Постанова 4854 № 9901/372/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 03 червня 2021 р.м. ОдесаСправа № 9901/372/20 Головуючий в І інстанції: Потоцька Н.В. Дата та місце ухвалення рішення: 09.03.2021 р. м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: судді-доповідача Шеметенко Л.П. судді Стас Л.В. судді Турецької І.О. розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 березня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Апарату Верховної Ради України, в якому позивач просить: - визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України у вигляді не приведення у відповідність статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення, розміщеної на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua, до статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення у редакції відповідно до вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» № 720-ІХ від 17.06.2020 року; - зобов`язати Апарат Верховної Ради України розмістити на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua статтю 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення у чинній та діючій редакції; - визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України у вигляді не приведення у відповідність статті 286-1 Кримінального кодексу України, розміщеної на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua, до вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» № 720-ІХ від 17.06.2020 року; - зобов`язати Апарат Верховної Ради України виключити статтю 286-1 з Кримінального кодексу України, розміщеному на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 09 березня 2021 року позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України у вигляді не приведення у відповідність статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення, розміщеної на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua, до статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення у редакції відповідно до вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» № 720-ІХ від 17.06.2020 року. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України розмістити на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua статтю 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення у чинній та діючій редакції. Визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України у вигляді не приведення у відповідність статті 286-1 Кримінального кодексу України, розміщеної на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua, до вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» № 720-ІХ від 17.06.2020 року. Зобов`язано Апарат Верховної Ради України виключити статтю 286-1 з Кримінального кодексу України, розміщеному на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua. Стягнуто на користь ОСОБА_1 судові витрати за сплату судового збору у розмірі 1681 грн. 60 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Апарату Верховної Ради України згідно квитанції №615Р-ТКЕ9-16К6-5СЕ3 від 24.11.2020 року. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, наголошуючи на неправильному застосуванні судом першої інстанції норм матеріального права та порушенні норм процесуального права. Позивачем поданий відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги відповідача. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якого суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Вислухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків. Судом першої інстанції встановлено, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» від 22.11.2018 року № 2617-VIII внесено низку змін до законодавчих актів України. Зокрема, згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу І Закону № 2617-VIII статтю 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення викладено у наступній редакції: «Стаття

130. Керування суднами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції Керування річковими, морськими або маломірними суднами судноводіями в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а так само передача керування судном особі, яка перебуває в стані такого сп`яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а також відмова осіб, які керують річковими, морськими або маломірними суднами від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин, з позбавленням права керування всіма видами плавучих засобів на строк від одного до трьох років. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особами, які не мають права керування річковими, морськими або маломірними суднами, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин. Уживання судноводієм після аварійної події за його участю алкоголю, наркотиків, а також лікарських препаратів, виготовлених на їх основі (крім тих, що входять до офіційно затвердженого складу аптечки або призначені медичним працівником), або після того, як судно було зупинено на вимогу поліцейського або іншої уповноваженої законом посадової особи до проведення уповноваженою особою медичного огляду з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують його увагу та швидкість реакції, чи до прийняття рішення про звільнення від проведення такого огляду, - тягне за собою накладення штрафу на судноводіїв у розмірі однієї тисячі двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керування всіма видами плавучих засобів на строк три роки». Відповідно до підпункту 171 пункту 2 розділу І Закону № 2617-VІІІ Кримінальний кодекс України доповнено статтею 286-1 такого змісту: «Стаття 286-1. Керування транспортними засобами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції

1. Керування транспортними засобами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп`яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, або відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку медичного освідування на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, а так само вживання водієм транспортного засобу після дорожньо-транспортної пригоди за його участю алкоголю, наркотиків, а також лікарських препаратів, виготовлених на їх основі (крім тих, що входять до офіційно затвердженого складу аптечки або призначені медичним працівником), або після того, як транспортний засіб був зупинений на вимогу поліцейського, до проведення уповноваженою особою медичного освідування з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, чи до прийняття рішення про звільнення від проведення такого медичного освідування - караються штрафом від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно, - караються штрафом у розмірі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керування транспортними засобами на строк від двох до трьох років». Закон № 2617-VІІІ набрав чинності з 1 липня 2020 року. 17.06.2020 року Верховною радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» № 720-ІХ. Відповідно до пункту 1) частини 117 розділу І вищевказаного Закону № 720-ІХ у розділі І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень»: 1) у пункті 1: підпункти 2-4, 7 виключити; підпункти 127, 128, 131, 149, 171, 207 виключити. Вищевказаний Закон № 720-ІХ набрав чинності 03.07.2020 року. Вважаючи, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність у вигляді не приведення у відповідність статті 130 КУпАП, розміщеної на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua, до статті 130 КУпАП у редакції відповідно до вимог Закону № 720-ІХ, а також у вигляді не приведення у відповідність статті 286-1 КК України, розміщеної на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua, до вимог Закону № 720-ІХ, позивач звернувся до суду з даним позовом. Вирішуючи справу та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua текст статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення не приведений у відповідність з діючою редакцією. Вказане, за висновком суду першої інстанції, свідчить про бездіяльність Апарату Верховної Ради щодо не виправлення в еталонному електронному тексті оригіналу відповідного акта в базі даних нормативно-правової інформації «Законодавство України». Також, вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що інформація щодо виключення статті 286-1 КК України на підставі Закону № 720-ІХ до еталонного електронного тексту оригіналу відповідного акта в базі даних нормативно-правової інформації «Законодавство України» не внесена, що свідчить про бездіяльність Апарату Верховної Ради України, як особи, яка забезпечує ведення бази даних нормативно-правової інформації «Законодавство України», що містить, у тому числі, еталонні електронні тексти оригіналів прийнятих Верховною Радою актів. З огляду на викладене вище, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позову в повному обсязі. При цьому, доходячи вказаних висновків, суд першої інстанції відхилив доводи відповідача про відсутність порушень прав позивача, пославшись на те, що позивач по справі ОСОБА_1 є адвокатом, що підтверджується інформацією з Єдиного реєстру адвокатів України. Вирішуючи справу в апеляційному порядку колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ч. 1 р. І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 (в редакції розпорядження Голови Верховної Ради України № 734 від 20 листопада 2014 року), Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України. Згідно з ч. 5 р. І Положення про Апарат Верховної Ради України, Апарат є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. У відповідності з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про регламент Верховної Ради України» організаційне, правове, наукове, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, матеріально-технічне та фінансове забезпечення діяльності Верховної Ради, її органів, народних депутатів, депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді здійснює Апарат Верховної Ради. Апарат Верховної Ради забезпечує ведення бази даних нормативно-правової інформації «Законодавство України», що містить, у тому числі, еталонні електронні тексти оригіналів прийнятих Верховною Радою актів. Еталонним електронним текстом вважається текст акта, прийнятого Верховною Радою, що зберігається у формі комп`ютерного файла, цілісність якого забезпечується за допомогою спеціальних засобів захисту інформації. Доступ до такої бази даних на офіційному веб - сайті Верховної Ради є вільним та безоплатним (ч. 5 ст. 7 ЗУ «Про регламент Верховної Ради України»). Згідно з п. 3 ч. 8 р. II Положення про Апарат Верховної Ради України у сфері документального забезпечення діяльності Верховної Ради України Апарат організовує опублікування актів Верховної Ради України та інших офіційних матеріалів, надає інформацію щодо проходження підписаних законодавчих актів та оприлюднює її на офіційному веб - сайті Верховної Ради України. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 139 Закону України «Про регламент Верховної Ради України» підписані Президентом України закони публікуються в газеті «Голос України» та у Відомостях Верховної Ради України, а також розміщуються на офіційному веб - сайті Верховної Ради. Публікація законів та інших актів Верховної Ради у цих друкованих засобах масової інформанті є офіційною. У відповідності до ч. 3 ст. 139 Закону України «Про регламент Верховної Ради України» у разі виявлення невідповідності опублікованого закону, постанови чи іншого акта Верховної Ради оригіналу такого акта у строк не пізніш як через 10 днів з дня виявлення такої невідповідності уточнений текст закону, постанови чи іншого акта Верховної Ради публікується в газеті «Голос України», у черговому номері Відомостей Верховної Ради України, та, за необхідності, здійснюються відповідні виправлення в еталонному електронному тексті оригіналу відповідного акта в базі даних нормативно-правової інформації «Законодавство України». Після набрання чинності законом Апарат Верховної Ради разом з відповідним головним комітетом веде справу закону в електронній та паперовій формах, яка містить, серед іншого (ч. 1 ст. 140 ЗУ «Про регламент Верховної Ради України): прийнятий текст закону в паперовій формі та його копію в електронній формі; перелік і тексти прийнятих Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади нормативно-правових актів на виконання положень цього закону; документи, відповідні остаточні редакції тексту закону, пов`язані із зміною, втратою чинності законом. Згідно матеріалів справи, позивач звернувся з даним позовом до Апарату Верховної Ради України до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року позовну заяву передано на розгляд Одеського окружного адміністративного суду, а тому, колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо непідсудності даної справи цьому суду. Водночас, надаючи оцінку доводам апелянта щодо наявності порушеного права чи інтересу позивача, а також вирішуючи питання, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача, колегія суддів зазначає наступне. Згідно ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Статтею 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч. 3 ст. 6 КАС України). Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України. У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України, в рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004, дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Звідси, поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення саме суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. Таким чином, у контексті наведених приписів до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, позаяк підставою для звернення особи до суду з позовом є її суб`єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні прав чи свобод, проте обов`язковою умовою здійснення такого захисту судом є об`єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду. Право на захист є самостійним суб`єктивним правом, яке з`являється у власника прав лише в момент їх порушення або оспорювання та реалізується в межах охоронюваних правовідносин, які при цьому виникли. При цьому, обґрунтованість вимог позивача має ґрунтуватися на наявності спірних правовідносин, які виникли безпосередньо між позивачем та контролюючим органом, протиправні дії якого, на суб`єктивну думку позивача, порушили його право. Факт порушення права позивача та, як наслідок, наявність спірних правовідносин потребують доведення та встановлення в ході судового розгляду справи. З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень. При з`ясуванні статусу позивача як «потерпілого», суд керується практикою, напрацьованою Європейським судом з прав людини. Поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи ЄСПЛ мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів. Відповідно до статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає: a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви; або b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином. Отже, право особи на звернення до ЄСПЛ пов`язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджуване порушення. Отже, стаття 34 стосується не тільки безпосередньої жертви або жертви стверджуваного порушення, але також непрямих жертв, яким порушення заподіяло б шкоду або які б мали дійсну і особисту зацікавленість в тому, щоб воно припинилося (Валліанатос та інші проти Греції [ВП], №№ 29381/09 та 32684/09, п. 47, від 7 листопада 2011). Щоб мати можливість подати скаргу відповідно до статті 34, заявник повинен бути здатним довести, що оскаржуваний захід «зачіпає його безпосередньо» (Тенасє проти Молдови [ВП], № 7/08, п. 104, від 27 квітня 2010, Берден проти Сполученого Королівства [ВП], №. 13378/05, п. 33, від 29 квітня 2008). Суд також визнав, що заявник може вимагати статус жертви порушення Конвенції, якщо він чи вона знаходяться під дією (охоплені) законодавства, яке дозволяє вживати таємні заходи спостереження, а також, якщо відсутні засоби правового захисту (Роман Захаров проти Росії [ВП], № 47143/06, пп. 173-178, від 4 грудня 2015). Проте для того, щоб мати можливість претендувати на статус жертви в такій ситуації, заявник повинен надати обґрунтовані і переконливі докази вірогідності того, що порушення, що впливає на нього або неї особисто, буде мати місце; одних підозр або припущень недостатньо (Сенатор Лайнс GmbH проти Австрії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Греції, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії, Іспанії, Швеції та Великої Британії [ВП] (ухв.), №56672/00, від 10 березня 2004). Суд також підкреслює, що Конвенція не передбачає подання actio popularis з метою тлумачення прав, які вона містить, або дозволу фізичним особам оскаржити положення внутрішньодержавного права тільки тому, що вони вважають, не перебуваючи під прямим впливом такого положення, що воно може суперечити Конвенції (Аксу проти Туреччини [ВП], №№ 4149/04 та 41029/04, п. 50, від 15 грудня 2012, Берден проти Сполученого Королівства [ВП], №. 