Постанова Тернопільський апеляційний суд № 607/2084/18

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/2084/18Головуючий у 1-й інстанції Вийванко О.М. Провадження № 22-ц/817/372/21 Доповідач - Шевчук Г.М. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 квітня 2021 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: Головуючї - Шевчук Г.М. Суддів - Костів О. З., Міщій О. Я., за участі секретаря - Денисюк В.А. розглянувши у відкритому судовому засідання у місті Тернополі цивільну справу №607/2084/18 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 січня 2021 року, ухваленого суддею Вийванком О.М., повний текст рішення суду складено 18 січня 2021 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, - В С Т А Н О В И В: У лютому 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області про визнання осіб такими, що втратила право на користування житловим приміщенням. У позовній заяві ОСОБА_1 посилається на те, що йому на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 , в якій зареєстровані відповідачі по справі, однак з 2007 року відповідач ОСОБА_3 та з травня 2014 року відповідач ОСОБА_4 у даній квартирі не проживають, не здійснюють оплату комунальних послуг, їх особистих речей немає. У зв`язку з цим, позивач просить визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 січня 2021 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області про визнання осіб такими, що втратила право на користування житловим приміщенням. Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Кметик В.С. звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що вважає рішення суду першої інстанції винесене з порушенням норм процесуального права. Просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 січня 2021 року та постановити нове рішення яким позов задовольнити. Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачка ОСОБА_3 разом з дочкою з часу розлучення - 26.12.2007 року, не була зацікавлена та не мала наміру проживати за адресою реєстрації, як і не була зацікавлена та не мала наміру в утриманні даного житла, сплаті комунальних послуг. Усі обов`язки щодо утримання житла відповідачі переклали на позивача. Судом не враховано що з 2014 року по даний час ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживали та проживають у батьків ОСОБА_3 в с. Дарахів Теребовлянського району Тернопільської області (більше 6-ти років), що підтверджує факт відсутності у відповідачів інтересу до спірної квартири, а їх свідома поведінка свідчить про відсутність інтересу до житлової квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Відзиву на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходило. Сторони в судове засідання не з`явились хоч належним чином були повідомлені про час і місце судового засідання. Від представника ОСОБА_1 - адвоката Кметика В.С. надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності. Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджають її розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням суд обґрунтовано виходив з відсутності правових підстав для задоволення вимог. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Даним вимогам рішення суду відповідає. Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі який 26 грудня 2007 року розірвано, що стверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , видане 26.12.2007 р. відділом РАЦС Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області України, актовий запис №

937. Від шлюбу в сторін народилась донька ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25.04.2008, справа №2-763/2008, визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право власності на 1\2 частину квартири АДРЕСА_1 . Згідно довідки від 24.01.2018 р. за № 70 ДП «Дружба сервіс-житло 2» встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з ним зареєстровані: ОСОБА_3 колишня дружина та ОСОБА_4 донька. ОСОБА_3 є власником 1\2 частини квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №19547167 від 16.07.2008 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №235671570. Актами перевірки паспортного режиму по квартирі АДРЕСА_1 від 23.01.2018 р. та 02.02.2018 р. ДП «Дружба сервіс-житло 2» ПП «Дружба сервіс-житло 1» встановлено, що з вересня 2007 року по даний час ОСОБА_3 та з травня 2014 року по даний час ОСОБА_4 у даній квартирі зареєстровані, але не проживають. Конституцією України передбачено захист права власності та захист права на житло. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Вказані положення кореспондуються у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року, у якій закріплено право кожної фізичної або юридичної особи на мирне володіння своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Звертаючись до суду із позовом про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, позивач посилався на те, що його колишня дружина та донька, які зареєстровані в спірній квартирі, понад рік не проживають у квартирі, що відповідно до положень статті 405 ЦК України є підставою для втрати права їх користування цим житлом. Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Аналіз статті 405 ЦК України дає підстави для висновку, що саме власник має право вимагати від осіб, які є членами його сім`ї та не є власниками цього житла, усунення порушення його прав шляхом визнання їх такими, що втратили право користування. Можливість визнання такими, що втратили право користування житлом власника/співвласника законодавством не передбачена та є виключною в силу наявних конституційних гарантів захисту права власності, його непорушності та збереження за власником. У справі, що переглядається, судом встановлено, що житлове приміщення квартира АДРЕСА_1 , належить на праві спільної сумісної власності позивачу та відповідачці ОСОБА_3 . Отже, встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 є співвласником вказаної квартири, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №19547167 від 16.07.2008 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №235671570. Частинами першою, другою статті 319 ЦК України (тут і надалі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. Статтею 346 ЦК України врегульовані підстави припинення права власності, а саме: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам`яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника. Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції, правильно виходив із того, що відповідачі не втратила право власності на вказану квартиру в силу вимог статей 319, 321 ЦК України. Доказів, які б свідчили про припинення права власності відповідачки ОСОБА_3 на належну їй частку в спірній квартирі в розумінні статей 346, 365 ЦК України не надано, а тому суд першої інстанції обґрунтовано вважав відсутніми правові підстави для задоволення позовних вимог позивача оскільки положення частини другої статті 405 ЦК України не розповсюджуються на спірні правовідносини. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 647/1683/15-ц, від 11 вересня 2020 року у справі № 511/1902/18, підстав для відступу від якого колегія суддів не вбачає. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка була відсутня в квартирі за місцем реєстрації понад 1 рік та втратила інтерес до житла колегія суддів не приймає до уваги, оскільки дані обставини не свідчать про відмову ОСОБА_3 від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього. Колегія суддів також погоджується з висновкоми суду першої інстанції про відсутність правових піддстав про визнання відповідачки ОСОБА_4 , яка є донькою сторін, такою що втратила право на користування житловим приміщенням, оскільки вона є членом сім`ї співвласника житла ОСОБА_3 і остання не заперечує щодо проживання відповідачки як члена її сім`ї у цьому житлі, а тому ОСОБА_4 має право на користування цим житлом відповідно до закону та домовленістю між ОСОБА_4 і співвласником житла відповідачкою ОСОБА_3 . Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду. Докази та обставини, на які посилається представник позивача в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду попередньої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми процесуального права. Будь-яких інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, апелянтом не наведено. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування або зміни відсутні. Відповідно до с. 375 ЦПК суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кметика Володимира Степановича залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 січня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 06 квітня 2021 року. Головуючий: Г.М. Шевчук Судді: О.З. Костів О.Я. Міщій