Постанова 4807 № 336/9300/23

Дата документу 06.11.2024 Справа № 336/9300/23 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №336/9300/23 Головуючий у 1 інстанції Дмитрюк О.В. Провадження № 22-ц/807/1321/24 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 листопада 2024 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Кухаря С.В. Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення до квартири,- В С Т А Н О В И Л А: У вересні 2023 року позивач звернувся до суду з вище вказаним позовом, в якому зазначив, що 08.08.2003 р. він одружився з відповідачем. 12.12.2003 р. сторонами було придбано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ), яка оформлена на ім`я відповідача. Рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 02.10.2010 р. шлюб між сторонами розірвано. 10.11.2021 р. рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя було задоволено його позов про поділ майна подружжя, визнано за ним та ОСОБА_1 право власності на частину спірної квартири. Постановою Запорізького апеляційного суду від 08.06.2022 р. рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 10.11.2021 р. скасовано. Ухвалено рішенням, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задоволено частково. В порядку поділу майна подружжя: визнано за ОСОБА_2 право власності на 2/7 частини квартири АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/7 частин квартири АДРЕСА_1 . Вказане рішення набрало законної сили. В подальшому, ОСОБА_2 08.11.2022 р. було зареєстровано право власності на 2/7 частини квартири АДРЕСА_1 . В період часу з 08.11.2022 р. по 14.02.2022 р., позивач неодноразово інформував ОСОБА_1 про те, що за ним зареєстровано право власності на частку квартири та просив надати доступ до житла, однак його прохання ігнорувались. 14.02.2022 р. він, в черговий раз, намагався потрапити до свого житла, однак ОСОБА_1 до квартири його не впустила, мотивуючи це тим, що в нього не має рішення суду про визначення порядку користування квартирою. У зв`язку з вказаними обставинами ОСОБА_2 викликав наряд поліції. У присутності поліцейських відповідач відмовилась впускати ОСОБА_2 до квартири, у зв`язку з чим позивач звернувся до відділу поліції № 3 з заявою про вчинення кримінального правопорушення. Відомості за заявою ОСОБА_2 були зареєстровані в журналі ЄО під № 2721. За позовом ОСОБА_2 просить усунути йому перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , яка належить позивачу на праві спільної часткової власності (розмір частки 2/7) шляхом вселення його до вказаної квартири; зобов`язати ОСОБА_1 не чинити позивачу перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та стягнути судові витрати. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 березня 2024 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Усунуто ОСОБА_2 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 2167,20 грн. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що задовольняючи позов, суд першої інстанції порушив права сторін на користування тією часткою квартири, яка їм належить; окрім цього, зазначає, що судом неправильно застосовано норми процесуального права. 01 липня 2024 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За приписами ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що 08.08.2003 р. сторони уклали шлюб (а.с.10). 12.12.2003 р. ОСОБА_1 за договором, який був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Грибановою О.В., та зареєстрований у реєстрі за № 2087, придбала квартиру АДРЕСА_1 (а.с.11). Рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 02.10.2020 р. шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був розірваний (а.с.12-13). 10.11.2021 р. рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя було задоволено позов ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності на частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14-17). Постановою Запорізького апеляційного суду від 08.06.2022 р. рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10.11.20222 року скасовано. Увалено нове рішення, яким возов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково. В порядку поділу майна подружжя: визнано за ОСОБА_2 право власності на 2/7 частин квартири АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/7 частин квартири АДРЕСА_1 (а.с.18-22). ОСОБА_2 08.11.2022 р. зареєстрував право власності на 2/7 частин квартири АДРЕСА_1 (а.с.23). 14.02.2023 р. ОСОБА_2 звернувся до відділу поліції № 3 Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області з заявою про те, що колишня дружина ОСОБА_1 не впустила його до квартири, змінила замки (а.с.40, 41), відомості за заявою ОСОБА_2 були зареєстровані до журналу ЄО під № 2721 (а.с.42). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено наявність створення зі сторони відповідачки перешкод у користуванні власністю. Колегія суддів погоджується з зазначеним рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне. Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист правлюдини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно положень ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст. 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно із ч. 1 ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має правовимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (ст. 358 ЦК України). Статтею 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користуватися жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом із ним і ведуть із ним спільне господарство. Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 317, 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які також передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише на підставах, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Чинним законодавством України не передбачено збереження права користування житлом за колишнім його власником. Виникнення права особи на користування житлом залежить від наявності у цієї особи права власності на це житло, а отже припинення права власності цієї особи та членів її родини на житло припиняє їх право на користування житлом. Згідно зі ст. 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику. У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 зроблено висновок, що стаття 358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників. Позиція, викладена в оскаржуваному рішенні повністю узгоджується з усталеною судовою практикою. Твердження апеляційної скарги про порушення права відповідачки на користування тією часткою квартири, яка їй належить колегія суддів не бере до уваги з огляду на наступне. Відповідно до пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду від 25 грудня 1995 (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 1998) № 15 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» квартира, яка є спільною сумісною чи спільною часткою власності, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири або ті, які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщенням квартири, якщо про це заявлено позов. Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Ця норма свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а усунення перешкод у користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим. До подібних правових висновків дійшов верховний Суд у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, провадження № 61-24395св18. Щодо тверджень апеляційної скарги про порушення норм процесуального права при оцінюванні доказів, а саме відеозапису на якому зафіксовано здійснення перешкод у доступі до власності зі сторони відповідача, та тверджень, що подія, яка зафіксована на відеозаписі є провокацією, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно ч.1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Враховуючи викладене, колегія суддів, дійшла висновку, що наявні в матеріалах справи докази відповідають нормам процесуального права. На підтвердження наявності провокації в діях позивача та його представника, відповідачкою не надано жодного доказу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). Доводів, що спростовують висновки викладені в оскаржуваному рішенні, апеляційна скарга не містить. Апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки не підтверджуються жодними доказами. При цьому, колегія суддів враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Таким чином колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 березня 2024 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 14 листопада 2024 року. Головуючий Судді: