Постанова 4803 № 201/5161/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6029/21 Справа № 201/5161/18 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О. А. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 листопада 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів Куценко Т.Р., Макарова М.О. при секретарі Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 13 квітня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, визнання права власності на майно, - в с т а н о в и л а: У травні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з, уточненим 15 квітня 2019 року, позовом до ОСОБА_4 (прізвище якої наразі змінено на ОСОБА_3 ) про поділ майна подружжя, визнання права власності на майно, мотивуючи тим, що з 11 вересня 2004 року по 25 квітня 2017 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 та за час перебування у зареєстрованому шлюбі, за спільні грошові кошти, надані їхніми батьками, та взявши частину грошових коштів у банку в кредит, вони придбали квартиру АДРЕСА_1 . Вказував, що зобов`язання з погашення кредиту вони виконували за спільні кошти з сімейного бюджету, у 2015 році вони припинили подружні стосунки. ОСОБА_4 зібрала речі та пішла, а він залишився проживати у квартирі. У лютому 2016 року шлюбні стосунки були припинені остаточно та у квітні 2017 року рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська шлюб розірвано. Зазначав, що після того, як він не погодився продати квартиру матері знайомих колишньої дружини, вона вигнала його з квартири. Посилаючись на те, що майно набуте за час шлюбу належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності та з врахуванням того, що частина грошових коштів на придбання квартири була надана батьками ОСОБА_4 , та він немає змоги виплатити половину від цієї суми, просив суд ухвалити рішення, яким визнати за ним право власності на 2/5 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 33,4 кв.м, житловою площею 16,2 кв.м, припинивши між ними право спільної сумісної власності на цю квартиру. Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 13 квітня 2021 року позов задоволено. Визнано об`єктом права спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 . В порядку розподілу вказаного спільного майна подружжя визнати за кожним право власності на 1/2 цієї квартири. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 (колишнє прізвище ОСОБА_5 ), посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 13 квітня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог. Наголошувала на тому, що позивач не має права на квартиру, грошові кошти, за які було придбано квартиру, складаються із коштів, які належали особисто їй на підставі договору дарування та особистих грошових коштів, сплачених нею як поточні платежі за кредитним зобов`язаннями. Вказувала, що після припинення шлюбних відносин особисто вона сплачувала всі платежі по кредиту. Позивач правом на надання відзиву не скористався. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення скасуванню виходячи з наступного. Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо. Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом першої інстанції встановлено, що з 11 вересня 2004 року сторони ОСОБА_2 і ОСОБА_4 (прізвище якої наразі змінено на ОСОБА_3 ) перебували в зареєстрованому шлюбі. За час перебування в шлюбі вони придбали однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка була оформлена та зареєстрована на відповідача ОСОБА_4 25 липня 2008 року на ОСОБА_4 було оформлено кредит для придбання вказаного житла для сім`ї сторін, позивач виступав поручителем і давав згоду на кредит, оформлення договору іпотеки і договору купівлі-продажу вказаного житла, термін погашення кредиту до 24 липня 2033 року, але сторони його погасили ще в 2015 році, тобто в період шлюбу за спільні кошти та допомоги батьків. Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції, виходив з того, що спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу саме шляхом визнання права власності за кожним із подружжя по 1/2 частини вказаної квартири. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним. Основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції ухвалення обов`язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Норми статей 57,60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18). Відповідно до ч.1 ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно до ч.3 ст.358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності; у разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Частиною 3 ст.368 ЦК України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ст.372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Відповідно до п.п.22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року №11, вирішуючи спір між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу й залишає майно у їх спільній частковій власності. Відповідно до ч.1 ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду обєктами спільної сумісної власності подружжя. Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); в разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні. Відповідно до ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1)майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2)майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3)майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4)житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5)земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України. Згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц, провадження №14-712цс19, дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Колегія суддів звертає увагу на те, що спірна квартира була придбана відповідачем ОСОБА_4 (прізвище якої наразі змінено на ОСОБА_3 ) 25 липня 2008 року, під час перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачем ОСОБА_2 , за 373 000 грн. (т.1 а.с.11). 18 липня 2008 року ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарувала відповідачу ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 77 444,80 грн. на придбання спірної квартири (т.1 а.с.61). 25 липня 2008 року між відповідачем та ТОВ Укрпромбанк було укладено кредитний договір №1379-0161001/ФК-08 та додатковий договір №1379/2 від 09 грудня 2008 року, за умовами якого банк надав у кредит грошові кошти у розмірі 263 000 грн. Таким чином спірна квартира, за яку було сплачено 373 000 грн., була придбана за частину коштів, отриманих у кредит у розмірі 263 000 грн., за грошові кошти, подаровані відповідачу у розмірі 77 444,80 грн. (у зв`язку з чим вказана сума грошових коштів вважається особистими грошовими коштами відповідача) та за частину грошових коштів у розмірі 32 555, 20 грн., які колегія суддів вважає спільними коштами подружжя, оскільки ні позивач ні відповідач не надали суду жодних доказів стосовно походження вказаної суми (посилання позивача на те, що вказані кошти були надані його батьками та є його особистими грошовими коштами не можуть бути прийняті до уваги через відсутні доказів). Проаналізувавши надані сторонами платіжні доручення, графік платежів за кредитним договором, довідку Державної іпотечної установи, колегією суддів встановлено що з 2008 року по січень 2015 року (дата припинення фактичних шлюбних відносин) за кредитним договором було сплачено 318 449,39 грн.: за 2008 рік 16 924,73 грн., за 2009 рік 58 351,08 грн., за 2010-2011 роки 96 202,10 грн., за 2012 рік 48 955,54 грн., за 2013 рік 46 134,73 грн., за 2014 рік 48 134,73 грн. + 3 665,10 грн. (т.3 а.с.1-4,5,79,98-99). Сума сплачених коштів за кредитним договором за 7 років становить значну суму вартості квартири та фактично є більшою ніж сума, отримана у кредит для придбання спірної квартири, оскільки кошти, надані у кредит сплачувались з врахуванням відсотків, встановлених кредитним договором. Відповідач не довела суду того факту, що вказані оплати, за час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та за час їх спільного проживання, були здійснені за її особисті грошові кошти. Оплати за кредитним договором здійснені відповідачем після припинення фактичних шлюбних стосунків (з лютого 2015 року по 07 квітня 2017 року) не можуть слугувати підставою для зменшення частки позивача у спільному сумісному майну подружжя, а надає право відповідачу звернутись у подальшому з відповідним позовом про стягнення з нього 1/2 частини від здійснених нею платежів за цей період. На спростування презумпції спільної сумісної власності майна подружжя відповідач не надала належних та допустимих доказів, а тому наявні обставини для застосування презумпції спільності майна подружжя. З врахуванням обставин даної справи колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та поділ квартири, яка є спільним сумісним майном подружжя шляхом визнання за позивачем права власності на 2/5 частини квартири АДРЕСА_1 , визнання за відповідачем права власності на 3/5 частини вказаної квартири (частка відповідача є більшою, оскільки нею доведено, що частина грошових коштів у розмірі 77 444,80 грн. (20% від суми 373.000 грн., за яку придбана квартира), була її особистими грошовими коштами, що визнавалося і позивачем в уточненому позові). Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 13 квітня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, визнання права власності на майно задовольнити. В порядку поділу спільного майна подружжя: Визнати за ОСОБА_2 право власності на 2/5 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 33,4 кв.м, житловою площею 16,2 кв.м. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 3/5 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 33,4 кв.м, житловою площею 16,2 кв.м. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Куценко Т.Р. Макаров М.О.