Постанова 4817 № 595/48/21

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 595/48/21Головуючий у 1-й інстанції Федорончук В.Б. Провадження № 22-ц/817/608/21 Суддя - доповідач - Храпак Н.М. Категорія - 308030000 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 червня 2021 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Храпак Н.М. суддів - Дикун С. І., Парандюк Т. С., за участю секретаря - Стецюк М.А. та представника позивача ОСОБА_1 адвоката Пасічника А.З. розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу №595/48/21 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 31 березня 2021 року, ухваленого суддею Федорончуком В.Б., повний текст якого складений 05 квітня 2021 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, - В С Т А Н О В И В: у січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом, а саме: житловим будинком АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона є власницею садового будинку АДРЕСА_1 . Відповідач під час перебування у шлюбі був зареєстрований у будинку, однак, після розірвання шлюбу ОСОБА_2 не проживає за місцем реєстрації і добровільно не бажає змінювати його, чим створює їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 31 березня 2021 року в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 31 березня 2021 року скасувати повністю і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги: визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування будинком по АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що судом неправильно встановлено, досліджено і оцінено обставини, які мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до прийняття судом першої інстанції рішення, яке підлягає скасуванню. В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначила, що суд помилково застосував ст.405 ЦК України і посилався на необхідність доведення факту, що відповідач не проживає більше 1 року за місцем реєстрації без поважних причин, адже, у позові зазначені інші мотиви, з яких відповідач втратив право користування житловим приміщенням. Зокрема те, що підставою втрати права користування житловим приміщенням є втрата сервітуту, так як відповідач є колишнім членом сім`ї позивача. Відповідно, при вирішенні питання про втрату права користування житловим приміщенням не важливий строк, протягом якого відповідач не проживає у спірному будинку, оскільки він, як колишній чоловік позивача уже не є членом сім`ї. ОСОБА_2 вселився у будинок позивача в якості члена сім`ї власника житлового будинку і набув право користування чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, у даному будинку не проживає протягом тривалого часу, тому, його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч.2 ст.406 ЦК України. Обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, в даному випадку шлюб з позивачем, припинились, отже, право користування чужим будинком у відповідача також припинились. ОСОБА_2 своїм правом на відзив не скористався. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Пасічник А.З. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на доводи, викладені в ній. ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про час, дату і місце проведення судового засідання, що підтверджується розміщеним оголошенням про виклик особи зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме на веб-порталі судової влади України. Згідно з частинами 11-12 статті 128 ЦПК України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи. Порядок публікації оголошень на веб-порталі судової влади України визначається Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему. У відповідності до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України - неявка у судове засідання будь-якого учасника процесу за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності учасників процесу. Заслухавши пояснення представника ОСОБА_1 адвоката Пасічника А.З., ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з таких мотивів. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно з ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Судом встановлено, що відповідно до Витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №29866175 та №29866569, сформованих 21 листопада 2014 року, власником садового будинку АДРЕСА_1 , та земельної ділянки є ОСОБА_1 (а.с. 13-14). Із будинкової книги для прописки громадян, що проживають за адресою: АДРЕСА_1 , вбачається, що ОСОБА_2 з 25 січня 2019 року зареєстрований в даному будинку (а.с. 17-19). 21 листопада 2014 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб Серія НОМЕР_1 , актовий запис №134 (а.с. 16). Заочним рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 17 листопада 2020 року шлюб між сторонами розірвано. Рішення набрало законної сили 18 грудня 2020 року (а.с. 15). Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив із того, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення. Крім того, втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено. Колегія суддів, з даними висновками суду першої інстанції погоджується, виходячи з такого. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР, яка регулює спірні правовідносини за часом їх виникнення, члени сім`ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, відповідно до якої до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Отже, наведеними нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, визначено право члена сім`ї власника житлового приміщення, який проживає разом з власником у цьому приміщенні, на користування житловим приміщенням, яке, на відміну від встановленого сервітутом права, не припиняється після припинення сімейних відносин. Вирішуючи питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17, (провадження №14-64цс20) виходила з того, що якщо особи, зазначені в частині другій статті 3 СК України, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК Української РСР. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц (провадження №14-181цс18). Крім цього, позивачем не доведено, що між сторонами укладався сервітут. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, та захистом права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування будинком. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Дійсно, як ЖК Української РСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Ці підстави передбачені у статтях 71, 72 ЖК Української РСР та статті 405 ЦК України. Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, хоча такої вимоги як усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном ОСОБА_1 не заявляла, а просила визнати відповідача ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим будинком. Проте зазначена норма не передбачає можливості визнавати особу такою, що втратила право на житлову площу. Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України регулює взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Зазначений висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №521/17805/16-ц. Позивачем суду не надано доказів того, що відповідач більше року без поважних причин не проживає у спірному будинку. Як пояснив у судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Пасічник А.З., що відповідач менше року проживає у даному будинку, більше того, час від часу приходить туди. Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 31 березня 2021 року залишити без змін, оскільки висновки місцевого суду відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами процесуального права, які судом застосовані правильно, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Судові витрати за розгляд в апеляційній інстанції покласти на сторони в межах ними понесених. Керуючись ст. ст. 35, 259, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 31 березня 2021 року залишити без змін. Судові витрати за розгляд в апеляційній інстанції покласти на сторони в межах ними понесених. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлений 14 червня 2021 року. Головуючий Судді