Постанова 4855 № 320/7731/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/7731/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Терлецька О.О., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О. при секретарі Хмарській К.І. за участю: представника позивача: Дасюка В.В. представника відповідача: Діжевської В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного агентства лісових ресурсів України про зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державного агентства лісових ресурсів України (далі по тексту - відповідач) в якому просила: 1) змінити формулювання причини звільнення позивачки зі «за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю згідно частини третьої статті 38 КЗпП України»; 2) зобов`язати відповідача змінити запис внесений до наказу «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » № 661-К від 12.12.2019 зі «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю згідно частини третьої статті 38 КЗпП України»; 3) зобов`язати Державне агентство лісових ресурсів України змінити запис внесений до трудової книжки ОСОБА_1 , а саме в розділі «Відомості про роботу» зазначити: «Запис за № 17 є недійсним, звільнена за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю згідно частини третьої статті 38 КЗпП України»; 4) стягнути з відповідача на користь позивачки вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку в сумі 25 506,66 грн.; 5) стягнути з відповідача на користь позивачки заборгованість зі сплати добових витрат в сумі 900,00 грн.; 6) стягнути з відповідача на користь позивачки компенсацію середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до моменту ухвалення судового рішення. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2021 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Державного агентства лісових ресурсів України на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати добових витрат в сумі 540, 00 грн. В іншій частині позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, без врахування всіх фактичних обставин справи та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, позивача та представників сторін, які з`явилися у призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного. Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, наказом від 17.09.2018 року №405-к ОСОБА_1 було призначено на посаду головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції Державного агентства лісових ресурсів України. Зазначену посаду позивачка обіймала як державний службовець. Відповідно до Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 року №521, - Держлісагентство очолює Голова, який призначається та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за пропозицією Комісії з питань вищого корпусу державної служби. Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.09.2019 року № 833-р «Про звільнення ОСОБА_2 з посади заступника Голови Державного агентства лісових ресурсів України» наказом Держлісагентства від 26 вересня 2019 року №597-к було звільнено ОСОБА_2 з посади. 02.12.2019 року згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.11.2019 року №1145-р «Про тимчасове покладення виконання обов`язків Голови Державного агентства лісових ресурсів України на ОСОБА_3 » було призначено тимчасово виконуючого обов`язки Голови. У період з 26 вересня по 02 грудня 2019 у відповідача була відсутня особа з правом першого підпису фінансових та кадрових документів. Як наслідок у період з 26 вересня по 02 грудня 2019 відповідачем не оформлювались фінансові документи, в тому числі і на виплату заробітної плати. Виплата заробітної плати працівникам апарату Держлісагентства, в т.ч. і позивачці, відбулась після оформлення першого підпису посадової особи, відповідно до п. 6.4 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року №

758. Так, виплата заробітної плати за жовтень була проведена 12 грудня 2019 року, а за листопад та за першу половину грудня - 16 грудня 2019 року. Зазначене не заперечується сторонами. 03.12.2019 ОСОБА_1 подала відповідачу заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням, відповідно до частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України. У свою чергу, порушенням умов трудового договору позивачка вважає, невиплату відповідачем протягом двох місяців заробітної плати позивачці, а саме - за жовтень та листопад 2019 року. 03.12.2019 Державне агентство лісових ресурсів України надало позивачці письмову відповідь за №10-30/8214-19 за підписом т.в.о. Голови Держлісагенства ОСОБА_3 , отриману позивачкою цього ж дня під розпис. Так, із зазначеної відповіді вбачається, що відповідач розглянув заяву ОСОБА_1 про звільнення і, враховуючи норму ч.1 ст.86 Закону України «Про державну службу», - повідомив про те, що позивачку буде звільнено зі служби за власним бажанням, починаючи з 17.12.2019. 12.12.2019 року Державним агентством лісових ресурсів України прийнято наказ №661-к «Про звільнення з посади ОСОБА_1 ». Відповідно до п.1 вказаного наказу №661-к, позивачка була звільнена із займаної посади, починаючи з 17.12.2020 року за власним бажанням, згідно з ч.1 ст.86 Закону України «Про державну службу». З тексту Наказу №661-к слідує, що підставою для його винесення є заява позивачки від 02.12.2019 та ч.1 ст.89 Закону України «Про державну службу». Як зазначає у позовній заяві позивач, заяви про звільнення саме 02.12.2019 відповідачу остання не подавала. 12.12.2019 відповідач видав наказ за №75-мд «Щодо виплати матеріальної допомоги», відповідно до якого, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.08. 2016, відповідач вирішив виплатити позивачці матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати за рахунок фонду оплати праці апарату Державного агентства лісових ресурсів України. 17.12.2019 у трудову книжку ОСОБА_1 серія НОМЕР_1 було внесено запис про звільнення «за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» (пункт 17 а.с.17). Крім того, позивачка зазначає, що їй не було виплачено добові пов`язані із відрядженням та вихідну допомогу при звільненні, встановлену ст. 44 Кодексом законів про працю України. 