Постанова 4813 № 520/14838/18

Номер провадження: 22-ц/813/1786/21 Номер справи місцевого суду: 520/14838/18 Головуючий у першій інстанції Пучкова І.М. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.05.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: адвоката позивача ОСОБА_1 - Полякова О.О., адвоката відповідача АТ «Альфа-Банк» - Байрамов О.В., переглянув у судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 червня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, - В С Т А Н О В И В: 11 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до АТ «Альфа-Банк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору №692/Ф03.14/024 від 16 січня 2007 року. Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 16 січня 2007 року між АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №692/Ф03.14/024. Банк зобов`язався надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту в розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 13,0 % річних щомісячно рівними частинами у розмірі 250 доларів США на строк до 14 січня 2022 року на умовах, передбачених в договорі, а позичальник зобов`язався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов`язання у повному обсязі в терміни, передбачені цим договором. Однак, зазначений кредитний договір укладений з порушенням вимог законодавства України, зокрема, Закону України «Про захист прав споживачів», постанови НБУ №168 «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». Крім того, на момент укладення кредитного договору №692/Ф03.14/024 від 16 січня 2007 року, індивідуальна ліцензія НБУ на використання іноземної валюти при здійсненні платежів за зазначеним кредитним договором була відсутня. На підставі зазначеного ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом та просив суд задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі з наведених у позовній заяві правових підстав. Представник відповідача АТ «Укрсоцбанк» просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що заява позивача щодо неможливості надання споживчого кредиту у іноземній валюті є надуманою. Посилання позивача про порушення банком вимог НБУ №168 «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» під час укладення договору кредиту та відсутності індивідуальної ліцензії НБУ на використання іноземної валюти є необґрунтованими та безпідставними. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2019 року залучено до участі у цій цивільній справі в якості правонаступника відповідача ПАТ «Укрсоцбанк» - АТ «Альфа-Банк». Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з наступних підстав. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За змістом частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Судом першої інстанції встановлено, підтверджується письмовими доказами та не заперечується сторонами, що 16 січня 2007 року між АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 у якості позичальника був укладений кредитний договір №692/Ф03.14/024, відповідно до якого банк зобов`язався надати позичальникові грошові кошти у вигляді кредиту в розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 13,0% річних щомісячно рівними частинами у розмірі 250 доларів США на строк до 14 січня 2022 року на умовах, передбачених в договорі, позичальник зобов`язався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом, виконати свої зобов`язання у повному обсязі в терміни, передбачені цим договором. Позивач підписав кредитний договір №692/Ф03.14/024 від 16 січня 2007 року, чим погодився з договірними умовами, позичальникові була надана інформація щодо істотних умов договору під час його складення. Підписанням цього договору позичальник підтвердив, що перед укладанням кредитного договору банк надав йому в письмовій формі всю інформацію про умови кредитування. Також при укладанні кредитного договору йому була надана вся необхідна інформація, передбачена «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою правління Національного Банку України від 10 травня 2007 року №168, в повному обсязі. Як вбачається з матеріалів справи, предметом оспорюваного кредитного договору є надання банком у тимчасове користування позичальника на умовах повернення, строковості, платності грошових коштів у розмірі 45 000 доларів США на споживчі потреби. Факту підписання оспорюваного договору та отримання кредиту в сумі 45 000 доларів США позивачем не заперечується. ОСОБА_1 обґрунтовуючи свій позов та доводи апеляційної скарги вказував, що умови зазначеного вище договору суперечать валютному законодавству України. Статтею 99 Конституції встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Конституція не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмеження приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (надалі - Декрет КМУ). Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. При цьому ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» установлено, що кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47, 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії. Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Згідно п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена п. в) ч. 4 ст. 5 Декрету КМУ, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак на сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено. Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року №275, у п. 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ. Згідно із п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року №483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року за №1429/10028, використання іноземної валюти, як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями). Аналізуючи наведені норми матеріального права, можна дійти до висновку, що банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з наданням кредитів в іноземній валюті. З матеріалів справи вбачається, що АКБСР «Укрсоцбанк» 27 вересня 1991 року НБУ було видано банківську ліцензію №5 на право здійснювати банківські операції, визначені ч. 1 та п.