Постанова 4807 № 335/2712/20

Дата документу 12.05.2021 Справа № 335/2712/20 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №335/2712/20 Головуючий у 1 інстанції Калюжна В.В. Провадження № 22-ц/807/1568/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2021 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат», третя особа: Первинна організація профспілки металургів і гірників України «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» про визнання незаконним і скасування наказу від 14.02.20, зобов`язання оформити звільнення з роботи з 28.02.20 за власним бажанням, стягнення заробітної плати, компенсації при звільненні, середнього заробітку за період затримки розрахунку,- В С Т А Н О В И Л А: У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат», третя особа: Первинна організація профспілки металургів і гірників України «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» про визнання незаконним і скасування наказу від 14.02.20, зобов`язання оформити звільнення з роботи з 28.02.20 за власним бажанням, стягнення заробітної плати, компенсації при звільненні, середнього заробітку за період затримки розрахунку. В обґрунтування позову зазначала, що з 01.07.2019 року вона займала посаду начальника адміністративно-господарського відділу підрозділів підпорядкування генерального директора АТ „Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат, а також була обрана заступником голови Первинної організації профспілки металургів і гірників України АТ „ЗАлК. 28.01.2020 року наказом керівника підприємства № ЗАлК-20-71008/02а позивача поряд з іншими працівниками підприємства було відсторонено від роботи на час проведення службового розслідування з 28.01.2020 року по 27.02.2020 року, при цьому доступ до робочого місця відстороненим працівникам на час відсторонення був дозволений лише за розпорядженням в.о. генерального директора АТ „ЗАлК. Із вказаним наказом позивача було ознайомлено під підпис та їй було надано його копію, після чого повідомлено, що до особливого розпорядження керівника підприємства вона відстороняється від роботи і її перепустку на територію AT «ЗАЛК» заблоковано. 29.01.2020 року позивача було запрошено з`явитися на роботу для передання службової документації, а 30.01.2020 року її зустріли на прохідній AT «ЗАлК» і працівник підприємства провів її мимо електронного турнікету за своєю перепусткою, оскільки перепустка самої Позивачки була заблокованою. Після цього, нею у службовому кабінеті у присутності чотирьох працівників підприємства було передано службові документи та ключі від її кабінету, сейфу, архівів та ящика вхідних заявок відповідальній особі, про що було складено відповідний письмовий Акт приймання-передачі документів від 30 січня 2020 року. Не погоджуючись із відстороненням позивача від праці, вона у період вимушеного очікування звернулась із письмовими скаргами до контролюючих органів, зокрема - виступила ініціатором і підписантом колективної скарги відсторонених від праці співробітників AT «ЗАлК» до Головного управління Держпраці в Запорізькій області та Запорізької обласної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України, у якій зазначалося про порушення керівником AT «ЗАлК» трудового і пенсійного законодавства, зокрема необґрунтовано відсторонено працівників від функціональних обов`язків, а також про тиск з боку роботодавця на відсторонених працівників з метою їх нібито добровільного звільнення та незаконні звільнення окремих відсторонених працівників за начебто допущені прогули без поважних причин. 28.02.2020 року по закінченню її відсторонення від виконання функціональних обов`язків позивач прибула на прохідну АТ „ЗАлК, щоб приступити до роботи, однак, її електронна перепустка була заблокована і працівники служби охорони повідомили їй про відсутність розпоряджень керівника щодо її пропуску на територію підприємства. Їй не було надано будь-яких пояснень щодо недопуску до роботи, і її спроби встановити причини цього та зв`язатися із керівництвом підприємства виявилися марними. У зв`язку із порушенням її прав, того ж дня, 28.02.2020 року позивачем було направлено письмову заяву керівнику підприємства про звільнення її з роботи з 28.02.2020 року за власним бажанням, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, у зв`язку із невиконанням роботодавцем законодавства про труд, зокрема: невиплатою заробітної плати від підприємства більш ніж за місяць та фактичний не допуск до роботи з 08 години 00 хвилин 28.02.2020 року без пояснення причин, з вимогою про видачу трудової книжки і копії наказу про звільнення, виплату заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, відповідно до ст. 44 КЗпП України, а також направлено письмову заяву про видачу довідки про роботу. На зазначену заяву відповідачем не було надано жодної відповіді, поштове відправлення було повернуто позивачу з відміткою „за закінченням встановленого строку зберігання. 05.03.2020 року позивач отримала заробітну плату у розмірі 12 312,20 гривень на банківську картку. 