Постанова 4818 № 643/6173/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Постанова Іменем України 09 червня 2021 року м. Харків Справа № 643/6173/20 Провадження № 22-ц/818/2948/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Пилипчук Н.П. , суддів: Кругової С.С., Маміної О.В., за участю секретаря судового засідання : Плахотнікової І.О., Учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Харківське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Харківське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», про поділ майна подружжя та визнання права власності на 1/2 частину квартири, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2021 року, ухвалене суддею Алтуховою О.Ю., - В С Т А Н О В И В : У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Харківське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», про поділ майна подружжя та визнання права власності на 1/2 частину квартири. В обгрунтування позову зазначає, що сторони перебували у шлюбі з 17 квітня 2010 року по 23 травня 2018 року. За час шлюбу була придбана квартира, загальною площею 83,5кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка на даний час зареєстрована на ОСОБА_2 . У добровільному порядку відповідач відмовляється розділити спільне майно, в зв`язку із цим вона позбавлена можливості зареєструвати право власності на частину квартири та володіти своєю часткою на свій розсуд. Просить суд визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , в порядку поділу майна подружжя. Судовий збір в сумі 3036,50 грн. та витрати на правову допомогу в сумі 11 000,00 грн. просила стягнути з відповідача. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. У порядку поділу майна подружжя, визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 3036,49грн. У задоволенні решти вимог позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , просить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. В обгрунтування апеляційної скарги зазначає, що джерелом набуття спірного майна стали кошти, особисто ним позичені. Метою придбання спірної квартири виступали виключно його інтересах, оскільки шлюбних відносин на той час не було. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки рішення суду оскаржується лише в частині задоволених вимог, тому в іншій частині рішення суду колегією не переглядається. Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 щодо поділу майна подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя відповідачем не спростовано і за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти відповідача ОСОБА_2 , таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки колишніх чоловіка та дружини у спірному майні є рівними. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного. Судовим розглядом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що з 17 квітня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, зареєстрованому у відділі реєстрації актів цивільного стану по м. Харкові, актовий запис №252. Від шлюбу мають дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 23 травня 2018 року у справі №639/1735/18 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано. Після розірвання шлюбу прізвище позивача та відповідача залишено без змін. У зв`язку із укладенням ОСОБА_3 шлюбу з ОСОБА_5 , зареєстрований 20 червня 2019 року Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Харківській області, актовий запис №2114, ОСОБА_3 змінила своє прізвище на « ОСОБА_6 ». Матеріали справи свідчать, що у період шлюбу 15 липня 2015 року між ХРУ ДСФУ «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №584-к, згідно умов якого останній отримав кредитні кошти в розмірі 607 298грн. строком до 30 червня 2045 року, зі сплатою відсотків у порядку та розмірах передбачених цим договором. 20 липня 2015 року між ХРУ ДСФУ «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», з одного боку та ОСОБА_2 і ОСОБА_7 , з іншого боку, було укладеного договір поруки, згідно умов якого поручитель ОСОБА_7 зобов`язався відповідати за порушення виконання позичальником ОСОБА_2 зобов`язань перед кредитором ХРУ ДСФУ «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» відповідно до кредитного договору від 15 липня 2015 року №584-к, що існують на момент укладення цього договору, а також можуть виникнути у майбутньму. 28 липня 2015 року між ХРУ ДСФУ «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Корнійчук О.В., за реєстровим номером 2675. Згідно умов цього договору, якого ОСОБА_2 передав в іпотеку Фонду майнові права на нерухоме майно, будівництво якого не завершене, право власності на яке виникає в Іпотекодавця в майбутньому та на які Іпотекодавець має право на підставі Договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру №08/07/15-75 від 08 липня 2015 року та Договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру №08/07/15-76 від 08 липня 2015 року, укладених між ОСОБА_2 та ПАТ «ТРЕСТ ЖИТЛОБУД-1» і знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 . 17 травня 2016 року за відповідачем ОСОБА_2 зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_4 , на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_5 , виданий ПАТ «ТРЕСТ ЖИТЛОБУД-1», акту прийому-передачі квартири від 08 квітня 2016 року виданий ПАТ «ТРЕСТ ЖИТЛОБУД-1», протоколу засідання комісії про затвердження переліку інвесторів, серія на номер 30, виданий 16 лютого 2016 року ПАТ «ТРЕСТ ЖИТЛОБУД-1, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Також, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки та державну реєстрацію обтяжень. Обтяжувач: Харківське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву». Норми Сімейного кодексу України (далі СК України) у статтях 57 та 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку. Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частина майна дружини та чоловіка є рівними. