Постанова 4803 № 180/1657/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4071/24 Справа № 180/1657/20 Суддя у 1-й інстанції - Кондус Л.А Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 квітня 2024 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів Барильської А.П., Макарова М.О. при секретарі Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 17 січня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя, - в с т а н о в и л а: У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності, мотивуючи його тим, що 12 січня 2013 року між нею та відповідачем було укладено шлюб, наразі шлюбні стосунки припинилися, вирішується питання про його розірвання. Вказувала, що за час шлюбу ними, як подружжям, було здійснено банківські депозитні вклади на ім`я відповідача. Посилаючись на те, що у досудовому порядку вирішити питання з приводу грошових коштів подружжя неможливо, з врахуванням заяви про зміну розміру позовних вимог, просила суд ухвалити рішення, яким визнати спільною сумісною власністю подружжя грошові кошти в що зберігаються на рахунках відкритих відповідачем за час їхнього шлюбу а саме № НОМЕР_1 на суму 5 944,76 доларів США, № НОМЕР_2 на суму 4 990 доларів США; № НОМЕР_3 на суму 100,02 долара США; № НОМЕР_4 на суму 361,55 російських рублів; № НОМЕР_5 на суму 313,50 грн.; №SAMDNWF С00010922924 на суму 610,90 грн.; № НОМЕР_6 на суму 11 046,72 грн., відкритих на ім`я ОСОБА_2 у АТ КБ ПриватБанк; визнати за нею право власності на 1/2 частину вищевказаних вкладів з відсотками, припинивши право спільної сумісної власності на ці грошові кошти ОСОБА_2 . У серпні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя, мотивуючи його тим, що за час шлюбу з ОСОБА_1 ними було набуто житловий будинок АДРЕСА_1 , автомобіль марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_8 , та спільні грошові заощадження у розмірі 3 200 доларів США. Вказував, що за час перебування у шлюбі відповідачка відчужила автомобіль на підставі договору купівлі-продажу без його згоди та відому на користь ОСОБА_3 , тому просив суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір купівлі-продажу легкового автомобілю марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 05 жовтня 2020 року, скасувавши державну реєстрацію права власності на цей автомобіль, здійснену територіальним сервісним центром МВС №1245, за ОСОБА_3 ; визнати спільною сумісною власністю подружжя житловий будинок АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу, серія/номер 757 від 07 червня 2016 року, посвідченого ПН Марганецького МНО Єрьоменко О.П.; легковий автомобіль марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_8 , спільні грошові заощадження у сумі 3 200 доларів США. Визнати за ним право власності на 1/2 частину спільного майна, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 , легкового автомобіля марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_8 та 1/2 частину спільних грошових заощаджень, а саме 1 600 доларів США. Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 17 січня 2024 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задоволені. В апеляційній скарзі позивачка за первісним позовом ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права в частині задоволення зустрічних вимог ОСОБА_2 , просить рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 17 січня 2024 року в цій частині скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов, не встановив дійсних обставин справи, залишив без уваги те, що за час перебування у шлюбі у них із ОСОБА_2 народився син ОСОБА_4 , який має інвалідність. Син проживає з нею та перебуває на повному її утриманні та в обов`язковому порядку повинні бути враховані його інтереси. ОСОБА_3 , який є добросовісним власником спірного автомобіля та повинен бути саме відповідачем, є військовослужбовцем та з травня 2022 року перебуває у полоні, що є підставою для зупинення провадження. 16 квітня 2024 року ОСОБА_2 надав відзив на апеляційну скаргу, в якому, зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду, просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Наголошував на тому, що всі доводи апеляційної скарги є надуманими. Наголошує на тому, що ОСОБА_3 є рідним сином позивачки ОСОБА_1 та жодної згоди на продаж йому спірного автомобіля він не надавав. Вказував, що саме відчуження автомобіля повинно було відбуватися з урахуванням інтересів дитини-інваліда, оскільки саме цим автомобілем його возять до лікарні. Аліменти він сплачує та приймає участь у забезпеченні сина. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що сторони по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 12 січня 2013 року. Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 01 квітня 2021 року шлюб між ними розірвано. Відповідно інформації, наданій на виконання ухвали суду, АТ КБ Приватбанк щодо наявності рахунків за даними ОСОБА_2 , залишок коштів станом на 01 жовтня 2021 року з зазначенням дати відкриття до 01 квітня 2021 року становить №SAMDNWFС00044085479 на суму 5 944,76 доларів США, №SAMDNWFС00059818886 на суму 4 990 доларів США; №SAM DNWFD0072852385100 на суму 100,02 долара США; №SAMDNWF С00044085151 на суму 361,55 російських рублів; №SAMDN510 00115659454 на суму 313,50 грн.; №SAMDNWFС00010922924 на суму 610,90 грн.; №SAMDNWFС00039155195 на суму 11 046,72 грн. