Постанова 4808 № 454/1655/16-ц

Справа № 454/1655/16-ц Провадження № 22-ц/4808/869/21 Головуючий у 1 інстанції Адамович М.Я. Суддя-доповідач Девляшевський ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2021 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: судді-доповідача Девляшевського В.А., суддів: Бойчука І.В., Фединяка В.Д., секретаря Капущак С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Львівської області про відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області, постановлену головуючим суддею Адамовичем М.Я. 22 серпня 2017 року, в с т а н о в и в: Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 22 серпня 2017 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Львівської області про відшкодування моральної шкоди. Не погоджуючись із вказаною ухвалою, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає оскаржену ухвалу незаконною та необгрунтованою, постановленою з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи. На думку апелянта, місцевий суд не дослідив до юрисдикції якого суду відноситься відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої суддями Апеляційного суду Львівської області. ОСОБА_1 вказує, що суд першої інстанції неправильно застосував норми Конституції України, зокрема статей: 8, 55, 56, 124 та 150, статей 15, 16, 1176 ЦК України, а також статті 61, 108, 110, 206 ЦПК України. Апелянт вважає, що оскарженою ухвалою порушуються його конституційні права, принижується його честь, гідність і ділова репутація. Враховуючи вказане, просить ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 22 серпня 2017 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направля, що не перешкоджає перегляду справи в апеляційному порядку. Сторони в судове засідання не з`явилися, хоча про час та місце судового розгляду були повідомлені завчасно належним чином. Тому суд відповідно до положень ч.2 ст. 372 ЦПК України, вважає, що неявка сторін не перешкоджає розгляду справи. Вислухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Згідно з пунктом 9 Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що на підставі п.1 ч.1 ст. 205 ЦПК України даний позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Колегія суддів погоджується з цим висновком суду першої інстанції. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржена ухвала відповідає. З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 17 червня 2016 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовною заявою фермерського господарства Бурка В.В. в частині позовних вимог до Апеляційного суду Львівської області (а.с. 11-12). Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 13 липня 2017 року вказану вище ухвалу скасовано, оскільки з позовною заявою до відповідачів звернувся ОСОБА_1 як фізична особа, а суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадження за позовною заяву фермерського господарства Бурка В.В., яке з такою позовною заявою до суду не зверталося (а.с. 69-71). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 205 ЦПК України (в редакції чинній на час постановлення оскарженої ухвали) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У п.24 рішення Європейського суд з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20 липня 2006 року визначено, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, і, як зазначено Європейською комісією з прав людини у рішенні у справі "Занд проти Австрії" (доповідь від 12 жовтня 1978 року), термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. За положеннями статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. У відповідності до частин першої, другої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Рішення суду і, відповідно до цього, дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях, тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом. Судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу. Таким чином, якщо позивач вважав, що суди допустили порушення норм права під час розгляду його справи, він мав можливість оскаржити ухвалені у цій справі судові рішення до суду вищої (касаційної) інстанції у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі. Згідно з частиною одинадцятою статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом. Тлумачення цієї норми права свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Вказане відповідає, також, позиції Європейського суду з прав людини викладеній, зокрема, у тексті п. 36 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12.03.2009 року (заява №20347/03): «Суд зазначає, що позов заявників було залишено без розгляду по суті, оскільки відповідачем не міг бути суд, захищений імунітетом від такого позову. Суд нагадує, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї із справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що, з огляду на обставини тієї справи, таке обмеження було пропорційним». У відповідності до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так, у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №757/43355/16-ц (провадження №14-399цс18) зазначено, що здійснюючи правосуддя суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Закони України не передбачають можливості розгляду в суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов`язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом. Оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ. Вказаний правовий висновок відповідає також правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах від 08 травня 2018 року у справі №521/18287/15-ц (провадження №14-90цс18), від 29 травня 2019 року у справі №489/5045/18 (провадження №14-191цс19). Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що припис «заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України) стосується як позовів, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судом. Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд. Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі №6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України, згідно якого, шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах, можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов`язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, яке має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду. Зважаючи на те, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що позовна заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства правильно закрив провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Апеляційного суду Львівської області про відшкодування моральної шкоди. А тому доводи скарги не можна вважати обґрунтованими. Посилання позивача на ст. ст. 8, 55, 56 Конституції України як на обґрунтування своєї позиції апеляційний суд відхиляє і вважає таким, що спростоване вищенаведеним, оскільки вказані статті Конституції не передбачають можливість перевірки дій чи рішень судів (суддів), тобто ревізії законності дій суддів (судів) при здійсненні правосуддя у одній справі за позовом особи у іншій справі, оскільки такий порядок повністю нівелював би усю існуючу систему правосуддя та перегляду судових рішень. Апеляційний суд зауважує, що здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності. Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду. Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржена ухвала постановлена з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 22 серпня 2017 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного її тексту. Суддя-доповідач: В.А. Девляшевський Судді: І.В. Бойчук В.Д. Фединяк Повний текст постанови складено 22 червня 2021 року.