15.01.2020 ОСОБА_1 направила відповідачу вимогу відповідачу про виплату вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку. Дана вимога не була задоволена відповідачем. Згідно банківської виписки (довідки), позивачка отримала відшкодування добових витрат за вищевказані відрядження в сумі 360,00 грн. 12.06.2019 та в сумі 180,00 грн. 27.12.2019 (після звільнення, яке відбулося 17.12.2019). Окрім зазначеного, ОСОБА_1 вказує, що стягненню підлягає також компенсація середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, сума якої має бути визначена судом виходячи із показників середньоденної заробітної плати, що складає 395,45 грн. та кількості днів її невиплати до моменту ухвалення судового рішення. Вважаючи порушеними свої права та законні інтереси, позивачка звернулася з даним позовом до суду за захистом. Суд першої інстанції, приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, дійшов висновку про задоволення позову в частині недоплачених добових та відхилення решти позовних вимог, щодо яких судом не було встановлено порушення відповідачем вимог чинного та релевантного до предмету позову законодавства. Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він не знайшов свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті та доводи апеляційних скарг і учасників справи, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків. У даному випадку, суд апеляційної інстанції надає оцінку правовим відносин в частині, яка оскаржується позивачкою та не задоволена судом першої інстанції, а саме: - зобов`язання Державного агентства лісових ресурсів України змінити формулювання причини звільнення ОСОБА_1 зі «за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «за власним бажанням, згідно частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України»; - зобов`язання Державного агентства лісових ресурсів України змінити запис внесений до наказу «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » № 661-К від 12.12.2019 року зі «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України»; - зобов`язання Державного агентство лісових ресурсів України змінити запис внесений до трудової книжки ОСОБА_1 , а саме в розділі «Відомості про роботу» зазначити: «Запис за № 17 є недійсним, звільнена за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України»; - стягнення з Державного агентства лісових ресурсів України на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю України; - стягнення з відповідача на користь позивачки компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до моменту ухвалення судового рішення. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Правовідносини у сфері державної служби регулюються Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), який є спеціальним актом вищої юридичної сили в системі законодавства про державну службу та визначає особливості правового регулювання у цій сфері, а тому його положенням у процесі правозастосування надається перевага над положеннями Кодексу законів про працю України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, тобто 28.11.2019 року). При цьому, положення Кодексу законів про працю України застосовуються лише у випадку не урегульованості або неповної урегульованості трудових правовідносин осіб, які мають статус державного службовця. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (частина 2 статті 1 Закону № 889-VIII). Частинами 1-2 статті 5 Закону № 889-VIII визначено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частина 3 статті 5 Закону № 889-VIII). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону). Частинами першою-третьої статті 86 Закону України «Про державну службу» визначено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю. Згідно з частиною 1 статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Частиною 3 статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Частиною 3 статті 235 КЗпП України установлено, що у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті. Як встановлено судом апеляційної інстанції, предметом спору у даній справі є правомірність внесення в наказ №661-к «Про звільнення з посади ОСОБА_1 ».від 12.12.2019 року Державного агентства лісових ресурсів України: - формулювання причини звільнення ОСОБА_1 ; - записів внесений до трудової книжки позивача на підставі правових норм частини 1 статті 86 Закону України «Про державну службу». Так, можливість звільнення особи, яка є державним службовцем, з підстав, передбачених частиною 3 статті 38 КЗпП України, узгоджуються з положеннями частини 3 статті 5 Закону № 889-VIII, відповідно до яких дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом № 889-VIII. Як вище було зазначено, за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина 3 статті 38 КЗпП України), не підтверджуються, або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. Істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства, факт усунення таких порушень та відсутність негативних наслідків для працівника від таких порушень не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні його за частиною 3 статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Отже, суд апеляційної інстанції зазначає, що для звільнення працівника за статтею 3 статті 38 КЗпП України достатнім є лише само факту невиконання роботодавцем законодавства про працю. Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 813/2869/17. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що Державним агентством лісових ресурсів України порушено норми чинного законодавства про працю, оскільки на момент розгляду заяви ОСОБА_1 про звільнення були відсутні підстави для звільнення останньої на підставі ч. 1 ст. 86 Закону України «Про державну службу». Натомість, колегія суддів апеляційної інстанції зауважує, що для звільнення працівника за статтею 3 статті 38 КЗпП України достатнім є лише сам факт невиконання роботодавцем законодавства про працю, у даному випадку, невиплата відповідачем протягом двох місяців заробітної плати позивачці, а саме - за жовтень та листопад 2019 року. Вказані обставини є встановленими та не потребують доказування, оскільки визнаються сторонами. За змістом цієї норми право на розірвання трудового договору за власним бажанням працівник може реалізувати, як власне волевиявлення, але за наявності обов`язкової умови - якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. При цьому, не зважаючи на те, що роботодавцем на день звільнення ОСОБА_1 не визнавались вказані позивачем в заяві про звільнення причини звільнення - невиконання законодавства про працю, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідач не мав права самостійно змінювати підставу розірвання трудового договору на ч. 1 ст. 86 Закону України «Про державну службу» (за власним бажанням). В силу ч. 3 ст. 