Окрема думка КЦС ВС № 648/3137/15-ц

ОКРЕМА ДУМКА Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І. 26 травня 2021 року м. Київ справа № 648/3137/15-ц провадження № 61-9918св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану адвокатом Заверюхою Костянтином Олександровичем, задовольнив частково. Постанову Херсонського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. По-перше, колегія суддів вказала, що: «відмовивши в поділі вказаної земельної ділянки, суд визнав за кожною зі сторін право власності на Ѕ частину домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Апеляційний суд не врахував, що перехід права власності на об`єкт нерухомості має наслідком набуття права на земельну ділянку, що відповідає принципу «superficies solo cedit» (збудоване на землі слідує за нею), та безпідставно не вирішив питання про поділ між сторонами земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .»

1. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі № 619/3964/16-ц (провадження № 14-416цс19) вказано, що: «ОСОБА_1 є співвласником нерухомого майна - комплексу, який знаходиться на спірній земельній ділянці, і має право на цю земельну ділянку в контексті частини четвертої статті 120 ЗК України і статті 377 ЦК України». 1.1. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) зазначено, що: «частинами четвертою та п`ятою статті 89 ЗК України 2001 року встановлено, що співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом. Тобто до спадкоємців ОСОБА_6: ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на підставі положень статей 120 ЗК України та статті 377 ЦК України перейшло право власності на земельну ділянку, яка належала ОСОБА_6, у відповідній частці кожній». 1.2. У постанові Верховного суду України від 22 червня 2017 року в справі № 569/4806/15-ц зазначено, що: «при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Окрім того, частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен зі співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі, або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу. Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України. За нормою статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду. Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Відповідно до частини четвертої цієї статті учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки». 1.3. Аналіз вказаних постанов як в цілому, так і висновків, зроблених в них, свідчить, що основною ідеєю є те, що стаття 377 ЦК України та стаття 120 ЗК України застосовується до правовідносин співвласників у спільній частковій власності.

2. Не можу погодитися із вказаними висновками з таких мотивів.

3. Згідно частини першої статті 377 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

4. У частині першій статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

5. Згідно статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

6. Спільна часткова власність є нетиповою конструкцією, що без сумнівів, впливає на застосування норм ЦК України, які регулюють відносини пов`язані із її виникнення, здійсненням та припиненням. Нетиповість конструкції спільної часткової власності проявляється в тому, що існує: а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів, якими можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади (наприклад, один будинок - два співвласники); б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків.

7. Множинність суб`єктів та єдиного об`єкта права спільної часткової власності зумовлює наявність досить складної структури правовідносин - зовнішніх та внутрішніх. Зовнішні правовідносини характеризуються як абсолютні, речові. Вони виникають та існують поміж співвласниками та третіми особами, які зобов`язані не порушувати право спільної часткової власності. Внутрішні правовідносини по своїй сутності є відносними. Вони виникають та існують поміж чітко визначеними суб`єктами (співвласниками) з приводу здійснення та припинення права спільної часткової власності. Майновим субстратом у внутрішніх відносинах спільної часткової власності виступає частка в праві спільної часткової власності, яка є окремим об`єктом цивільних прав. Частка в праві спільної часткової власності відноситься до ідеальних категорій і виражається у вигляді дробу (наприклад, Ѕ частки в праві спільної часткової власності на будинок). Як наслідок частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі і не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто, право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

8. Нетиповість спільної часткової власності відображається на тих правових засобах, що застосовуються для її регулювання. Хоча законодавець в більшості норм, присвячених регулюванню спільної часткової власності й використовує словосполучення «частка в праві спільної часткової власності» (зокрема статті 357, 358, 361, 362 ЦК України), проте це не виключає існування права на частку (стаття 365 ЦК України).

9. По своїй суті право на частку є майновим та відносним, існує у внутрішніх відносинах спільної часткової власності, а його об`єктом виступає частка в праві спільної часткової власності. На цьому моменті, видається за необхідне особливо акцентувати увагу, оскільки він дозволяє найбільш ефектно підкреслити, що співвласник у внутрішніх відносинах спільної часткової власності має частку, яка є фактично майновим втіленням або ж відображенням права власності. Проте частка в праві спільної часткової власності не тотожна спільному майну і не стосується його певної частини, а поширюється на все спільне майно.