п. 5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (а.с. 41-42), та письмовий дозвіл №5-2 на право здійснення операцій, визначених п.п. 1-4 ч. 2 та ч. 4 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» з додатком, що є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій (а.с. 43-46), тому використання Банком іноземної валюти як засобу платежу за Кредитним договором відповідає вимогам чинного законодавства. Відтак, посилання позивача на відсутність у банку ліцензії на здійснення операцій з іноземною валютою, як на підставу для визнання Кредитного договору недійсним, є безпідставною. Також слід відзначити, що оспорюваний договір укладався сторонами у 2007 році, а Закон України «Про захист прав споживачів» не передбачав заборони на надання споживчих кредитів в іноземній валюті. Між іншим, підставами для визнання оспорюваного договору недійсним, позивач зокрема зазначає про його невідповідність вимогам законодавства та несправедливість його умов. Однак такі твердження позивача спростовуються дослідженими судом доказами та положеннями законодавства. Договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.(ч. 1 ст. 626 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. (ст. 627 ЦК України). Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній воля. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. ( 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. При укладенні кредитного договору сторони узгодили всі істотні умови. У договорі вказана сума кредиту, строк дії договору, річна відсоткова ставка, умови повернення кредиту, нарахування та сплати відсотків. На час укладення договору позичальник був ознайомлений з умовами кредитування, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності і волевиявлення учасників договору було вільним. Виконання банком зазначених умов підтверджено позивачем, який особисто підписав договір, чим засвідчив отримання вищевказаної інформації. На момент укладення кредитного договору ОСОБА_1 не навів жодних зауважень щодо змісту цього правочину, не звертався до банку з пропозиціями щодо викладення у певній редакції чи зміни умов договору та про надання йому докладнішої інформації. Умови укладеного між банком та позивачем кредитного договору були погоджені сторонами у встановленому законом порядку і позичальник проти них не заперечував, тобто договір був результатом домовленості сторін і відповідав загальним засадам цивільного законодавства, встановленим ст. ст. 3, 627 ЦК України. Позичальник був ознайомлений з умовами кредитування, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності і волевиявлення учасників договору було вільним. Докази, які б спростовували дані обставини позивачем не подавались. При цьому, протягом тривалого часу ОСОБА_1 виконував умови договору, сплачував усі платежі, отже схвалив умови договору та їх дотримувався. Позивачем не доведено, що умови укладеного між сторонами договору є несправедливими. Відповідно до ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими документами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. За змістом наведеної правової норми, а також ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Отже умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Зі змісту укладеного сторонами кредитного договору не вбачається, що жодної з перелічених умов, які законом визнаються несправедливими, до договору внесене не було. Не містять вони і будь-яких інших несправедливих умов. Перед підписанням кредитного договору позичальник міг безперешкодно ознайомитися з умовами кредитування відповідача та будь-якими іншими продуктами, що пропонувалися банком, на офіційному сайті відповідача, а також порівняти його з кредитними продуктами інших банків. Вказану інформацію, яка є відкритою для ознайомлення, позивач також могла отримати і у фінансового консультанта в будь-якому відділенні банку. Крім того, відповідно до ч. 6 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживача» (в редакції чинній на момент укладання оспорюваного Договору), споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору. Відкликання згоди оформлюється письмовим повідомленням, яке споживач зобов`язаний подати особисто чи через уповноваженого представника або надіслати кредитодавцю до закінчення строку, зазначеного в абзаці першому цієї частини. Відповідна правова норма надає право позичальнику відмовитись від кредиту, в матеріалах справа відступні відомості про те, що з такою заявою ОСОБА_1 звертався до банку та баком йому було відмовлено. Також слід зазначити, що тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Однак, позивачем не доведено підстав, передбачених статтями 203, 230 ЦК України, для визнання недійсним кредитного договору №692/Ф03.14/024 від 16 січня 2007 року. Істотна зміна становища, щодо виконання боргових зобов`язань за кредитним договором внаслідок підвищення курсу іноземної валюти та зростання суми боргу, яку необхідно сплачувати, не є підставою для скасування кредитного договору. Отже, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги не є суттєвими, а відтак не дають підстав для висновку про порушення процесуального права або неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Згідно із усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04). Суд першої інстанції відповідно до ст. ст. 89, 263 ЦПК України ухвалив рішення на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Правильно встановив правовідносини, які виникли між сторонами та випливають із встановлених обставин, та визначив правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, внаслідок чого дійшов законного і обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382 - 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 27 травня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дришлюк Р.Д.Громік