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі , орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті. З огляду на встановлені судом обставини справи та зазначені вище норми чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що для належного та ефективного захисту прав позивачки, існує необхідність визнати обґрунтованими та задовольнити позовні вимоги про зобов`язання відповідача: - змінити формулювання причини звільнення ОСОБА_1 зі «за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «за власним бажанням, згідно частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України»; - змінити запис внесений до наказу «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » № 661-К від 12.12.2019 року зі «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України»; - змінити запис внесений до трудової книжки ОСОБА_1 , а саме в розділі «Відомості про роботу» зазначити: «Запис за № 17 є недійсним, звільнена за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України». Подібні правовідносини виклдаені в постанові Верховного Суду від 26.11.2020 року по справі №821/1685/16. Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Щодо позовної вимоги про зобов`язання виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, відповідно до ст. 44 КЗпП України, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. З огляду на вищезазначені висновки суду апеляційної інстанції, а саме: порушення Державним агентством лісових ресурсів України законодавства про працю, та наявність законних підстав для звільнення ОСОБА_1 згідно ч.3 статті 38 КЗпП, крім обов`язкових виплат при звільненні (заробітної плати, грошової компенсації за невикористану відпустку) позивачу повинна бути виплачена вихідна допомога в розмірі не менше тримісячного середнього заробітку. Таким чином, позовна вимога про стягнення з Державного агентства лісових ресурсів України на користь ОСОБА_1 вихідної допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, відповідно до ст. 44 КЗпП, є обгрунтованою та підлягає задоволенню. Щодо позовної вимоги про зобов`язання стягнути з відповідача на користь позивачки компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до моменту ухвалення судового рішення, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вказані вимоги є передчасними, а тому не підлягають задоволенню, адже право позивача на виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, відповідно до ст. 44 КЗпП, та її стягнення з Державного агентства лісових ресурсів України на користь позивачки встановлено даним судовим рішенням, відповідно, відповідачем (станом на момент прийняття даного рішення) не допущено затримки по виплаті вказаної вихідної допомоги. Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналіз наведених правових положень та обставин справи дає підстави для висновку, що вимоги апеляційної скарги є частково обґрунтованими, а тому в цій частині підлягають задоволенню. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.01.2006 року №3477-IV визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України»(№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства («Stretch - United Kingdom» № 44277/98). Отже, позивачка у спірних правовідносинах мала законні сподівання (виправдані очікування) на виплату вихідної допомоги, у зв`язку зі звільненням, в розмірі тримісячного середнього заробітку, яка передбачена нормами чинного законодавства. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України). Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України. Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог рішення прийнято з порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: формулювання причини звільнення, внесення незаконних записів до наказу про звільнення та трудової книжки позивачки, наявність у позивачки права на отримання вихідної допомоги, у зв`язку зі звільненням. У зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нову постанову, якою частково задовольнити адміністративний позов з урахуванням висновків викладених в цій постанові. Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати. Ухвалити в цій частині нову постанову, якою адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного агентства лісових ресурсів України про зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково. Зобов`язати Державне агентство лісових ресурсів України змінити формулювання причини звільнення ОСОБА_1 зі «за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «за власним бажанням, згідно частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України». Зобов`язати Державне агентство лісових ресурсів України змінити запис внесений до наказу «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » № 661-К від 12.12.2019 року зі «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням згідно частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» на «Звільнити ОСОБА_1 - головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції із займаної посади 17.12.2019 за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України». Зобов`язати Державне агентство лісових ресурсів України змінити запис внесений до трудової книжки ОСОБА_1 , а саме в розділі «Відомості про роботу» зазначити: «Запис за № 17 є недійсним, звільнена за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України». Стягнути з Державного агентства лісових ресурсів України на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю України. В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2021 року залишити без змін. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державного агентства лісових ресурсів України (код ЄДРПОУ 37507907) шляхом їх безспірного списання судовий збір за подання апеляційної скарги 1261,20 грн. (одна тисяча двісті шістдесят одна грн. 20 коп.) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ). Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст виготовлено 08.06.2021 року