10. Залежно від того на який об`єкт виникло право спільної часткової власності законодавцем можуть регулюватися певні, досить віддалені «речові» прояви. Зокрема, до таких належить віднести: а) величину строку нездійснення переважного права купівлі частки в праві спільної часткової власності на нерухоме майно (абз. 2 частини другої статті 362 ЦК України); б) момент виникнення права на частку в спільній частковій власності (стаття 363 ЦК України); в) вимоги щодо форми договору про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна чи про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності; г) відображення в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інформації про співвласників.

11. Згідно статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Він має можливість визначити юридичну долю частки у праві спільної часткової власності, зокрема, шляхом складення заповіту, укладення договору купівлі-продажу, міни, дарування та ін. При розпорядженні часткою в праві спільної часткової власності не відбувається визначення юридичної долі речі[1], оскільки частка є окремим об`єктом цивільних прав, відмінним від речі.

12. За таких обставин, очевидно, що стаття 377 ЦК України та стаття 120 ЗК України не розраховані на застосування для регулювання правовідносин співвласників у спільній частковій власності.

13. Тому колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку із необхідністю відступу від висновку, що міститься: в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі № 619/3964/16-ц (провадження № 14-416цс19); в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18); в постанові Верховного суду України від 22 червня 2017 року в справі № 569/4806/15-ц. По-друге,колегія суддів застосувала висновки, зроблені у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18). У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Не можу погодитися з висновком, зробленим в постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18), з таких мотивів. І. Який вид судового рішення ухвалюється за результатами розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення?

1. Відповідно до частини першої статті 258 ЦПК України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. 1.1. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (частина четверта статті 258 ЦПК України). 1.2. Згідно частини п`ятої статті 258 ЦПК України у випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу. 1.3. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено (стаття 270 ЦПК України). 1.4. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом касаційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції. Постанова або ухвала суду касаційної інстанції оформлюється суддею-доповідачем (іншим суддею, якщо суддя-доповідач не згодний з постановою/ухвалою) і підписується всім складом суду, який розглядав справу, якщо інше не передбачено цим Кодексом (стаття 415 ЦК України). 1.5. У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України). 1.6. Аналіз вказаних норм свідчить, що: суд касаційної інстанції тільки за результатами розгляду касаційної скарги приймає такий вид судового рішення як постанову; у разі, якщо судом касаційної інстанції не вирішено питання про судові витрати і розглядається заява про ухвалення додаткового рішення та вона підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції ухвалює додаткову постанову; у випадку, якщо судом касаційної інстанції не вирішено питання про судові витрати і розглядається заява про ухвалення додаткового рішення та вона не підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення; тільки в постанові об`єднаної палати може міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права. 1.7. Тому Об`єднана палата, оскільки зробила висновок про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення і не здійснювала розгляд касаційної скарги, повинна була постановити ухвалу, а не постанову, без вказівки про відступ від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. ІІ. Чи існують підстави для відмови в розподілі судових витрат понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України?

2. У підпунктах б), в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням: нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 2.1. Згідно частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 2.2. Аналіз статей 141, 416 ЦПК України свідчить, що в цих нормах законодавцем використано різні словосполучення - «новий розподіл», «розподіл», «змінює розподіл», які характеризують різні правові ситуації. При цьому, словосполучення - «новий розподіл» та «змінює розподіл» використовується із прив`язкою до випадку зміни рішення або ухвалення нового рішення без передачі справи на новий розгляд. Натомість в підпункті в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України регулюється ситуація, якщо суд касаційної інстанції залишає без змін оскаржені рішення (оскаржене рішення) або скасовує судові рішення (судове рішення) та направляє справу на новий розгляд. 2.3. Вочевидь, що висновок Об`єднаної палати про те, що має бути обов`язково зміна чи скасування судових рішень (рішення) судом касаційної інстанції базується на помилковому ототожненні «нового розподілу», «зміни розподілу» судових витрат та «розподілу» судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. При цьому, таке ототожнення, як мінімум, не охоплює ту ситуацію, коли суд касаційної інстанції залишає без змін оскаржене рішення, а сторона, яка не подавала касаційну скаргу, понесла витрати саме в суді касаційної інстанції. 2.4. Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. 2.5. Висновок, який зроблений Об`єднаною палатою, суперечить як пункту 12 частини третьої статті 2 ЦПК України, так і підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України. Тому навіть у разі, якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції або залишив оскаржене рішення (оскаржені рішення) без змін має здійснюватися розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи саме в суді касаційної інстанції. ІІІ. Чи існують різні підходи в касаційних судах щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи саме в суді касаційної інстанції?

3. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 810/4749/15 касаційну скаргу Києво-Святошинської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області задоволено частково. Скасовано постанову Київського окружного адміністративного суду від 12 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року у частині визнання неправомірними та скасування податкових повідомлень-рішень від 20 квітня 2015 року: № 0001352200 у частині збільшення грошового зобов`язання із податку на прибуток на 2 571,30 грн за основним платежем; 642,82 грн - за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами); та від 20 квітня 2015 року № 0001382200 у частині зменшення суми бюджетного відшкодування з ПДВ за листопад 2013 року на 2 706 грн та застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) у сумі 676,50 грн та направлено справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині постанову Київського окружного адміністративного суду від 12 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року залишено без змін. 3.1. Додатковою постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 вересня 2018 року у справі №810/4749/15 заяву ТОВ «Тайтен Машинері Україна» задоволено частково. Ухвалено додаткову постанову у справі № 810/4749/15 за позовом ТОВ «Тайтен Машинері Україна» до Києво-Святошинської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області, Державної фіскальної служби України про визнання протиправним податкового повідомлення-рішення. Стягнуто на користь ТОВ «Тайтен Машинері Україна» за рахунок бюджетних асигнувань Києво-Святошинської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області 39 351,50 грн судових витрат на професійну правничу допомогу. Відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Тайтен Машинері Україна» щодо розподілу судових витрат в частині відшкодування суми судових витрат на професійну правничу (правову) допомогу в зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції в сумі 146 402 грн. 3.2. Таким чином Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду здійснив розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у ситуації, коли судом касаційної інстанції справу передано на новий розгляд. 3.3. Постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 квітня 2020 року в справі № 904/8794/17 касаційну скаргу ТОВ «ВТП Трансекспо» залишити без задоволення. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.12.2019 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.08.2019 у справі № 904/8794/17 залишено без змін. Стягнуто з ТОВ «ВТП Трансекспо» на користь ТОВ «Капітель-Дніпро» 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Видачу наказу доручено Господарському суду Дніпропетровської області. 3.4. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 квітня 2020 року в справі № 904/8794/17 вказано, що «відповідно до частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ТОВ «ВТП Трансекспо» без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, суд касаційної інстанції згідно із статтями 126, 129 Господарського процесуального кодексу України вважає обґрунтованим клопотання ТОВ «Капітель-Дніпро» про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з касаційним переглядом справи у сумі 15 000,00 грн». 3.5. Таким чином Верховний Суд в складі колегії суддів Касаційного господарського суду здійснив розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у випадку, коли судом касаційної інстанції оскаржені рішення залишено без змін. 3.6. Додатковою постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/31911/16-ц (провадження № 61-33736св18) заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Панича О. В., про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ПАТ «Укрсоцбанк» на користь ОСОБА_2 16 783,38 грн на відшкодування судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 3.7. У додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/31911/16-ц (провадження № 61-33736св18) вказано, що: «Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , який діє через представника ОСОБА_3 , задоволено частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 24 липня 2019 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - адвоката Панича О. В., надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, в якій він просить вирішити питання відшкодування судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. […] Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи заяви, суд дійшов висновку про задоволення заяви. Частиною першою статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України). При цьому у підпункті в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України зазначено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Судом установлено, що за подання до Верховного Суду касаційної скарги на рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2017 року сплачено судовий збір у розмірі 16 783,38 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 24 липня 2017 року № 1780. Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , який діяв через представника ОСОБА_3 , задоволено частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, проте не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Враховуючи те, що постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року не вирішено питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про задоволення заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Панича О. В., та ухвалення додаткового судового рішення». 3.8. Таким чином Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду здійснив розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у випадку, коли судом касаційної інстанції оскаржене рішення суду апеляційної інстанції скасовано і справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 3.9. Очевидно, що різні підходи до вирішення питання про розподіл судових витрат у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, або залишено без змін рішення суду першої/апеляційної інстанції не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. Тому необхідно формування єдиної правозастосовчої практики щодо розподілу судових витрат у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції (зокрема, в частині судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в касаційному порядку) або залишено без змін рішення суду першої/апеляційної інстанції для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень. 3.10. Тому колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки існує виключна правова проблема і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики та для відступу від висновків, зроблених в постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18). Суддя В. І. Крат [1] Хоча побічно це може відбуватися у разі, якщо тільки у відносинах спільної часткової власності приймає участь тільки два співвласника, і один з них відчужує іншому свою частку.