Постанова 4824 № 761/44705/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 761/44705/19 Головуючий у суді І інстанції Притула Н.Г. Провадження № 22-ц/824/5409/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 травня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про встановлення порядку користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, в с т а н о в и в: У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, в якому просив встановити порядок користування спільною частковою власністю - квартирою АДРЕСА_1 , виділивши йому кімнату площею 12,0 кв. м та кімнату площею 9,3 кв. м, а ОСОБА_2 - кімнату площею 18,7 кв. м; усунути йому та ОСОБА_3 перешкоди у користуванні кімнатою площею 9,3 кв. м шляхом вселення його та його доньки ОСОБА_3 у вказану кімнату, а за відповідачем залишити у користуванні кімнату площею 18,7 кв. м, яку вона постійно займає. На обгрунтування позовних вимог зазначено, що сторони є співвласниками (по 1/2 частині) трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 68,0 кв. м., житловою площею 40,0 кв. м. В цьому помешканні позивач займає одну кімнату площею 12,0 кв. м та з ним зареєстрована його донька ОСОБА_3 , 2003 року народження, а решту квартири - дві кімнати загальною площею 38,0 кв. м. займає сестра - відповідач ОСОБА_2 разом із двома доньками, 2002 та 2008 років народження. Позивач зазначив, що у нього із сестрою та членами її сім`ї склались конфліктні відносини, так як сестра заперечує проти знаходження в квартирі його доньки, відмовляється порівну розділити квартиру, надавши йому ще одну кімнату площею 9,3 кв. м для нормального проживання його дитини, хоча весь час він сплачує комунальні послуги за 1/2 частину квартири, а фактично користується лише 1/4 частиною квартири. Також відповідач заборонила йому користуватися кухнею, тому він змушений готувати на електроплитці у себе в кімнаті, в якій мешкає разом з дочкою. З часом їх з відповідачем відносини щодо спільного користування приміщеннями квартири лише погіршувалися, своєю поведінкою відповідач та її чоловік створюють неможливі умови спільного проживання, перешкоджають йому повноцінно здійснювати право на житло, що негативно впливає на нього та неповнолітню дочку, а тому виникла необхідність у визначенні порядку користування спільним помешканням. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 листопада 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачу та відповідачу належить на праві власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 , тобто, виходячи із частки житлової площі на кожного в спірній квартирі припадає по 20,0 кв. м житлової площі, а тому сторонам не можливо виділити кімнати у відповідності до їх часток у праві спільної часткової власності, оскільки виділення позивачу двох кімнат площами 12,0 кв. м та 9,3 кв. м, що у загальному становить 21,3 кв. м, перевищує відповідну частку позивача у спільній частковій власності та порушить права відповідача як співвласника квартири. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати, з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Як на підставу своїх вимог позивач посилається на те, що на протязі багатьох років він намагався порозумітись з відповідачем, вирішити питання користування житловою площею добровільно, просив надати йому можливість для проживання дочки у належних умовах. Відповідач обіцяла вирішити цю проблему, знайти для нього з дитиною інше рівноцінне житло або сплатити вартість його половини квартири, проте далі цих обіцянок нічого не робила, перешкоджаючи здійснювати права власності на житло, а саме: право ним користуватися, самовільно захопивши частину належної йому частини у квартирі. Судом першої інстанції не взяті до уваги надані письмові докази, не досліджені фактичні обставини справи, що призвело до невідповідності висновків і неправильного прийняття рішення у справі, в якому взагалі не висвітлене питання про порушення відповідачем конституційних прав позивача. Позивач вважає, що в суду були підстави надати йому у користування окрім кімнати площею 12,0 кв. м, в якій він проживає з дочкою, також кімнати площею 9,3 кв. м з огляду на те, що вони з дитиною являються особами різної статі і дочка досягла 17 річного віку. При цьому спірна кімната площею 9,3 кв. м входить до 1/2 частини квартири, яка належить йому на праві власності, а різницю площі у розмірі 1,3 кв. м він був згоден компенсувати відповідачу матеріально при ухваленні рішення. Крім того, відповідачем проводилось будівництво приватного будинку у Київській області, а у власності її чоловіка знаходиться інші квартири у м. Києві та АРК Крим, що свідчить про достатню забезпеченість сім'ї сестри житлом. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Горбовий В.А. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Також порушує питання про стягнення з позивача на користь відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності (по 1/2 частині) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 23 лютого 1995 року та договору дарування частини квартири від 28 квітня 2011 року. У зазначеній квартирі на час розгляду справи були зареєстровані: ОСОБА_1 з 1996 року, ОСОБА_3 з 2003 року, ОСОБА_2 з 1991 року, ОСОБА_4 з 2002 року та ОСОБА_5 з 2008 року. Хоча неповнолітня дочка позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і зареєстрована у спірному помешканні, однак беззаперечних доказів її фактичного проживання з батьком суду не надано, а сторона відповідача категорично заперечувала проживання дитини з батьком та зазначила, що вона проживає після розлучення з матір`ю. З копії технічного паспорту на квартиру вбачається, що вона є трикімнатною та складається з трьох ізольованих кімнат житловою площею 40,0 кв. м, а саме: площею 12,0 кв. м, 9,3 кв. м та 18,7 кв. м, а також має кухню площею 7,5 кв. м, ванну кімнату площею 2,6 кв. м, вбиральню площею 1,3 кв. м, коридор площею 13,1 кв. м, кладову площею 1,1 кв. м, балкон площею 0,8 кв. м (біля кімнати площею 18,7 кв. м) та лоджію площею 1,6 кв. м (біля кімнати площею 12,0 кв. м). Згідно з копією акту обстеження умов проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , складеного комісією Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації 7 березня 2019 року на підставі відповідної заяви ОСОБА_1 від 14 лютого 2019 року, дочці позивача у квартирі АДРЕСА_1 створені належні умови для виховання і розвитку. Звертаючись до суду з позовом про встановлення порядку користування вказаною квартирою, яка є об`єктом спільної часткової власності сторін в рівних долях, ОСОБА_1 просив виділити йому кімнату площею 12,0 кв. м, яку він займає з неповнолітньою дочкою, та кімнату площею 9,3 кв. м, яку займає відповідач ОСОБА_2 разом із двома доньками, а кімнату площею 18,7 кв. м виділити відповідачу як таку, що постійно нею зайнята. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки неможливо встановити такий порядок користування спірною житловою площею квартири, який би повністю відповідав часткам співвласників у спільній частковій власності та з дотриманням балансу часток кожного з них у праві власності. Проте колегія суддів не може повністю погодитися з таким висновком суду першої інстанції. Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 4, 5, 19 ЦПК України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право або право особи в інтересах якої вона звертається до суду порушено. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб`єктивне матеріальне право на їх задоволення. Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про встановлення порядку користування та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням. Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами існує спір щодо користування житловими приміщеннями трикімнатної квартири, яка перебуває у їх спільній частковій власності, і в добровільному порядку домовленості щодо порядку користування цим житлом вони досягнути не можуть. За положеннями статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України усі громадяни є рівними у своїх правах, усім забезпечуються рівні умови здійснення своїх, у тому числі майнових прав, а відтак правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх співвласників. Згідно з частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України). Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, одна квартира - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, одна квартира - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків. Первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. З роз`яснень, наданих у пункті 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику за позовами про захист приватної власності» (з послідуючими змінами та доповненнями) вбачається, що квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов. Таким чином, порядок користування житловими приміщеннями у квартирі, яка належить на праві власності кільком особам, може бути встановлений у випадку, коли такі приміщення відповідають за розміром часткам цих осіб у квартирі. Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна в натурі для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року № 6-1500цс15. У постанові Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц вказано, що «первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим. Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників». Аналогічний висновок також викладений у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 639/2184/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 333/1499/15-ц, від 23 грудня 2019 року № 761/34735/17. Правовий режим спільної часткової власності має враховувати інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року № 6-4цс14. З матеріалів справи вбачається і це підтверджено представниками сторін, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності у рівних частинах належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 68,0 кв. м., житловою площею 40,0 кв. м. Вказана квартира має три ізольовані кімнати площею 40,0 кв. м, дві з яких площею 9,3 кв. м та 18,7 кв. м, тобто загальною житловою площею 28,0 кв. м, займає відповідач, а одну кімнату площею 12,0 кв. м - позивач. Виходячи із 1/2 частки житлової площі у спірній квартирі, на кожного із сторін має припадати по 20,0 кв. м житлової площі, проте фактично позивач користується лише 12,0 кв. м житлової площі цього помешкання. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про встановлення порядку користування житловими приміщеннями квартири шляхом виділення позивачу кімнати площею 12,0 кв. м та кімнати площею 9,3 кв. м, а відповідачу - кімнати площею 18,7 кв. м, суд першої інстанції вищевказані вимоги законодавства та обставини спірних правовідносин не врахував, вказуючи на неможливість виділення житлових кімнат у відповідності до часток сторін у праві спільної часткової власності, не звернув уваги на те, що права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо користування спірною квартирою знаходяться у значному дисбалансі, а добровільної згоди щодо порядку такого користування сторонами не досягнуто. При цьому встановлення запропонованого позивачем порядку користування житлом рішенням суду не свідчить про порушення прав відповідача, як співвласника спірної квартири, адже можливі обмеження, які виникнуть у зв`язку з визначенням судом порядку користування житлом, є виправданою необхідністю забезпечення однакової реалізації своїх прав всіма співвласниками. Таким чином, висновки суду першої інстанції про те, що виділення позивачу двох кімнат площами 12,0 кв. м та 9,3 кв. м, що у загальному становить 21,3 кв. м є неможливим з огляду на перевищення відповідної частки позивача у спільній частковій власності та порушення прав відповідача як співвласника квартири є безпідставними, оскільки допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність і таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників. У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування ним, відтак критерій необхідності виділення у користування кожному із співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим. Колегія суддів констатує, що виділення у відособлене користування кожному із співвласників частини квартири, яка б повністю відповідала їх ідеальним часткам за встановлених обставин є в принципі неможливим, проте за запропонованим позивачем варіантом відхилення не є значним (лише 1,3 кв. м житловоїплощі) та максимально відповідає частці кожного, тому, враховуючи інтереси кожної із сторін, визнає, що запропонований ОСОБА_1 порядок користування спірною квартирою, за яким йому виділяється в особисте користування дві кімнати площами 12,0 кв. м та 9,3 кв. м і лоджія, а відповідачу виділяється кімната площею 18,7 кв. мі балкон, відповідає інтересам сторін, оскільки кожен із співвласників отримує в особисте користування окрему житлову площу та не позбавляється користування необхідними в такому випадку іншими приміщеннями квартири, а саме: кухнею площею 7,5 кв. м, ванною кімнатою площею 2,6 кв. м, вбиральнею площею 1,3 кв. м, коридором площею 13,1 кв. м та кладовою площею 1,1 кв. м. При цьому поділ майна для припинення права спільної часткової власності не здійснюється і такий правовий режим майна зберігається. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність всіх правових підстав для встановлення між сторонами у справі порядку користування квартирою, яка перебуває у їх спільній частковій власності в рівних долях, шляхом виділення ОСОБА_1 у користування ізольованих кімнат площею 12,0 кв. м та площею 9,3 кв. м, а ОСОБА_2 - ізольованої кімнати площею 18,7 кв. м, у тому числі з прилеглими до них лоджією або балконом. При цьому решта приміщень у квартирі в будь-якому випадку залишається у спільному користуванні сторін, так як виділення їх комусь із співвласників зробить неможливим нормальне користування цим житлом, а отже, є неможливим. Також колегія суддів вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення йому перешкод з боку ОСОБА_2 в користуванні кімнатою площею 9,3 кв. м в квартирі АДРЕСА_1 шляхом його вселення у вказану житлову кімнату, оскільки він є її співвласником та не має доступу до своєї власності через неправомірні дії відповідача. У позовних вимогах ОСОБА_1 також порушував питання про усунення його неповнолітній дочці ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перешкод у користуванні кімнатою площею 9,3 кв. м шляхом вселення її у вказану кімнату, а за відповідачем залишити у користуванні кімнату площею 18,7 кв. м, яку вона постійно займає. В цій частині позовні вимоги визнаються колегією суддів необґрунтованими, адже позов проусунення перешкод у користуванні житловим приміщеннямв інтересах неповнолітньої особи у встановленому законом порядку в межах даної справи її законним представником не пред`являвся (статті 45, 47, 56, 59 ЦПК України), а дитина має право користуватись тією частиною квартири, яка належить її батькам та яка була виділена останнім в судовому порядку у користування. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплено положення про те, що громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей. Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України та частини першої статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У силу положень статті 405 ЦК України і статті 156 ЖК Української РСР права члена сім`ї власника житла на цей об`єкт є похідними від прав самого власника. Згідно з положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. За змістом статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Верховний Суд акцентувавши увагу на тому, що право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження, тому доводи позивача, що дитина не є членом сім`ї позивача, не пов`язана з ним спільним побутом, взаємними правами і обов`язками, не заслуговують на увагу. (постанова Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 711/4431/17). Виходячи з наведеного та ураховуючи, що спір щодо порядку користування житловим приміщенням існує саме між власниками квартири, а не членами їх сімей, з огляду на суб`єктний склад учасників справи, колегія суддів не вбачає підстав для захисту прав неповнолітньої дитини та зазначає, що відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном і на зміст права власності не впливають місце проживання власника або місцезнаходження майна. Крім того, позовні вимоги про залишення за відповідачем у користуванні кімнати площею 18,7 кв. м, яку вона постійно займає, фактично дублюють задоволену вимогу про виділення ОСОБА_2 у користування цієї ізольованої кімнати площею 18,7 кв. м, тому не підлягають задоволенню як безпідставні. Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій(статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог про встановлення порядку користування та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. На підставі викладеного та відповідно до вимог статті 382 ЦПК України з відповідача стягуються документально підтвердженні судові витрати, понесені позивачем, а саме 1 536,80 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 2 305,20 грн - в апеляційному суді, а всього стягується 3 842,00грн сплаченого судового збору. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково. Встановити порядок користування спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме: квартирою АДРЕСА_1 , виділивши ОСОБА_1 в користування кімнату площею 12,0 кв. м та кімнату площею 9,3 кв. м, а ОСОБА_2 - кімнату площею 18,7 кв. м. Усунути ОСОБА_1 перешкоди з боку ОСОБА_2 в користуванні кімнатою площею 9,3 кв. м в квартирі АДРЕСА_1 шляхом його вселення у вказану житлову кімнату. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 842,00 грн (три тисячі вісімсот сорок дві гривні) сплаченого судового збору. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній