Постанова Дніпровський апеляційний суд № 203/284/17

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6953/21 Справа № 203/284/17 Суддя у 1-й інстанції - Казак С.Ю. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 жовтня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О. при секретарі - Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 09 серпня 2018 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності, стягнення грошової компенсації, - в с т а н о в и л а: У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя, визнання права власності, мотивуючи його тим, що з 20 лютого 1993 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , фактичні шлюбні відносини між ними припинені в січні 2012 року, а шлюб розірвано на підставі рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 17 червня 2013 року. Вказував, що за час шлюбу вони набули квартиру АДРЕСА_1 , нежитлове приміщення поз.31 у приміщенні №105 цокольного поверху та паркувальне місце поз.18 у приміщенні №105 цокольного поверху у будинку АДРЕСА_2 . Посилаючись на те, що майно набуте за час шлюбу та належить подружжю на праві спільної сумісної власності в рівних частинах, а тому просив суд ухвалити рішення, яким визнати за ним та відповідачем право власності по 1/2 частині цього майна, припинивши право спільної сумісної власності на нього. У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності, стягнення грошової компенсації, мотивуючи тим, що 27 травня 2005 року між нею та закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк») укладено кредитний договір №090501-16/20 про надання споживчого кредиту в розмірі 255 429,00 доларів США на придбання житла та виплату грошових коштів за договором про участь у фонді фінансування будівництва від 16 травня 2005 року №К-7-Б7-1. Наполягала на на тому, що у зв`язку з несвоєчасною сплатою чергових платежів за кредитним договором, ОСОБА_4 надав їй грошові кошти, які вона внесла в касу банку в рахунок погашення кредиту, а саме: 14 листопада 2008 року 46 000,00 доларів США та 30 грудня 2008 року 162 609,00 доларів США. Отже, спірне майно не було набуте за рахунок спільної праці подружжя, придбане за її особисті кошти, подаровані батьком. Вказувала, що за час шлюбу ОСОБА_1 04 січня 2013 року придбав автомобіль марки Toyota Sequoia, 2008 року випуску, який було знято з обліку 11 вересня 2013 року. Оскільки вказаний автомобіль відчужено її колишнім чоловіком без її згоди та не в інтересах сім`ї, то з відповідача на її користь підлягає стягненню 1/2 частина вартості цього автомобіля у розмірі 136 728,13 грн. Зазначала, що на момент розірвання шлюбу ОСОБА_1 був власником 99% частки у статутному капіталі Українсько-сирійського товариства з обмеженою відповідальністю «Аміна» (далі - ТОВ «Аміна») вартістю 27 843,75 грн; 55% частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю «Будмашсервіс» (далі - ТОВ «Будмашсервіс») вартістю 7 700 грн. та 100% частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю «Єва М» (далі - ТОВ «Єва М») вартістю 35 000 грн. Оскільки ОСОБА_1 набув право на ці частки у період зареєстрованого шлюбу, за відсутності відомостей про розмір доходу від діяльності цих товариств, вона має право на компенсацію в розмірі половини вартості майна, внесеного до статутного капіталу цих товариств. У зв`язку з наведеним просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 ; паркувальне місце поз.18 у приміщенні №105 цокольного поверху та нежитлове приміщення поз.31 у приміщенні №105 вказаного будинку; стягнути з ОСОБА_1 на її користь грошову компенсацію у розмірі 185 271,87 грн. Рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 09 серпня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право особистої власності на квартиру №12, загальною площею 206,5 кв.м, житловою площею 139,2 кв.м, АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право особистої власності на паркувальне місце поз.18, загальною площею 30,3 кв.м, у приміщенні №105 цокольного поверху житлового будинку літ.А-9, А-1, А1-1, А2-1 в будинку АДРЕСА_2 . В іншій частині зустрічних позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 09 серпня 2018 року скасувати в частині відмови в задоволенні його позовних вимог та в частині часткового задоволення зустрічного позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 та на паркувальне місце поз.18, у приміщенні №105 цокольного поверху житлового будинку літ.А-9, А-1, А1-1, А2-1 в будинку АДРЕСА_2 відмовити, а його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набутого ними за час шлюбу, та не надав оцінки тому, що він належними та допустимими доказами довів факт придбання спірного майна за час перебування сторін у шлюбі. ОСОБА_2 надала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 09 серпня 2018 року залишене без змін. Постановою Верховного Суду від 19 травня 2021 року постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення скасуванню виходячи з наступного. Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо. Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом першої інстанції встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що з 20 лютого 1993 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 17 червня 2013 року. Цим рішенням встановлено, що шлюбні відносини між сторонами припинено у січні 2012 року. За час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули у власність квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 206,5 кв.м, житловою площею 139,2 кв.м; нежитлове приміщення та паркувальне місце поз.18 цокольного поверху будинку на АДРЕСА_2 . Вказане нерухоме майно придбане за договорами про участь у фонді фінансування будівництва від 16 травня 2005 року №К-7-Б7-1 та №К-18-Ц, згідно з якими за ОСОБА_2 було зареєстроване право власності на квартиру, нежитлове приміщення та паркувальне місце. 