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, під час шлюбу сторонами було придбано житловий будинок, місцезнаходження АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 928796112113, підстава державної реєстрації - договір купівлі-продажу від 07 червня 2016 року власник ОСОБА_1 . Відповідно інформації Територіального сервісного центру МВС №1245 щодо транспортного засобу - легкового автомобіля марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_8 , право власності на вказаний автомобіль від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 перейшло 03 жовтня 2020 року. В подальшому, 05 жовтня 2020 року право власності на вищевказаний автомобіль від ОСОБА_1 до ОСОБА_3 . Як вбачається з роздруківки сайту НАЗК України, за посиланням https://deklarat5ions/com.ua/deklaration/nacp_ 474d1622-437b-4e09-9eb087b5fee2d1 b5, в яких за період, починаючи з 2018 року суб`єкт декларування ОСОБА_1 в розділі 12 Декларації Грошові активи зазначається сума спільних грошових заощаджень в розмірі 3 200 доларів США. ОСОБА_3 є сином позивачки ОСОБА_1 . Задовольняючи первісний позов та зустрічний позов суд першої інстанції вважав доведеним, що сторонами у шлюбі було придбано житловий будинок, місцезнаходження АДРЕСА_1 , легковий автомобіль марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_8 , грошові кошти розміщені на рахунках ОСОБА_2 , відкритих в період шлюбу, грошові кошти задекларовані ОСОБА_1 як грошові заощадження в період перебування у зареєстрованому шлюбі, а отже дане майно визнається спільною сумісною власністю та може бути поділене між сторонами. Суд вважав обґрунтованою вимогу ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу легкового автомобілю марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , враховуючи, що предметом спору є автомобіль марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , то правочин щодо відчуження вказаного автомобіля виходить за межі дрібного побутового правочину та потребував згоди ОСОБА_2 як другого із співвласників. Колегія суддів звертає увагу на те, що рішення суду першої інстанції оскаржується лише в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та в іншій частині не переглядається. Колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу легкового автомобіля, визнання спільною сумісною власністю подружжя легкового автомобіля марки Mitsubishi Outlander, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_8 , та як наслідок цього визнання права власності на його 1/2 частину з наступних підстав. Основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції ухвалення обов`язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 12 січня 2013 року. Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 01 квітня 2021 року шлюб між ними розірвано. Норми статей 57,60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18). Відповідно до ч.1 ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно до ч.3 ст.358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності; у разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Частиною 3 ст.368 ЦК України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ст.372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Відповідно до п.п.22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року №11, вирішуючи спір між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу й залишає майно у їх спільній частковій власності. Відповідно до ч.1 ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя. Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); в разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні. Відповідно до ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1)майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2)майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3)майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4)житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5)земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те,що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном,що належить їм на праві спільної сумісної власності, (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України. Згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц, провадження №14-712цс19, дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Колегія суддів звертає увагу на те, що у даній справі презумпція спільності майна подружжя, а саме житлового будинку АДРЕСА_1 , апелянткою ОСОБА_1 не спростовується. Посилання апеляційної скарги на те, що син сторін, який є інвалідом, проживає разом із нею, вона піклується про нього, займається лікуванням, вихованням, матеріальним забезпеченням, не є підставою для відступлення від рівності часток подружжя та скасування рішення в частині поділу будинку. В той же час посилання апеляційної скарги в частині вирішення питання відносно автомобіля, власником якого наразі є третя особа по справі ОСОБА_3 , заслуговують на увагу у зв`язку з наступним. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Колегія суддів звертає увагу на те, що цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для позбавлення одного з подружжя майна, який в установленому законом порядку володіє ним на праві спільної сумісної власності, яке є предметом оспорюваного правочину. За приписами частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. З матеріалів справи вбачається, що 03 жовтня 2020 року право власності на автомобіль марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , від ОСОБА_2 перейшло до ОСОБА_1 за 84 990 грн. 05 жовтня 2020 року право власності на автомобіль марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , від ОСОБА_1 перейшло до ОСОБА_3 за 84 990 грн. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Позов може бути пред`явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки (стаття 50 ЦПК України). Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2022 року у справі №943/2368/19 (провадження №61-11048св21) зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача перебувало предметом розгляду Верховного Суду. Висновки суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у позові у зв`язку зі зверненням до суду з позовом до неналежного відповідача не суперечать висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (провадження №14-511цс18), від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18), у яких зазначено, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача». У постанові Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» (п.11) викладена правова позиція, відповідно до якої, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч.ч.1 та 2 ст.3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу, як співвідповідача. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку (ст.51 ЦПК України). Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Така правова позиція сформульована Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року при розгляді справи №916/2813/18 (провадження №12-71гс20). Презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі №756/8056/19, провадження №14-94цс21). Про оцінку добросовісності набувача майна за договором зазначено у пункті 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі №233/4365/18 (провадження №14-96цс21): «не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону». З огляду на викладене до обставин, які підлягають доказуванню сторонами та встановленню судами в справах про визнання правочину щодо розпорядження спільним майном подружжя недійсним з підстав неотримання згоди іншого з подружжя на укладення правочину, належить обставина добросовісності (або недобросовісності) третьої особи (контрагента за таким договором). Водночас добросовісним вважатиметься такий контрагент, який не знав та не міг знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. ОСОБА_2 , оскаржуючи договір купівлі-продажу легкового автомобілю марки Mіtsubishi Outlander, 2008 року випуску, VIN номер НОМЕР_7 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 05 жовтня 2020 року, з посиланням на те, що вказаний правочин виходить за межі дрібного побутового та він не надавав на нього згоду, а ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_1 , знав про те, що така згода необхідна, та поставивши питання про скасування державної реєстрації права власності на цей автомобіль, здійснену територіальним сервісним центром МВС №1245, за ОСОБА_3 , останнього визначив третьою особою, в той час коли він повинен бути відповідачем. Суд першої інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не роз`яснив особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, зокрема про необхідність залучення до участі у справі належного співвідповідача, а тому рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, скасування державної реєстрації права власності на вказаний автомобіль за ОСОБА_3 , визнання його спільною сумісною власністю подружжя та визнання за ним права власності на 1/2 його частину підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цієї частини позову ОСОБА_2 . Зважаючи на результат розгляду справи, в порядку ч.13 ч.141 ЦПК України з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір в розмірі 2 977 грн.20 коп. в частині задоволених вимог апеляційної скарги. Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 17 січня 2024 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу легкового автомобіля та визнання спільною сумісною власністю подружжя легкового автомобіля марки Mitsubishi Outlander, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_8 , скасувати та в цій частині позову ОСОБА_2 відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2 977 грн.20 коп. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Барильська А.П. Макаров М.О.