Постанова 4851 № 440/995/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2021 р.Справа № 440/995/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Чалого І.С. , Бартош Н.С. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.04.2020 року, головуючий суддя І інстанції: С.С. Бойко, м. Полтава, повний текст складено 01.04.20 року по справі № 440/995/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення відділу з питань перерахунків пенсій №16 управління застосування пенсійного законодавства Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 05.02.2020 року №4 про відмову у переведенні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу»; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області перевести ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 30.01.2020 року на пенсію за віком відповідно до Закону України "Про державну службу" з урахуванням стажу державної служби, згідно довідки Головного управління ДПС у Полтавській області від 29.01.2020 року №598/П/16-31-11-26 та довідки Головного управління ДПС у Полтавській області про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця (посадовий оклад, надбавка за ранг, надбавка за вислугу років) від 30.01.2020 року №17/10/16-31-131-27, довідки Головного управління ДПС у Полтавській області про складові заробітної плати для призначення пенсії особі, яка має менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державної служби, і яка на момент виходу на пенсію не займає посади державної служби від 30.01.2020 року №18/10/16-31-13-27; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 5840,80 грн., у тому числі: судовий збір 840,80 грн. та витрати на професійну правничу допомогу 5000,00 грн. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 01.04.2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області №4 від 05 лютого 2020 року. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 30 січня 2020 року про перехід на пенсію за віком згідно Закону України "Про державну службу". У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 840,80 грн (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок). Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.04.2020 року в частині відмови у задоволенні позову та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції невірно обрано спосіб захисту права позивача на переведення на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу». Вказує, що чинне законодавство України не встановлює повноважень відповідача на власний розсуд обирати вид одного з можливих рішень, він зобов`язаний прийняти однозначне рішення про призначення або відмову в призначенні пенсії при наявності підстав, передбачених законом, не обираючи варіанти з видів таких рішень на власний розсуд. Вважає, що в даних правовідносинах відсутня дискреція щодо повноважень органу Пенсійного фонду, його обов`язок однозначно визначений. Стверджує, що матеріалами справи підтверджено, що станом на момент набрання чинності Закону України "Про державну службу" № 889-VIII позивач працював на посаді державного службовця та мав стаж державної служби більш ніж 10 років, а відтак мав право на переведення його на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу». Отже, судом встановлено, що права та законні інтереси ОСОБА_1 порушені відповідачем, оскільки наявними у матеріалах справи допустимими доказами підтверджено протиправність рішення відповідача про відмову у призначенні позивачу пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу». Зауважує, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання відповідача перевести ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 „ з 30 січня 2020 року на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про держави) службу» з урахуванням стажу державної служби, згідно довідки Головного управління ДПС у Полтавській області від 29.01.2020 року №598/П/16-31-11-26 та довідки Головного управління ДПС у Полтавській області про складові заробітної плати для призначення пенсії державного службовця (посадовий оклад, надбавка за ранг, надбавка за вислугу років) від 30.01.2020 року №17/10/16-31-13-27, довідки Головного управління ДПС у Полтавській області про складові заробітної плати для призначення пенсії особі, яка має не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державної служби, і яка на момент виходу на пенсію не займає посади державної служби від 30.01.2020 року № 18/10/16-31-13-27. Щодо судових витрат на правничу допомогу, зазначає, що разом із адміністративним позовом, представником позивача подано до суду орієнтовний (примірний) розрахунок судових витрат по справі на загальну суму 5 000,00 грн. Вказує, що адвокат є суб`єктом господарської діяльності, який здійснює приймання громадян (відвідувачів), що було забороненим в силу положень постанов Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року №211, від 16.03.2020 року №215, тому протягом березня - квітня 2020 року представник позивача був позбавлений можливості узгодити зі своїм клієнтом в письмовому вигляді витрати на правничу допомогу у справі № 440/995/20 та в свою чергу подати їх до суду першої інстанції на стадії судового розгляду. Сторони про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином. Сторони по справі подали до суду клопотання про розгляд справи без їх участі. Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 отримує пенсію за віком. 30.01.2020 позивач звернувся до Полтавського ОУПФУ з заявою про переведення з пенсії по інвалідності, призначеної на загальних підставах, на пенсію за віком згідно Закону №889. За результатами розгляду вказаної заяви ГУ ПФУ в Полтавській області прийнято рішення від 05.02.2020 №4, яким вирішено відмовити гр. ОСОБА_1 у переведенні з пенсії за віком на загальних підставах на пенсію за віком згідно Закону України "Про державну службу" у зв`язку з відсутністю правових підстав. В обґрунтування підстави відмови у даному рішенні зазначено, що аналіз наданих документів та документів пенсійної справи показав, що період перебування ОСОБА_1 на посадах з 17.01.1995 по 22.04.2016 не відносить до посад державної служби. Не погодившись з рішенням ГУ ПФУ в Полтавській області від 05.02.2020 №4, позивач звернувся до суду цим позовом. Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з протиправності рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області №4 від 05 лютого 2020 року та дійшов висновку про вихід за межі позовних вимог і зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 30 січня 2020 року про переведення на пенсію згідно Закону України "Про державну службу" з урахуванням висновків суду. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Отже, з урахуванням викладених ОСОБА_1 доводів і вимог в її апеляційній скарзі, колегія суддів зазначає, що скаржником, враховуючи приписи наведеної вище норми КАС України, не оскаржується рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області №4 від 05 лютого 2020 року. Щодо оскарження позивачем рішення суду першої інстанції в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 30 січня 2020 року про перехід на пенсію за віком згідно Закону України "Про державну службу", колегія суддів зазначає наступне. Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.04.2020 року, суд першої інстанції виходив з того, що на момент звернення до відповідача із заявою про переведення на пенсію за віком згідно з Законом України "Про державну службу", позивач мала стаж державної служби 24 роки 00 місяці 09 дні, а тому твердження відповідача про відсутність у ОСОБА_1 необхідного стажу для призначення пенсії за віком згідно з Законом України "Про державну службу" є безпідставними. Суд першої інстанції зазначив, що у даній справі оцінка правомірності відмови у переведенні позивача на пенсію за віком згідно Закону "Про державну службу" №889-VІІІ стосувалася лише тих мотивів, які наведені відповідачем у оскаржуваному рішенні. Суд не може досліджувати інші обставин, що можуть бути перешкодою у переведенні позивача з одного виду пенсії на інший, які не досліджувалися відповідачем, оскільки ці повноваження відносяться до його виключної компетенції. Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області №4 від 05 лютого 2020 року про відмову ОСОБА_1 у переведенні з пенсії за віком на загальних підставах на пенсію за віком згідно Закону №889-VIII на підставі заяви від 30 січня 2020 року, прийняте відповідачем без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, а тому вказане рішення є протиправним та підлягає скасуванню. Одночасно, суд першої інстанції дійшов висновку, що з метою належного захисту прав позивача та їх відновлення, користуючись ч.2 ст.9, ч. 2 ст. 245 КАС України, вважав за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 30 січня 2020 року про перехід на пенсію за віком згідно Закону України "Про державну службу". Так, колегія суддів зазначає, що згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження. Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи бездіяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. При реалізації дискреційного повноваження суб`єкт владних повноважень зобов`язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог. Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові Верховного Суду від 01.09.2020 року у справі №309/1877/17. Частиною 5 ст.242 КАС України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб`єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права. Таким чином, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішення дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим КАС України критеріям, не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за такими критеріями. Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах Верховного Суду від 13.02.2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07.03.2018 року у справі №569/15527/16-а. Колегія суддів зауважує, що ч.4 ст.245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду. Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд. Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання вчинити дії після скасування його адміністративного акту. Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі №826/11251/18. За матеріалами справи, в обґрунтування підстави відмови у рішенні відповідача від 05.02.2020 №4 зазначено, що період перебування ОСОБА_1 на посадах з 17.01.1995 по 22.04.2016 не відноситься до посад державної служби, тому відсутній необхідний стаж для призначення пенсії за віком згідно з Законом України "Про державну службу". Отже, у даній справі оцінка правомірності рішення, яким відмовлено у переведенні позивача на пенсію за віком згідно з Законом України "Про державну службу" №889-VІІІ, стосувалася лише питання наявності у позивача необхідного стажу на посадах державної служби. При цьому, питання дотримання сукупності вимог, визначених ч.1 ст.37 Закону №3723-ХІІ і Прикінцевих та перехідних положень Закону №889-VІІІ, необхідних для переведення позивача з одного виду пенсії на інший, не були предметом розгляду у даній справі. Колегія суддів зазначає, що суд не може обмежувати право пенсійного органу належним чином додатково з`ясувати всі обставини щодо звернення позивача з приводу його переведення з одного виду пенсії на інший та прийняти відповідне рішення за результатами його розгляду. Так, суд може встановити лише правомірність або неправомірність конкретного рішення та конкретних висновків пенсійного органу в даному випадку, а також визначитися щодо неправомірного невстановлення суб`єктом владних повноважень певних обставин при прийнятті такого рішення. Крім того, суд може зобов`язати прийняти конкретне рішення лише у випадку, коли у відповідача не має альтернативи на вчинення дій, при цьому, суд