27 травня 2005 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір №090501-16/20, згідно з яким ОСОБА_2 отримала кредитні кошти в розмірі 255 429,00 доларів США для здійснення внеску за договорами про участь у фонді фінансування будівництва від 16 травня 2005 року №К-7-Б7-1 та №К-18-Ц. Згідно з поясненнями ОСОБА_2 , показаннями свідків ОСОБА_4 , співробітника публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») ОСОБА_5 , розпискою від 14 листопада 2008 року, побутовою угодою від 30 грудня 2008 року, виписками ПАТ КБ «Приватбанк» від 30 березня 2017 року за депозитом клієнта ОСОБА_4 та рахунком кредитного договору від 27 травня 2005 року клієнта ОСОБА_2 , які, як зазначив суд, узгоджуються між собою, суди встановили, що фактично спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані ОСОБА_2 за кредитним договором від 27 травня 2005 року №090501-16/20. Суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 сплатила кошти за кредитним договором та повністю погасила кредит 30 грудня 2008 року саме за рахунок коштів, переданих їй її батьком ОСОБА_4 , які він зняв з депозитного рахунку. Свідок ОСОБА_4 пояснив суду, що на підтвердження передання коштів своїй дочці ОСОБА_2 в розмірі 50 000,00 доларів США та 170 000,00 доларів США складено боргову розписку та побутову угоду про надання позики, які складалися виключно для підтвердження факту передання коштів для погашення кредитної заборгованості, проте фактично подаровані ОСОБА_2 ОСОБА_4 не має наміру вимагати їх повернення. Нежитлове приміщення на АДРЕСА_2 за нотаріально посвідченою згодою ОСОБА_1 було відчужене ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 31 жовтня 2013 року. Відмовивши у первісному позові та частково задовольнивши зустрічний позов, суд першої інстанції, виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 не довів, що джерелом набуття спірного нерухомого майна були спільні кошти та спільна праця сторін, доказів на підтвердження його участі у придбанні майна шляхом виконання боргових зобов`язань суду не надав, спірне нерухоме майно є особистою приватною власністю ОСОБА_2 як придбане за особисті кошти, отримані в дар. Нежитлове приміщення відчужене ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу, на який ОСОБА_1 надавав нотаріально посвідчену згоду. Вказаний договір купівлі-продажу нежитлового приміщення недійсним не визнаний, тому немає підстав включати вартість цього майна до спільного майна подружжя, яке підлягає поділу. Відмовивши в частині позовних вимог зустрічного позову про стягнення з ОСОБА_1 компенсації 1/2 частини вартості автомобіля марки Toyota Saquoia, 2008 року випуску, та 1/2 частини вартості внесків до статутних капіталів господарських товариств, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не довела належними та допустимими доказами свою участь у придбанні вказаного автомобіля, який набуто ОСОБА_1 через рік після припинення між сторонами шлюбних відносин, спільного проживання та ведення спільного господарства. Також ОСОБА_2 не надала доказів того, за які кошти або за рахунок якого майна зроблено відповідні внески до статутних капіталів господарських товариств. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним. Основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов`язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Норми статей 57,60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 372/504/17 (провадження 14-325цс18). Відповідно до ч.1 ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно до ч.3 ст.358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності; у разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Частиною 3 ст.368 ЦК України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ст.372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Відповідно до п.п.22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року №11, вирішуючи спір між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу й залишає майно у їх спільній частковій власності. Відповідно до ч.1 ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об'єктами спільної сумісної власності подружжя. Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); в разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні. Відповідно до ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1)майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2)майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3)майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4)житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5)земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України. Згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц, провадження №14-712цс19, дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до розписки від 14 листопада 2008 року, побутової угоди від 30 грудня 2008 року, виписок ПАТ КБ «ПриватБанк» від 30 березня 2017 року за депозитом ОСОБА_4 , а також з рахунку за кредитним договором від 27 травня 2005 року ОСОБА_2 , показань свідків фактично спірне нерухоме майно було придбане за кредитні кошти, отримані ОСОБА_2 за кредитним договором від 27 травня 2005 року №090501-16/20. Відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша та п`ята статті 81 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Визнавши за ОСОБА_2 право власності на спірну квартиру та паркомісце, суд першої інстанції керувався тим, що придбання спірного майна здійснене за кредитні кошти згідно з кредитним договором від 27 травня 2005 року №090501-16/20, який погашено ОСОБА_2 30 грудня 2008 року за рахунок коштів, отриманих в дар від її батька. Згідно з матеріалами справи, відповідно до розписки від 14 листопада 2008 року ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_4 