Постанова КЦС ВС № 350/851/15-ц

Постанова Іменем України 09 червня 2021 року м. Київ справа № 350/851/15-ц провадження № 61-4657св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Рожнятівської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 січня 2019 року у складі колегії суддів: Матківського Р. Й., Максюти І. О., Фединяка В. Д., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Рожнятівської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, про визнання недійсним договору іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що з 07 жовтня 1995 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Від шлюбу у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . З 2000 року їхня сім`я проживає у спільно побудованому житловому будинку на АДРЕСА_1 . 18 серпня 2006 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», а в подальшому - АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 150 000,00 грн, який зобов`язався повернути в строк до 15 серпня 2011 року з відповідними нарахуваннями. Виконання умов кредитного договору забезпечено договором іпотеки, укладеним 18 серпня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 . Згідно з умовами договору іпотеки предметом іпотеки є житловий будинок на АДРЕСА_1 загальною площею 306,60 кв. м, та земельна ділянка, площею 1425 кв. м, на якій розташований вказаний житловий будинок. Нотаріальне посвідчення договору іпотеки здійснено 19 серпня 2006 року. На підставі рішення суду вона, ОСОБА_2 та їхні діти: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , виселені з житлового будинку на АДРЕСА_1 , із зняттям з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Зазначала, що під час укладення договору іпотеки ОСОБА_2 приховав факт реєстрації та проживання в житловому будинку, який є предметом іпотеки, їх неповнолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Договір іпотеки було укладено без дозволу органу опіки та піклування, чим істотно порушено законні права та інтереси неповнолітньої. Вважає, що договір іпотеки підлягає визнанню недійсним з моменту укладення, як такий, що порушує право на житло її малолітньої на той час дочки. Крім того, вказувала, що вона має психічне захворювання. Тому, даючи свою згоду на укладення її чоловіком ОСОБА_2 оспорюваного договору іпотеки, вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, що також є підставою для визнання вказаного договору недійсним. Обґрунтовуючи пропуск строку звернення до суду, ОСОБА_1 також посилалась на наявне в неї захворювання. На момент звернення до суду з позовом у цій справі стан її здоров`я значно покращився, що є підставою для поновлення цього строку. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд поновити строк звернення до суду з позовом у цій справі та визнати недійсним договір іпотеки від 18 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Короткий зміст рішень судів Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2017 року у складі судді Калиній Г. В. позов задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 18 серпня 2006 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» і посвідчений 19 серпня 2006 року нотаріусом Рожнятівського нотаріального округу Ковальчуком Т. П. Рішення суду мотивовано тим, що на момент укладення договору іпотеки у будинку фактично проживали неповнолітні діти, іпотекодавець - батько дітей, не отримав попереднього дозволу органу опіки та піклування на вчинення такого правочину, що є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним. Також суд дійшов висновку про пропуск позивачем строку позовної давності з поважних причин, виходячи з її хронічного психічного захворювання. Суд першої інстанції також указав, що на момент підписання позивачем заяви про згоду на укладення договору іпотеки, ОСОБА_1 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи від 01 березня 2017 року. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Горейко М. Д., Мелінишин Г. П., рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно визначив наявність підстави для визнання договору недійсним, оскільки волевиявлення ОСОБА_1 не було вільним внаслідок хвороби, яка істотно впливала на її здатність розуміти значення своїх дій станом саме на 18 серпня 2006 року. Разом із тим, відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про, що матеріали справи та встановлені судом фактичні обставини справи не вказують на наявність у позивача у період з 18 серпня 2006 року до моменту подання позову - 03 червня 2015 року, обставин, які відповідно до частини п`ятої статті 267 ЦК України можна визнати поважними для поновлення пропущеного строку. Постановою Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С., Лесько А. О., Пророка В. В., Симоненко В. М., Фаловської І. М., касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанову касаційного суду мотивовано тим, що апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки волевиявлення ОСОБА_1 не було вільним в силу хвороби, яка істотно впливала на її здатність розуміти значення своїх дій станом саме на 18 серпня 2006 року. Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що наведений вище висновок не є категоричним та не підтверджує той факт, що момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_1 перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, апеляційний суд не навів доводів щодо обґрунтованості позову, у порушення статей 303, 315 ЦПК України 2004 року не перевірив правильності ухвалення судом першої інстанції рішення. Отже, відмова у позові з підстав пропуску строку позовної давності є, по-перше, передчасною, а, по-друге, свідчить про те, що позов є обґрунтованим, хоча таких висновків апеляційний суд не зробив. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 29 січня 2019 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції не мав законних підстав для висновку, що ОСОБА_1 на момент укладення договору іпотеки перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними, як це передбачено статтею 225 ЦК України. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що у цивільній справі № 350/233/14-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення з житлового будинку на АДРЕСА_1 встановлено, що жоден із учасників справи, у тому числі і ОСОБА_1 , не посилались на обставини щодо перебування ОСОБА_1 на час укладення договору іпотеки у стані, в якому вона не могла керувати своїми діями, та на обставини укладення договору з порушенням прав її неповнолітньої дочки. У вказаній цивільній справі про виселення знаходиться довідка, видана виконкомом Рожнятівської селищної ради від 2006 року, про те, що ОСОБА_2 зареєстрований в іпотечному будинку один, неповнолітні діти не зареєстровані, на підставі будинкової книги. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просила скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 січня 2019 року, а рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2017 року залишити в силі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішенні спору суд апеляційної інстанції не врахував, що наявність у ОСОБА_1 психічного захворювання підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи від 01 березня 2017 року № 67/2017. Апеляційний суд неправильно витлумачив зміст правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15 і не застосував до спірних правовідносин правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15. Надходження касаційної скарги до Верховного Суду Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 січня 2019 року, витребувано із Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області цивільну справу № 350/851/15-ц. Короткий зміст позиції інших учасників справи Відзиви на касаційну скаргу інші учасники справи до суду не подавали. Фактичні обставини, встановлені судами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 07 жовтня 1995 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 18 серпня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», а в подальшому АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 150 000,00 грн, який зобов`язався повернути в строк до 15 серпня 2011 року з відповідними нарахуваннями. Виконання умов кредитного договору забезпечено договором іпотеки, укладеним 18 серпня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 . Згідно з умовами договору іпотеки предметом іпотеки є житловий будинок на АДРЕСА_1 , загальною площею 306,60 кв. м, та земельна ділянка, площею 1425 кв. м, на якій розташований вказаний житловий будинок. Нотаріальне посвідчення договору іпотеки здійснено 19 серпня 2006 року. Відповідно до нотаріально посвідченої заяви від 19 серпня 2006 року ОСОБА_1 не заперечувала проти передачі в іпотеку її чоловіком ОСОБА_2 нерухомого майна, зазначеного у договорі іпотеки. Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 11 березня 2010 року у рахунок погашення кредитної заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 18 серпня 2006 року № 34КD звернуто стягнення на предмет іпотеки: будинок на АДРЕСА_1 , який належав йому на праві власності. Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 25 вересня 2014 року, яке набрало законної сили 20 жовтня 2014 року, у справі № 350/233/14-ц виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового будинку на АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстраційного обліку за вказаною адресою (а. с. 43, 44). Під час розгляду цивільної справи про виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового будинку на АДРЕСА_1 суди встановили, що копією довідки Рожнятівської селищної ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 05 червня 2012 року № 130/02-38/т.1 підтверджено, що в указаному домоволодінні проживають ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Згідно з довідкою Рожнятівської селищної ради, виданої у 2006 році, яку іпотекодавець ОСОБА_2 надав банку і нотаріусу при укладенні договору іпотеки, на час укладення іпотечного договору, у спірному будинку не було зареєстровано неповнолітніх дітей. Саме ця довідка була підставою для укладення договору іпотеки і документом, який свідчив про відсутність прав неповнолітніх дітей на користування предметом іпотеки. Задоволення позовних вимог про виселення сім`ї ОСОБА_2 мотивовано тим, що порушення права на житло неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не заслуговують на увагу, оскільки відповідачі позовної вимоги про визнання договору іпотеки недійсним не заявляли, та на час ухвалення рішення судом першої інстанції (25 вересня 2014 року) остання досягла повноліття. Встановлено, що на час укладення договору іпотеки у домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 , була зареєстрована та проживала неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією будинкової книги. За даними будинкової книги ОСОБА_4 21 листопада 2001 року зареєстрована та 27 серпня 2013 року знята з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 11-16). Суди встановили, що ОСОБА_1 є інвалідом третьої групи та знаходиться на диспансерному обліку в психоневрологічному кабінеті Рожнятівської ЦРЛ з 1986 року, що підтверджується довідкою № 193, виданою Рожнятівською ЦРЛ 07 жовтня 2015 року та копією довідки МСЕК (а. с. 74-75). Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 14 березня 2016 року № 87/2016 ОСОБА_1 страждає стійким хронічним психічним розладом - параноїдною шизофренією, стан ремісії. Зазначене захворювання не впливало на здатність ОСОБА_1 усвідомлювати свої дії та керувати ними на час укладення та підписання договору іпотеки від 18 серпня 2006 року між її чоловіком ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк», який нотаріально посвідчений 19 серпня 2006 року (а. с. 100-106, т. 1). Згідно з висновком повторної судово-психіатричної експертизи від 01 березня 2017 року № 67/2017 ОСОБА_1 на час укладення та підписання нею договору іпотеки від 18 серпня 2006 року страждала психічним захворюванням - параноїдною шизофренією, яке істотно впливало на здатність підекспертної ОСОБА_1 усвідомлювати свої дії та керувати ними на час укладення та підписання нею договору іпотеки від 18 серпня 2006 року, укладеного між її чоловіком ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Тобто на час укладення та підписання договору іпотеки ОСОБА_1 не могла в повній мірі усвідомлювати свої дії та керувати ними (а. с. 161-169, т. 1). Відповідно до висновку від 01 березня 2017 року № 67/2017, вперше неправильна поведінка ОСОБА_1 проявилась у 1986 році після народження дитини. У подальшому вона систематично проходила лікування, зокрема, у період з 16 серпня 2005 року до 16 вересня 2005 року перебувала на стаціонарному лікуванні з діагнозом: «Параноїдна шизофренія, прогредієнтний перебіг. Перенесла афектно-маячний синдром». Остання госпіталізація - з 29 липня 2013 року до 09 серпня 2013 року, діагноз «Параноїдна шизофренія, прогредієнтний перебіг. Депресивно-параноїдний синдром». Згідно з копією особистої картки № 418 (а. с. 95, 96) ОСОБА_1 працювала у Рожнятівській ЦРЛ, у 2008 році пройшла курси медсестер, у 2009 році їй була присвоєна перша кваліфікаційна категорія «Сестринська справа», а у 2014 - вища кваліфікаційна категорія «Сестринська справа». Відповідно до письмового пояснення заступника начальника служби у справах дітей Рожнятівської районної державної адміністрації Івано-Франківської області при укладенні договору іпотеки житлового будинку ОСОБА_2 мав надати нотаріусу, а нотаріус повинен був вимагати від нього дозвіл органу опіки та піклування на укладення іпотечного договору, що підлягав нотаріальному посвідченню. За отриманням відповідного дозволу на укладення договору іпотеки до органу опіки та піклування Рожнятівської районної державної адміністрації Івано-Франківської області ОСОБА_2 не звертався (а. с. 72, т. 1). 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова апеляційного суду відповідає зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України. Відповідно до частин першої-третьої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частини перша стаття 215 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК України 2004 року (стаття 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Відповідно до вимог статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року). Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. У частині другій статті 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Статтею 212 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час розгляду справи в суді) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Аналогічні положення містяться також у статтях 12, 76-78, 81, 89 ЦПК України у редакції після 03 жовтня 2017 року. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому, відповідно до частини шостої статті 147 ЦПК України 2004 року (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) висновок експерта для суду не є обов`язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 цього Кодексу. У частині першій статті 110 ЦПК України, чинного на момент розгляду справи апеляційним судом, також визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. Апеляційний суд, дослідивши висновок повторної судово-психіатричної експертизи від 01 березня 2017 року № 67/2017 на предмет його належності та допустимості як доказу у справі, встановив, що такий висновок не є категоричним та не підтверджує той факт, що в момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_1 перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, як це передбачено статтею 225 ЦК України. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що підставою для визнання правочину недійсним відповідно до статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях. Натомість докази на підтвердження такого стану позивача на момент укладення договору іпотеки у матеріалах справи відсутні. Також обґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що при укладенні оспорюваного договору не були порушені майнові права малолітньої ОСОБА_4 . У позовній заяві ОСОБА_1 як на підставу для визнання недійсним договору іпотеки від 18 серпня 2006 року також вказувала на відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування при укладенні спірного договору іпотеки, порушення при укладенні цього договору положень законодавства України, які спрямовані на захист прав та інтересів дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна (статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України). Згідно із частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу) батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. У постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15, від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 викладено правовий висновок про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 206/4980/15 (провадження № 61-217св18), від 17 червня 2020 року у справі № 727/5978/14-ц (провадження № 61-38141св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 545/619/18 (провадження № 61-22009св19) та інших. Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Так, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15), та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло. Відповідно до нотаріально посвідченої заяви від 19 серпня 2006 року ОСОБА_1 не заперечувала проти передачі в іпотеку її чоловіком ОСОБА_2 нерухомого майна, зазначеного у договорі іпотеки. У рішенні Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 25 вересня 2014 року у справі № 350/233/14-ц (про виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 зі зняттям з реєстраційного обліку) встановлено, що згідно з довідкою Рожнятівської селищної ради, виданої у 2006 році, яку іпотекодавець ОСОБА_2 надав банку і нотаріусу при укладенні договору іпотеки, на час укладення іпотечного договору, у будинку на АДРЕСА_1 не було зареєстровано неповнолітніх дітей. Саме ця довідка була підставою для укладення договору іпотеки і документом, який свідчив про відсутність прав неповнолітніх дітей на користування предметом іпотеки. У справі, що переглядається у касаційному порядку, встановлено, що на час укладення договору іпотеки у заставному домоволодінні була зареєстрована та проживала неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . За даними будинкової книги ОСОБА_4 21 листопада 2001 року зареєстрована та 27 серпня 2013 року знята з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином ОСОБА_4 мала право користуватися указаним будинком після укладення договору іпотеки та була знята з реєстраційного обліку до моменту ухвалення судового рішення про її виселення та зняття з реєстрації. При цьому на момент ухвалення Рожнятівським районним судом Івано-Франківської області рішення у справі № 350/233/14-ц ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) ОСОБА_4 вже досягла повноліття. У матеріалах справи відсутні докази того, що на момент укладення оспорюваного правочину малолітня ОСОБА_4 мала право власності на вказаний будинок. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, на виконання вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 серпня 2019 року, правильно встановив обставини справи, унаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 . Доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування постанови апеляційного суду, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального права та в переважній більшості спрямовані на переоцінку доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 січня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Ю. В. Черняк І. А. Воробйова Р. А. Лідовець