Постанова 4854 № 420/7749/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _____________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 08 червня 2021 р. Категорія 106030000 м.ОдесаСправа № 420/7749/20 Головуючий в 1 інстанції: Аракелян М.М. час і місце ухвалення: 14:25, м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача: Семенюка Г.В. суддів: Домусчі С.Д. , Шляхтицького О.І. при секретаріВишневській А.В. за участю сторін: ПозивачОСОБА_1 (паспорт) ДБРФедорченко Д.А. (витяг, посвідчення) розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні П`ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 березня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати, - встановиВ: Позивач, звернувся до суду з позовом до Державного бюро розслідувань про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати, мотивуючи його тим, що його було звільнено з Державного бюро розслідувань 01.06.2020 року. При цьому у період з 01.04.2020 року по 29.05.2020 року позивач перебував у стані тимчасової непрацездатності, у зв`язку із чим за вказаний період йому мала нараховуватись допомога по тимчасовій непрацездатності. Перші 5 днів тимчасової непрацездатності виплачуються роботодавцем, втім виплата у сумі 8913,77 грн. була здійснена Державним бюро розслідувань не у день звільнення позивача (01.06.2020 року), а із затримкою - 17.07.2020 року. Керуючись вимогами ст.117 КЗпП України вимагає виплати йому середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у сумі 98040 грн. за період з 01.06.2020р. по 17.07.2020р. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати відмовлено повністю. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції не врахував, що обов`язок з оплати перших п`яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця, і такі кошти відносяться до виплат працівнику при звільненні, у разі несплати яких настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України. Державним бюро розслідувань було надано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що доводи, викладені в апеляційній скарзі є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 березня 2021 року винесено законно та обґрунтовано, а тому підстави для його скасування відсутні. Крім того, відповідач вказує, що суд першої інстанції у відповідності до норм Кодексу законів про працю України та Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» дійшов до вірних висновків, що Державним бюро розслідувань вжито всіх належних заходів для з`ясування обґрунтованості виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав: Судом першої інстанції встановлено, що 21.11.2018 року ОСОБА_1 призначений на посаду слідчого другого слідчого відділу Першого управління організації досудових розслідувань згідно Наказу №184-ос від 19.11.2018 року ДБР (т.1 а.с.14). 31.03.2020 року згідно Наказу Державного бюро розслідувань №223-ос позивача звільнено із займаної посади з 02.04.2020 року (т.1 а.с.27). 06.04.2020 року ОСОБА_1 на картковий рахунок отримав 169578,04 грн. виплат при звільненні (т.1 а.с.20). У період з 01.04.2020 року по 29.05.2020 року позивач через хворобу був тимчасово непрацездатний (т.1 а.с.35-37). З огляду на зазначене Наказом №366-ос від 01.06.2020 року було внесено зміни до Наказу Державного бюро розслідувань №223-ос від 31.03.2020 року в частині дати звільнення позивача - з 01.06.2020 року (т.1 а.с.28). 15.06.2020 року позивач звернувся до ДБР із заявою про нарахування йому середнього заробітку за час затримки виплати належних сум при звільненні (т.1 а.с.31-34). 18.06.2020 року листом №16030-20/10-15-03-8163/20 Державне бюро розслідувань повідомило позивача, що розрахунки по тимчасовій непрацездатності позивача будуть здійснені після проведення перевірки листків непрацездатності та отримання відповіді Фонду соціального страхування України (т.1 а.с.24). Фактична виплата сум допомоги роботодавцем здійснена 17.07.2020 року у сумі 8913,77 грн. (т.1 а.с.21) за перші 5 днів тимчасової непрацездатності. Вважаючи порушеним своє право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточної виплати при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом. Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Станом на дату звільнення, 01.06.2020р. позивач ще не набув право на виплату роботодавцем допомоги по тимчасовій непрацездатності, позаяк тільки 01.06.2020р. надав листки непрацездатності до ДБР та саме 01.06.2020р. звернувся із заявою про проведення розрахунку всіх належних сум у зв`язку із звільненням (а.с.29, т.1). Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року по справі № 821/1083/17 сформулювала такі висновки: - умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку; - під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо); - аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно; - оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать станом на день звільнення. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Із системного тлумачення положень частин першої та другої статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина перша цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з недбалості не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Як вбачається із фактичних обставин справи, спір щодо наявності спірних сум між сторонами відсутній, позивач лише вказує, що виплата допомоги у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю здійснена з затримкою (стосовно суми, що мала бути виплачена роботодавцем). Згідно приписів статті 15 Закону України «Про оплату праці» форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами. Оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Наведені положення кореспондуються з приписами статті 97 КЗпП України. Згідно пунктів 1, 2 частини 2 статті 16 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», застраховані особи зобов`язані: надавати страхувальнику, страховику достовірні документи, на підставі яких призначається матеріальне забезпечення та надаються соціальні послуги відповідно до цього Закону та своєчасно повідомляти страхувальника та страховика про обставини, що впливають на умови або зміни розміру матеріального забезпечення та соціальних послуг. Відповідно до частини 2 статті 22 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, виплачується Фондом застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення медико-соціальною експертною комісією інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) незалежно від звільнення застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у Постанові від 25.07.2018 року у справі №809/575/16 зазначив, що «виходячи з аналізу наведених правових норм, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що віднесення допомоги по тимчасовій непрацездатності до виплат при звільненні, передбачених статтею 116 Кодексу законів про працю України, відповідачем здійснено протиправно, оскільки дані виплати врегульовані спеціальним Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», яким чітко регламентована «незалежність» останніх від дати звільнення». Згідно ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Враховуючи висновок Верховного Суду у аналогічних правовідносинах, суд зазначає, що допомога по тимчасовій непрацездатності як самостійна виплата за своєю суттю є компенсацією застрахованої особи (спосіб отримання коштів) на період хвороби, коли така особа не може працювати та не отримує за здійснену працю заробітну плату. Тобто, допомога виступає як замінник заробітної плати у разі настання страхового випадку, а не складова заробітної плати. З матеріалів справи вбачається, що 09.06.2020 року прийняте рішення, оформлене протоколом №20, щодо призупинення виплат допомоги, про що повідомлено позивача 12.06.2021р. (т.1, а.с.217-218, 220). 10.07.2020 року листом № 1707-02-1 (вх. від 14.07.2020) відповідача повідомлено, що за результатами перевірки Фондом соціального страхування України встановлено, що листок непрацездатності серія АДШ № 937106 від 01.06.2020 та серія НОМЕР_1 від 29.05.2020 є обґрунтованими. Разом з тим, лист непрацездатності серія АДН № 172576 від 06.04.2020 за період з 06.04.2020 виданий обґрунтовано, однак за період з 25.04.2020 по 30.04.2020 продовжений необгрунтовано. Окрім цього, під час перевірки встановлений факт порушення хворим режиму у вигляді несвоєчасного прибуття до лікаря, про що не має відмітки у бланку листка непрацездатності в порушення вимог Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності, затвердженої спільним наказом Міністерства охорони здоров`я України, міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової непрацездатності Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 03.11.2004 № 532/274/136-ос/1406. Виплата сум допомоги по тимчасовій непрацездатності позивача здійснена Державним бюро розслідувань 17.07.2020 року, тобто через три дні після отримання офіційної відповіді Фонду соціального страхування (14.07.2020 року). Поряд із цим, всі належні виплати при звільненні станом на дату звільнення роботодавцем - Державним бюро розслідувань - здійснені вчасно (06.04.2020 року), затримки виплат, передбачених ст.116 КЗпП України, не допущено. Колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта на те, що судом першої інстанції помилково застосовано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у справі №809/575/16, разом з тим не прийняті до уваги висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21.09.2020 року № 225/5266/18, оскільки у вказаній постанові Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не врахував особливостей правової природи та перевірки обґрунтованості підстав для виплати допомоги за час тимчасової непрацездатності, оскільки комплексний аналіз положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», зокрема, в рамках вказаної справи не проводився, що є необхідним в рамках даної справи. Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати належним чином не обґрунтовані, не підтверджені наявними матеріалами справи та задоволенню не підлягають. Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається. Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 березня 2021 року по справі № 420/7749/20, - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст Постанови складено 09 червня 2021 року. суддя-доповідач Семенюк Г.В. судді Домусчі С.Д. Шляхтицький О.І.