50 000 доларів США для погашення кредитної заборгованості за кредитним договором від 27 травня 2005 року №090501-16/20, укладеним з ПАТ КБ «ПриватБанк» для купівлі квартири №12 та гаража на АДРЕСА_2 , строком на сім років. Згідно з побутовою угодою від 30 грудня 2008 року ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_4 170 000 доларів США, позика є безвідсотковою, яку вона зобов`язалася повернути до 30 грудня 2015 року. Кошти позичила для погашення кредитної заборгованості за кредитним договором від 27 травня 2005 року №090501-16/20, укладеним з ПАТ КБ «ПриватБанк» для купівлі квартири та гаража. Суд апеляційної інстанції, оцінюючи ці докази, з урахуванням їх змісту, в сукупності з іншими доказами у справі не вбачає того, що розписка та побутова угода фактично є договорами дарування грошових коштів. У період з травня 2005 року до моменту погашення кредиту у грудні 2008 року сторони сплачували щомісячні платежі на погашення кредиту на загальну суму 162 490 доларів США і ОСОБА_2 не має доказів належності їй вказаної суми на праві особистої приватної власності. ОСОБА_2 не надала доказів того, що кошти, сплачені на погашення кредиту у період з травня 2005 року до грудня 2008 року не були спільними коштами подружжя. Зважаючи на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте за час шлюбу, встановлену статтею 60 СК України, необґрунтованим є висновок суду про те, що ОСОБА_1 не довів свою участь у придбанні майна шляхом виконання боргових зобов`язань в частині погашення кредиту у період з травня 2005 року до грудня 2008 року. Згідно з частиною п`ятою статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_2 не надала нотаріально посвідченого договору дарування грошових коштів та не заявляла вимогу про визнання правочинів укладених між нею та її батьком удаваними. У зв`язку з наведеним колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 шляхом визнання квартири №12, загальною площею 206,5 кв.м, житловою площею 139,2 кв.м, АДРЕСА_1 . та паркувального місце поз.18, загальною площею 30,3 кв.м у приміщенні №105 цокольного поверху житлового будинку літ.А-9, А-1, А1-1, А2-1 в будинку АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з подальшим визнанням за кожним права власності на 1/2 частини вказаного нерухомого майна. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України). У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно. Відповідний правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі №127/7029/15-ц та Верховним Судом у постанові від 15 жовтня 2020 року у справі №483/812/19. Підстави для поділу нежитлового приміщення по АДРЕСА_2 відсутні, оскільки за нотаріально посвідченою згодою позивача ОСОБА_1 , вказане приміщення було відчужене ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 31 жовтня 2013 року. В частині заявлених ОСОБА_2 зустрічних вимог про стягнення з ОСОБА_1 компенсації 1/2 частини вартості автомобіля марки Тойота Секвойя, суд наголошує на тому, що позивачкою за зустрічним позовом не надано доказів щодо її участі у придбанні вказаного майна. Крім того, вказаний транспортний засіб було зареєстровано за ОСОБА_1 04 січня 2013 року, тобто через рік після припинення між сторонами шлюбних відносин, спільного проживання та ведення спільного господарства. Також є недоведеними та такими що не можуть бути задоволеними зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 в частині стягнення компенсації вартості 1/2 частини внесків, що належать ОСОБА_1 у статутному капіталі Українсько-сірійського ТОВ «Аміна», ТОВ «Будмашсервіс» та ТОВ «Єва М». ОСОБА_2 не надано будь-яких доказів та належних обґрунтувань в частині того, коли, за які кошти або за рахунок якого майна було зроблено відповідні внески у статутний капітал товариств, тобто щодо здійснення внесків за рахунок спільного майна та коштів і набуття права вимоги на виплату їй половини вартості цих внесків. З урахуванням наведеного, судова колегія приходить до висновку, що рішення суду постановлене без дотримання зазначених вище вимог законодавства, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 . Згідно із положеннями ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. На підставі викладеного та у відповідності до вимог ч.2 ст.141 ЦПК України понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, підлягають частковому стягненню з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 за подачу позовної заяви, апеляційної скарги та касаційної скарги у розмірі 7 060 грн. з врахуванням пропорційності заявлених та задоволених позовних вимог. Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 09 серпня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя, визнання права власності задовольнити частково. В порядку поділу спільного майна подружжя: - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири №12, загальною площею 206,5 кв.м, житловою площею 139,2 кв.м, АДРЕСА_1 . - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину паркувального місця поз.18, загальною площею 30,3 кв.м, у приміщенні №105 цокольного поверху житлового будинку літ.А-9, А-1, А1-1, А2-1 в будинку АДРЕСА_2 . - визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири №12, загальною площею 206,5 кв.м, житловою площею 139,2 кв.м, АДРЕСА_1 . - визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину паркувального місця поз.18, загальною площею 30,3 кв.м, у приміщенні №105 цокольного поверху житлового будинку літ.А-9, А-1, А1-1, А2-1 в будинку АДРЕСА_2 . В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовити. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності, стягнення грошової компенсації відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 7 060 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Куценко Т.Р. Макаров М.О.