13378/05, п. 33, від 29 квітня 2008). З наведеного випливають такі ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу: а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов; б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності; в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду); г) існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням. Крім того, колегія суддів зазначає, що згідно ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13) При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. У будь-якому разі обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення його порушених прав, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду. У заявленому позові позивач просить: - визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України у вигляді не приведення у відповідність статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення, розміщеної на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua, до статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення у редакції відповідно до вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» № 720-ІХ від 17.06.2020 року; - зобов`язати Апарат Верховної Ради України розмістити на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua статтю 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення у чинній та діючій редакції; - визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України у вигляді не приведення у відповідність статті 286-1 Кримінального кодексу України, розміщеної на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua, до вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» № 720-ІХ від 17.06.2020 року; - зобов`язати Апарат Верховної Ради України виключити статтю 286-1 з Кримінального кодексу України, розміщеному на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua. Однак, заявлений позов не містить жодного обґрунтування негативного впливу оскаржуваної бездіяльності на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси саме позивача. Позивач не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов`язаний його інтерес та що цей інтерес належить саме позивачу. Позивач не обґрунтував свій особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес, а покликається на порушення інтересів клієнтів адвокатського бюро, в якому він є керуючим партнером (позивач вказує, що є адвокатом). Водночас, безпосередньо позивач не є потерпілим від оскаржуваної бездіяльності, оскільки вона не спричинила суттєвого негативного впливу саме на позивача і він не зазнав жодної реальної шкоди. Це свідчить про відсутність предмету захисту у суді, адже позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову. Колегія суддів наголошує, що зазначені обставини не свідчать про очевидну відсутність у позивача матеріально-правової заінтересованості і були встановлені лише під час судового розгляду справи. Разом з цим, встановлення відсутності матеріально-правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Також, колегія суддів вказує, що в позовній заяві позивачем не визначено, яким чином при задоволенні заявленої ним редакції позовної заяви будуть відновлені його права (не вказано, які саме права підлягають відновленню). Крім того, в контексті наведеного, колегія суддів зазначає, що 16.02.2021 року Верховною Радою України прийнято Закон № 1231-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за окремі правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху», яким, зокрема, у Кодексі України про адміністративні правопорушення статтю 130 викладено у новій редакції, а також Кримінальний кодекс України доповнено статтею 286-1 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами в стані сп`яніння». Закон № 1231-IX набрав чинності 17.03.2021 року та ст. 130 КУпАП, ст. 286-1 КК України на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua приведені у відповідність до вимог цього Закону. Зазначені обставини виключають можливість задоволення вимог позивача та зобов`язання Апарат Верховної Ради України розмістити на офіційному веб - порталі Верховної Ради України «Законодавство України» https://zakon.rada.gov.ua статтю 130 КУпАП з урахуванням вимог Закону № 720-ІХ від 17.06.2020 року, а також виключити статтю 286-1 з КК України, яка є діючою у відповідності до Закону № 1231-IX. На підставі наведеного у сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що заявлений позов задоволенню не підлягає. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, на підставі ст. 317 КАС України, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст.ст. 240, 241, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України задовольнити. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 березня 2021 року скасувати та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення постанови в повному обсязі безпосередньо до Верховного Суду. Судове рішення складено у повному обсязі 03.06.2021 р. Суддя-доповідач: Л.П. Шеметенко Суддя: Л.В. Стас Суддя: І.О. Турецька