Постанова 4817 № 595/1466/23

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 595/1466/23Головуючий у 1-й інстанції Тхорик І.І. Провадження № 22-ц/817/66/24 Доповідач - Костів О.З. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 січня 2024 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Гірський Б. О., Храпак Н. М., з участю секретаря - Іванюта О.М. сторін: представника апелянта - ОСОБА_1 , відповідача - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засідання цивільну справу № 595/1466/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 19 вересня 2023 року (ухвалене суддею Тхорик І.І., повний текст якого складено 25 вересня 2023 року) в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, В С Т А Н О В И В: У липні 2023 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням. В обґрунтування заявлених вимог позивачка посилалася на те, що згідно рішення Бучацького районного суду від 24 січня 2022 року у справі №595/1016/21 вона є власником 5/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом після смерті її матері ОСОБА_8 . Інша 1/6 частина будинку ні за ким з осіб не зареєстрована. Право на спадкування 1/6 частини будинку має її брат ОСОБА_9 , як на обов`язкову частку у спадковому майні після смерті ОСОБА_8 . На даний час в будинковолодінні АДРЕСА_1 зареєстровано двоє осіб: ОСОБА_4 (з 28 червня 1985 року) та ОСОБА_2 (з 21 червня 1991 року). При цьому, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не проживають за вказаною адресою з липня 2022 року. Звертає увагу, що на момент, коли вона стала власником житлового будинку, відповідачі не були членами її сім`ї, з нею не проживали та не вели спільного господарства, що стверджується актом №287 від 06 липня 2023 року. На вимогу позивачки відповідачі добровільно не знялися з реєстраційного обліку, відтак їхня реєстрація у вказаному будинку позбавляє її права на отримання субсидій, створює інші незручності, перешкоди, внаслідок яких вона не може вільно володіти, розпоряджатися та користуватися своїм майном. У зв`язку з наведеним позивачка просила суд визнати ОСОБА_4 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користуватися жилим приміщенням, а саме будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 19 вересня 2023 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_3 - адвокат Алексенко С.Л. подав на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам. Апеляційна скарга мотивована тим, що при ухвалені оскаржуваного рішення судом першої інстанції не враховано позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-709цс1б, від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16 та в постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі 695/2427/16-ц, які містять висновок про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Звертає увагу на те, до спірних правовідносин слід застосувати положення ст.406 ЦК України та врахувати, що в даний час існують виникли обставини, у зв`язку із настанням яких сервітут припиняється. У зв`язку з наведеним просить рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 19 вересня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким позов задоволити в повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу від учасників по справу до суду не надходив. В судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_3 - адвокат Алексенко С.Л. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви, викладені у ній. Відповідач ОСОБА_2 проти апеляційної скарги заперечив та просив рішення суду залишити без змін. Інші учасники в судове засідання не з`явилися, однак належним чином були повідомлені про дату час та місце розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Однак, зазначеним вимогам закону судове рішення суду першої інстанції не відповідає. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Судом встановлено наступні обставини. Згідно рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 25 січня 2022 року у справі №595/1016/21 за ОСОБА_3 визнано право власності на спадкове майно, що залишилося після смерті ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме, на 5/6 частин житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 . Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №309064548, сформованого 06 вересня 2022 року, житловий будинок АДРЕСА_1 , на праві приватної спільної часткової власності (розмір частки 5/6), належить ОСОБА_3 ; дата та час державної реєстрації: 30 серпня 2022 року; підстава для державної реєстрації: рішення Бучацького районного суду Тернопільської області, серія та номер 595/1016/21. За даними довідки №238, виданої Бучацькою міською радою 31 травня 2023 року, в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована з 28 червня 1985 року по даний час ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який зареєстрований за вказаною адресою з 21 червня 1991 року по даний час, проте не проживають за зазначеною адресою з 01 липня 2022 року. Як вбачається з акту опиту сусідів №287, складеного старостою Бариського старостинського округу Чортківського району Тернопільської області 06 липня 2023 року, свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 підтвердили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не проживають за адресою по АДРЕСА_1 з 01 липня 2022 року. 19 липня 2023 року ОСОБА_3 зверталася до Бучацької міської ради із заявою власника житла про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), в якій просила зняти з реєстрації місця проживання по АДРЕСА_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , однак їй було в цьому відмовлено, оскільки подано неповний пакет документів, а саме, відсутня згода співвласників житла. Згідно із матеріалів спадкової справи №77/2020 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 вбачається, що спадкоємець ОСОБА_9 не звертався до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 підтвердив той факт, що відповідачі у спірному житловому будинку не проживають та проживати не бажають, а місце реєстрації їм потрібно для інших цілей. Зокрема, пояснив, що в лютому 2024 року вони повинні оформити свої спадкові права на інше житло, а до того часу їм потрібно залишатися десь зареєстрованими. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного. Стаття 317 ЦК України вказує, що право власності являє собою право користування, володіння та розпорядження майном. Також відповідно до ст.41 Конституції України, ст.ст.321, 387 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а захист права власності забезпечується державою. Забезпечуючи гарантії захисту права власності, законодавець надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені ст.ст.16, 386, 391 ЦК України. Згідно зі ст.383 ЦК України, ст.150 ЖК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї родини, розпоряджатися житлом на власний розсуд. Згідно ч.2 ст.3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Крім того відповідно до ст.405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Члени сім`ї власника житлового приміщення мають право на проживання з власником та користування житловим приміщенням на підставі сервітуту. Сервітут - це договір на обмежене користування, а обмеження щодо користування житлом встановлюються законом. Законодавство пов`язує такий сервітут зі спільним веденням господарства членами однієї сім`ї при умові, що його ведення не можливе без спільного проживання членів сім`ї. Відповідно до ч.2 ст.406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Таким чином, право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватись згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні. Крім того, Верховний Суд України у Постанові від 15 травня 2017 року, справа № 734/387/15-ц, зауважив, що «право користування житловим приміщенням може виникати та існувати лише в членів сім`ї власника будинку»; «право відповідачки на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень ч. 2 ст. 406 Цивільного кодексу України». Аналогічна правова позиція вбачається у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року по справі № 357/7940/16-ц. Відповідно до положень ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до положень ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Згідно з ч.ч.1, 4 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року в справі № 709цс16, від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16 міститься висновок про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, як постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Також у постанові від 14 серпня 2019 року в справі № 702/101/18 Верховний Суд у подібних правовідносинах щодо втрати права користування особами житловим приміщенням дійшов висновку, що відповідач вселилась у спірну квартиру в якості члена сім`ї власника житлового будинку і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язана, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України. Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у складі колегії суддів Другої цивільної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц. У п.36 рішення від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція житла за змістом ст.8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлено у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. З матеріалів справи вбачається, що спір з приводу користування житловим будинком виник між новим власником майна - ОСОБА_3 та користувачами житлового будинку - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , які не є членами сім`ї позивачки та які продовжують бути в ньому зареєстрованими і після зміни власника спірного житлового будинку. Як встановлено судом, ОСОБА_4 зареєстрована у спірному будинковолодінні з 28 червня 1985 року, а ОСОБА_2 - з 21 червня 1991 року. Відповідачка ОСОБА_4 на законних підставах вселилася у спірний житловий будинок. де проживала з сім`єю, зокрема зі згоди колишнього власника, матері її чоловіка - ОСОБА_8 . Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований у вищевказаному будинковолодінні з часу народження. Разом з тим, судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не проживають за адресою по АДРЕСА_1 , з 01 липня 2022 року. Матеріали даної справи не містять жодних належних та допустимих доказів того, що залишення ОСОБА_4 та ОСОБА_2 місця свого проживання було викликано наявністю будь-яких перешкод, що об`єктивно унеможливлювали їх подальше проживання в спірному житловому будинку. Таким чином, суд першої інстанції помилково встановив, що між учасниками справи існують конфліктні відносини щодо користування спірним будинком, у зв`язку з чим відповідачі позбавлені можливості проживати за місцем реєстрації, однак вони не втрачали інтерес до цього житла. Апеляційний суд вважає, що зміна власника житлового будинку АДРЕСА_1 , та фактичне проживання відповідачів з липня 2022 року за іншими адресами і не вжиття ними, будь-яких заходів щодо отримання можливості проживання у даному житловому будинку, свідчить про наявність обставин, які мають істотне значення для припинення сервітуту - права користування житловим приміщенням. Відмову відповідачів у добровільному порядку знятися з реєстрації апеляційний суд вважає порушенням права власника - ОСОБА_3 щодо вільного розпорядження своєю власністю. Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що формальне залишення місця реєстрації відповідачів у спірному житловому будинку, попри фактичне їх проживання за іншими адресами, свідчить про порушення балансу інтересів та не пропорційне втручання в право позивачки на мирне володіння своїм майном. З огляду на викладене, оскільки апеляційним судом встановлено, що відповідачі не є членами сім`ї позивачки, більше одного року не проживають в спірному житловому будинку, не ведуть нарівні із позивачкою спільне господарство, фактично втратили інтерес до спірного житла, в добровільному порядку не бажають знятися з реєстрації за вказаною адресою, що є порушенням права власника вільно розпоряджатися своєю власністю, та з урахуванням балансу інтересів сторін, колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги позивачки про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням та задовольняє позов повністю. При цьому, апеляційним судом врахована правова позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 16 листопада 2016 року, справа № 6-709цс16, відповідно до якої визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Таким чином доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження. У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У відповідності до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду і ухвалення нового, яким позовну заяву слід задоволити. Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Із квитанції № 0.0.3089329327.1 від 11 липня 2023 року та квитанції1190490965 від 07 серпня 2023 року вбачається, що ОСОБА_3 за подачу позовної заяви сплатила судовий збір у сумі 2147,20 грн. (а.с.1,18). Із квитанції № 0.0.3258348274.1 від 18 жовтня 2023 року вбачається, що ОСОБА_3 за апеляційний розгляд даної справи сплатила судовий збір у розмірі 3220.00 грн. Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За таких обставин, з відповідачів слід стягнути на користь позивача 5368.00 грн. судового збору за перегляд рішення судом апеляційної інстанції. Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити. Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 19 вересня 2023 року - скасувати. Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням - задоволити. Визнати ОСОБА_4 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користуватися жилим приміщенням, а саме будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції в розмірі 5368 (п`ять тисяч триста шістдесят вісім) гривень 00 копійок. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складення повного тексту постанови - 05 лютого 2024 року. Реквізити учасників: Позивач: ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 . Відповідач: ОСОБА_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 . Відповідач: ОСОБА_2 , місце народження: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 . Головуючий: О.З. Костів Судді: Б.О. Гірський Н.М. Храпак