Постанова 4855 № 640/15301/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/15301/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Клочкова Н.В., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 травня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О., при секретарі Горяіновій Н.В. за участю: представника позивача: Іскоростенського Д.А. представника відповідача: Борисевича Д.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 лютого 2020 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України (далі по тексту - відповідачі, ДФС України, ДПС України) в якому просив: - визнати протиправними дії ДФС України щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про його переведення із займаної посади директора Департаменту погашення боргу Державної фіскальної служби України на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України з 01.07.2019 року; - визнати протиправними дії ДПС України щодо залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про його переведення із займаної посади директора Департаменту погашення боргу Державної фіскальної служби України на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України з 01.07.2019 року; - зобов`язати ДПС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про його переведення із займаної посади директора Департаменту погашення боргу Державної фіскальної служби України на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України з 01.07.2019 року у відповідності до Закону України «Про державну службу» та призначити ОСОБА_1 на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України; - зобов`язати ДПС України подати до суду звіт про виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва в термін не пізніше 5-ти робочих днів з дня набрання рішенням законної сили; -відшкодувати понесені судові витрати. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 лютого 2020 року значений позов залишено без задоволення. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, які з`явилися в призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення скасувати, виходячи з наступного. Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, наказом ДФС України № 1537 від 22.04.2016 року, ОСОБА_1 призначено на посаду директора Департаменту погашення боргу ДФС України. Починаючи з 01.08.2017 року по 06.05.2020 року ОСОБА_1 знаходиться у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на підтвердження чого надано наказ ДФС України № 58 від 31.07.2017 року. Постановою Кабінету Міністрів України № 1200 від 18.12.2018 року реорганізовано органи ДФС України шляхом утворення ДПС України та ДМС України. У зв`язку із зазначеним, на виконання вимог ЗУ «Про державну службу», КЗпП України, 27.06.2019 року ОСОБА_1 направлено до ДПС України згоду на переведення його із займаної посади на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом ДПС України, починаючи з 01.07.2019 року, а також заяву про таке переведення. На зазначений вище лист позивача, незважаючи на те, що він був адресований ДПС України, 18.07.2019 року ДФС України направила відповідь № 5972/H/99-99-01-02-01-14, зі змісту якої вбачається, що заяву ОСОБА_1 про переведення його із займаної посади на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом ДПС України з 01.07.2019 року, ДПС України, залишено без розгляду. Вважаючи, протиправними дії ДПС України щодо залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про переведення його із займаної посади на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом ДПС України, починаючи з 01.07.2019 року, а також дії ДФС України щодо розгляду вказаної заяви, що не відповідає вимогам чинного законодавства України, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів. Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що відповідачі діяли на підставі, в межах своїх повноважень та у спосіб, що передбачений чинним законодавством, а саме: постановою КМУ № 1074 від 20.10.2011 року «Про затвердження Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади». Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком суду першої інстанції під час апеляційного розгляду справи, з огляду на наступне. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 №1200 утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу. Постановлено, що Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності. Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби та Державної митної служби. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 №537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» постановлено реорганізувати територіальні органи Державної фіскальної служби України шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної податкової служби згідно відповідного переліку. Також установлено, що територіальні органи Державної фіскальної служби, які реорганізуються, продовжують здійснювати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної податкової служби. Частина 5 ст. 22 Закону України «Про державну службу» вказує, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, здійснюється без обов`язкового проведення конкурсу. Пунктом 1 ч. 1 статті 87 ЗУ «Про державну службу» визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Згідно з ч. 3 ст. 87 ЗУ «Про державну службу», процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Згідно п. 6 ч. 1 ст.2 Закону України «Про державну службу», рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу. Частина 1 ст. 51 Закону України «Про Державну службу» передбачає, що посади державної служби з метою встановлення розмірів посадових окладів поділяються на 9 груп оплати праці. При цьому, до групи 4 належать посади керівників самостійних структурних підрозділів державних органів і прирівняні до них посади. Так, п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 року №1200 встановлено, що Державна податкова служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску. Державна податкова служба є правонаступником прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності. Кожний з Департаментів Державної фіскальної служби України, в тому числі Департамент погашення боргу ДФС України, утворювався як самостійний структурний підрозділ ДФС України. Таким чином, в результаті реорганізації, замість самостійного структурного підрозділу - Департаменту погашення боргу ДФС України, створено самостійний структурний підрозділ Департамент по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України, з аналогічними функціями та завданнями у своїй роботі. Як вбачається з матеріалів справи, у зв`язку з реорганізацією Державної фіскальної служби України шляхом її поділу на Державну податкову службу України та Державну митну службу України, з урахуванням вимог та у порядку Закону України «Про державну службу» та Кодексу законів про працю, ОСОБА_1 було направлено 27.06.2019 року на адресу Державної податкової служби України особисту згоду про переведення його із займаної посади на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби з 01.07.2019 року, а також відповідну заяву про таке переведення (а.с.16-18). У відповідь на зазначені звернення, не зважаючи на те, що воно було адресовано Державній податковій службі України, позивач отримав від Державної фіскальної служби України відповідь від 18.07.2019 року №5972/Н/99-99-01-02-01-14, згідно якої ОСОБА_1 повідомлено, що відповідно до п. 15 постанови Кабінетом Міністрів України № 1074 від 20.10.2011 року «Про затвердження Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади», в ДФС України утворена Комісія з реорганізації ДФС України, яка визначає строк проведення реорганізації або ліквідації установи. Пунктом 12 постанови КМУ № 1074 від 20.10.2011 року встановлено, що орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності актом Кабінетом Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється (а.с.19). Так, звертаючись до суду за захистом порушеного права та своїх інтересів ОСОБА_1 просив суд: - визнати протиправними дії ДФС України щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про його переведення із займаної посади директора Департаменту погашення боргу Державної фіскальної служби України на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України з 01.07.2019 року; - визнати протиправними дії ДПС України щодо залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про його переведення із займаної посади директора Департаменту погашення боргу Державної фіскальної служби України на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України з 01.07.2019 року; - зобов`язати ДПС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про його переведення із займаної посади директора Департаменту погашення боргу Державної фіскальної служби України на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України з 01.07.2019 року у відповідності до Закону України «Про державну службу» та призначити ОСОБА_1 на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України. Під час розгляду даної справи, колегія суддів дійшла висновку, що вказані вимоги є передчасними, оскільки до ДПС України не отримувала листів або заяв ОСОБА_1 від 27.06.2019 року щодо його переведення на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом ДПС України, погоджені з керівниками ДФС України та ДПС України. Зазначене підтверджується наявними в справі доказами та не заперечується сторонами. Посилання ДФС України на те, що на момент звернення до суду з позовом, ОСОБА_1 не є звільненим або попередженим про наступне звільнення, а процес реорганізації ДФС України не завершено, є обґрунтованими та заслуговують на увагу суду. Проте, суд апеляційної інстанції критично ставиться до свавільної поведінки органу ДФС України, яка виразилася у розгляді заяви ОСОБА_1 від 27.06.2019 року, яка була адресована Державній податковій службі України про особисту згоду про переведення його із займаної посади на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби, починаючи з 01.07.2019 року, а також відповідну заяву про таке переведення. Так, Державну податкову службу України було зареєстровано як юридичну особу 17.05.2019 за №1 074 135 0000 085321, відповідно до записів у ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб та громадських формувань. Постановою Кабінетом Міністрів України № 227 від 06.03.2019 року Урядом було затверджено Положення про Державну податкову службу України та Державну митну службу України. Вищезазначеним затвердженим Положенням про Державну податкову службу України визначено, що ДПС України - є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску та законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладено на ДПС. Пунктом 2 постанови Кабінетом Міністрів України № 227 від 06.03.2019 року установлено, що за посадовими особами органів Державної фіскальної служби та особами рядового і начальницького складу податкової міліції, які переходять на службу до Державної податкової служби, її територіальних органів, а також членами їх сімей зберігаються умови матеріального забезпечення, пільги та інші соціальні гарантії, встановлені законодавством для посадових осіб органів Державної фіскальної служби та осіб рядового і начальницького складу податкової міліції та членів їх сімей. Відповідно до п. 12-14 Порядку, орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється. Отже, прийняття Кабінетом Міністрів України акту про здійснення ДПС України повноважень та виконання функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції не позбавляє обов`язку ДПС України, як зареєстровану юридичну особу у встановленому законодавством порядку, розглядати листи та звернення фізичних та юридичних осіб з питань, що не стосуються державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, законодавства з питань сплати єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено саме на ДПС. Зазначені підстави свідчать про помилковість висновків суду першої інстанції про те, що відповідач 1 - ДФС України та відповідач 2 - ДПС України діяли на підставі, в межах своїх повноважень та у спосіб, що передбачений чинним законодавством, а саме: постановою КМУ № 1074 від 20.10.2011 року «Про затвердження Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади». Щодо посилань апелянта на те, що посада директора Департаменту погашення боргу ДФС України є рівнозначною посаді директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України, суд апеляційної інстанції не надає оцінки спірним правовідносинам в цій частині, адже ДПС України відповідного рішення не приймалося про переведення позивача або відмову в такому переведенні. Таким чином, надання відповідної оцінки судом призведе до передчасних висновків, які будуть покладені в основу рішення, що в свою чергу не відповідає вимогам адміністративного судочинства, оскільки в цій частині право позивача не порушене. Згідно з ч.1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Тобто, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах. У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. <...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.01.2006 року №3477-IV визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, шляхом захисту прав позивача, а саме: визнання протиправними дії Державної фіскальної служби України щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про його переведення із займаної посади та зобов`язання Державної фіскальної служби України передати на розгляд Голові Державної податкової служби України заяву ОСОБА_1 від 27.06.2019 року про переведення. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції рішення прийнято з порушення норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову, якою частково задовольнити адміністративний позов з урахуванням висновків викладених в цій постанові. Керуючись ст.ст. 242, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 лютого 2020 року - скасувати. Ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії задовольнити частково. Визнати протиправними дії Державної фіскальної служби України щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про його переведення із займаної посади директора Департаменту погашення боргу Державної фіскальної служби України на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України з 01.07.2019 року. Зобов`язати Державну фіскальну службу України передати на розгляд Голові Державної податкової служби України заяву ОСОБА_1 від 27.06.2019 року про переведення ОСОБА_1 на посаду директора Департаменту по роботі з податковим боргом Державної податкової служби України. В іншій частині позовних вимог відмовити. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України (ЕДРПОУ 39292197) шляхом їх безспірного списання на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) сплачений при поданні позовної заяви та апеляційної скарги судовий збір пропорційно задоволеним позовним вимогам в розмірі - 3841,00 грн. (три тисячі вісімсот сорок одна грн. 00 копійок). Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст виготовлено 01.06.2020 року