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу, спір може бути вирішений судом. При цьому, суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина четверта статті 71 СК України). Згідно ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Згідно роз`яснень, які містяться в п.п.23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню. Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Оскільки законом презюмується виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі, то обов`язок з доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладений на останнього. У позовній заяві ОСОБА_1 як на підставу своїх позовних вимог зазначає, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності, оскільки була придбана відповідачем у період шлюбу. Натомість відповідач ОСОБА_2 заперечує проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що спірна квартира була придбана хоч і у період шлюбу з позивачем, проте, за кредитні кошти отримані на підставі кредитного договору, який був укладений між ним та третьою особою. Відповідач надала згоду на укладання кредитного договору, проте у подальшому не цікавилася документальним супроводом придбання квартири, не сплатила для її придбання жодних коштів. Також вказує, що кошти на сплату первинного платежу в сумі 61 000,00 грн. йому позичив його батько ОСОБА_7 , який є офіційним поручителем по договору, про що свідчить відповідна розписка. Вказані кошти на сьогодні не повернуті. Вважає, що оскільки кошти на перший внесок були позичені особисто йому, то дані кошти належали відповідачу особисто. За період шлюбу з 14.07.2015 року по 23.05.2018 року по іпотечному договору була сплачена сума 146 194,00 грн. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 не цікавилася питанням погашення кредиту. Також, на спірне майно накладена заборона, в зв`язку з чим, на його думку, майно неможливо поділити. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно вимог статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Стаття 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Словник української мови визначає слово «союз» як тісну єдність, тісний зв`язок між ким-, чим-небудь [Словник української мови: в 11 томах. Том 9, 1978. Стор. 478]. Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Даний висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц. Апеляційним судом встановлено, що дійсно 14 липня 2015 року ОСОБА_2 було складено розписку, із змісту якої вбачається, що останній взяв у борг у ОСОБА_7 грошову суму в розмірі 61 000грн. для сплати первинного внеску при придбанні квартири. Разом з тим, оскільки вказані кошти були запозичені відповідачем (а не отримані у дар) у період перебування у шлюбі з позивачем, вони є спільною сумісної власністю подружжя відповідно до положень ст.61 СК України, оскільки складена розписка за своїм змістом є договором позики, а тому створює обов`язки для обох з подружжя. Той факт, що грошові кошти в розмірі 61 000грн. батьком відповідача ОСОБА_7 були позичені сім`ї сина для першого внеску для отримання кредиту на придбання спірної квартири учасниками справи не спростовано. Що стосується кредитного договору №584-к від 15 липня 2015 року, то він був укладений сім`єю, в особі ОСОБА_2 . Сума розміру кредиту та сума внесків позичальника на придбання житла розраховувалась на склад сім`ї, а саме: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Як вбачається зі змісту п.7.1. Іпотечного договору, цей договір був укладений за згодою дружини іпотекодавця ОСОБА_3 , згода якої викладена у відповідній заяві, засвідченій нотаріусом 28 липня 2015 року за реєстровим №

267. Таким чином, з викладеного вбачається, що сума кредиту також була направлена на задоволення потреб сім`ї, а саме на придбання спірної квартири. Посилання відповідача на те, що оскільки спірна квартира перебуває в іпотеці, вона не підлягає поділу колегією суддів не приймаються. Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Положення чинного законодавства, що регулюють правовідносини щодо іпотечних зобов`язань, вказують на те, що іпотекодавець не має права розпоряджатися майном без згоди іпотекодержателя до закінчення терміну дії іпотеки. Разом з цим, положеннями Закону України «Про іпотеку» не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного майна, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону. Із урахуванням наведеного, перебування спірної квартири в іпотеці не перешкоджає поділу спільного майна подружжя, оскільки гарантії ХРУ ДСФУ «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» як іпотекодержателя щодо спірного майна визначені частиною другою статті 23 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором, у тому ж обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Даний висновок узгоджується з правовою позицією викладено у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року по справі №201/6412/17. Посилання відповідача на те, що оскільки фактичні шлюбні відносини з позивачем були припинені з 2015 року, тому відсутні підстави вважати, що кредит був наданий в інтересах сім`ї є безпідставними, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження цього факту останнім не надано. Більш того, як вбачається зі змісту Іпотечного договору, останній був укладений за згодою дружити іпотекодавця - ОСОБА_3 , з урахуванням складу сім`ї: ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 . За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду, яке ухвалено з дотримання вимог закону. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав для зміни або скасування рішення, яке ухвалено з дотриманням вимог закону. Згідно положень ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.374 ч.1п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді О.В. Маміна С.С. Кругова