень приймати рішення за наслідками розгляду відзиву на апеляційну скаргу. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2021 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя А.Г. Степанюк Судді Л.В. Губська О.В. Епель Повний текст постанови складено та підписано « 23» червня 2021 року.