враховує обсяг позовних вимог. Отже, в даному випадку колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту прав позивача в межах даної справи буде саме зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 30 січня 2020 року про перехід на пенсію за віком згідно Закону України "Про державну службу". Посилання в апеляційній скарзі на неправильне застосування в рішенні суду міжнародного прецедентного права щодо визначення дискреційних повноважень, а також посилання на відсутність дискреції в даних правовідносинах щодо повноважень органу Пенсійного фонду, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими та такими, що не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи. Судом першої інстанції було правомірно, з урахуванням приписів ч.2 ст.9, ст.245 КАС України, визначено, що в даному випадку належним способом захисту прав позивача буде саме зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача. Що стосується стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч.1ст. 132 КАС України). Згідно з ч.1 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2 ст.134 КАС України). Згідно з п.п. 1, 2 ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підстав доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України). Згідно з п.п. 6, 7 ст.134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Отже, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження). Положення частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом. Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Статтею 19 Закону № 5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Згідно зі ст.30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Як вбачається з матеріалів справи, до позовної заяви додано ордер на надання правничої (правової) допомоги серії ВІ №1008489, виданий ОСОБА_2 на представлення інтересів ОСОБА_1 в Полтавському окружному адміністративному суді, та попередній розрахунок судових витрат від 21.02.2020 року, підписаний адвокатом Фесенко Ю.О. Частиною 1 статті 903 Цивільного кодексу України встановлено, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Однак, позивачем не надано до суду першої інстанції договору на надання правничої (правової) допомоги із зазначенням умов оплати послуг адвоката, не зазначено причин неможливості надання договору до суду, а наданий до суду попередній розрахунок, у якому зазначено вартість робіт на загальну суму 5000 грн., підписаний виключно адвокатом Фесенко Ю.О., не містить відомостей про узгодження вказаних у ньому сум та видів робіт із позивачем. Також, у визначений ч. 7 ст. 139 КАС України строк позивачем не подано до суду першої інстанції акту виконаних робіт (наданих послуг) та розрахункових документів, на підтвердження фактичного понесення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5000,00 грн., а також не повідомлено причини неможливості надання до суду таких документів. Натомість, лише до апеляційної скарги представником позивача додано копії договору про надання правничої допомоги № 17/02/20 від 17.02.2020 року, розрахунку суми гонорару за надану правничу допомогу №1 від 11.05.2020 року на суму 5000,00 грн., акту прийому-передачі наданих юридичних послуг №1 від 11.05.2020 року на суму 4700 грн. та квитанції від 17.02.2020 року на суму 5000 грн. (а.с. 87-92). В апеляційній скарзі позивач вказує, що адвокат є суб`єктом господарської діяльності, який здійснює приймання громадян (відвідувачів), що було забороненим в силу положень постанов Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року №211, від 16.03.2020 року №215, тому протягом березня - квітня 2020 року представник позивача був позбавлений можливості узгодити зі своїм клієнтом в письмовому вигляді витрати на правничу допомогу у справі №440/995/20 та в свою чергу подати їх до суду першої інстанції на стадії судового розгляду. Колегія суддів зазначає, що постанова КМУ №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою було встановлено на усій території України карантин, прийнята 11.03.2020 року, тобто після складання договору про надання правничої допомоги № 17/02/20 від 17.02.2020 року та виготовлення квитанції від 17.02.2020 року на суму 5000 грн. Натомість, підстав, які б заважали направити вказані документи до суду, у т.ч. за допомогою засобів електронного зв`язку, представником позивача не повідомлено. При цьому, колегія суддів зауважує, що згідно наданого до суду першої інстанції попереднього розрахунку, який складено 21.02.2020 року, сума витрат на правничу допомогу складає 5840,80 грн. В той час, згідно складеного 11.05.2020 року розрахунку сума витрат на правничу допомогу є меншою та складає вже 5000,00 грн., а за актом прийому-передачі наданих юридичних послуг - 4700,00 грн. Тобто, в даному випадку, позивач також не повідомив суд про зміну розміру судових витрат. Згідно ч. 1 ст. 45 КАС України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Встановлення процесуальних строків законом та судом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. На підставі вищевикладеного, враховуючи неподання позивачем доказів на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу протягом встановленого законом процесуального строку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для їх стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області. Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Згідно із ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. З урахуванням того, що відповідно до п.3 ч.6 ст.12 КАС України справами незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, дана справа відноситься до справ незначної складності і відповідно до ч.5 ст.328 КАС України не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.04.2020 по справі № 440/995/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) І.С. Чалий Н.С. Бартош Повний текст постанови складено 07.06.2021 року