23.03.2020 року позивачем було отримано відповідь Запорізької обласної організації профспілки металургів і гірників України на колективну скаргу, подану працівниками АТ „ЗАлК, з якої позивачу стало відомо, що 14.02.2020 року наказом керівника АТ „ЗАлК її було звільнено із займаної посади, на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України. Проте, на засідання Первинної організації профспілки металургів і гірників України «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» позивача з приводу її звільнення запрошено не було, на теперішній час трудову книжку та копію наказу про звільнення їй не видано. Просила суд визнати незаконним і скасувати наказ відповідача про звільнення позивача за ініціативою роботодавця, згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України без поважних причин з 14.02.2020 року та визнати недійсним запис про таке звільнення у трудовій книжці позивача; зобов`язати відповідача оформити наказ про звільнення позивача з роботи з 28.02.2020 року, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням, внаслідок невиконання роботодавцем законодавства про працю; стягнути з відповідача на її користь заборгованість з розрахунку при звільненні у розмірі 12 312,20 гривень, компенсацію при звільненні за порушення законодавства про працю у розмірі 33 737,55 гривень, середній заробіток за період затримки розрахунку за період з 29.02.2020 року по день ухвалення рішення суду, який станом на день подання позову становив 14 032,41 гривень, а також стягнути на її користь понесені судові витрати. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 лютого 2021 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ виконуючого обов`язки генерального директора Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» № 02-241 о/к від 14.02.2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника адміністративно-господарського відділу ППГД Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» за прогул згідно п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника адміністративно-господарського відділу ППГД Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат». Стягнуто з АТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 лютого 2020 року по 01 лютого 2021 року включно в сумі 145 001,57 грн. В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено. Стягнуто з АТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 2 522,40 грн. Стягнуто з АТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 5 000 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, АТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норм матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, вирішити питання судових витрат. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 01 липня 2019 року була прийнята на посаду начальника адміністративно-господарського відділу підрозділів підпорядкування генерального директора АТ „Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат (а.с. 15-16). Наказом в.о. генерального директора АТ «ЗАлК» № ЗАлК -20-Н008/02а від 28.01.2020 року „Про проведення службового розслідування та відсторонення від виконання обов`язків було створено і затверджено комісію, яку зобов`язано провести службове розслідування, щодо фінансово-господарської діяльності на АТ „ЗАлК за період з 05.03.2019 року по 27.01.2020 року у строк з 28.01.2020 року по 27.02.2020 року, із подальшим оформленням його результатів відповідним актом. На період проведення службового розслідування відсторонено від виконання функціональних обов`язків працівників, які безпосередньо пов`язані із виконанням керівних, адміністративних та господарсько-розпорядчих функцій на підприємстві, серед яких, зокрема зазначено начальника адміністративно-господарського відділу АТ „ЗАлК ОСОБА_1 , та яким дозволено з 29.01.2020 року доступ на територію підприємства тільки з дозволу члена дирекції в.о. генерального директора АТ „ЗАлК ОСОБА_2 . Наказом № 02-241 о/к від 14.02.2020 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника адміністративно-господарського відділу ППГД АТ „ЗАлК, за порушення трудової дисципліни, а саме за прогул, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Вирішуючи позовні вимоги в частині незаконного звільнення позивач, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідно до п.1 ч.4 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності може бути розірвано власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Судом першої інстанції вірно встановлено, що в позовній заяві ОСОБА_1 посилається на те, що її звільнення було незаконним, оскільки фактично роботодавець не допускав її до роботи з 29 січня 2020 року до 28 лютого 2020 року шляхом видання наказу про відсторонення від роботи, блокував електронну перепустку та обмежив у такий спосіб її можливість фізично потрапити на робоче місце. Разом з цим, з матеріалів справи вбачається, що факт блокування ОСОБА_1 електронної перепустки та не допуск до роботи відповідачем в ході розгляду справи не було спростовано будь-якими доказами, який у свою чергу було підтверджено в ході судового розгляду показами свідка ОСОБА_3 . Доводи апеляційної скарги про те, що фактично ОСОБА_1 не була відсторонена від роботи, а в наказі від 28.01.2020 року не вказано про необхідність письмового розпорядження в.о. генерального директора для прибуття на робоче місце, колегією суддів оцінюються критично, оскільки в наказі від 28.01.2020 року вказано саме про те, що низку працівників підприємства, зокрема, ОСОБА_1 відсторонено від виконання функціональних обов`язків, а доступ на територію підприємства можливий виключно за умови особистого дозволу в.о. генерального директора. Відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 в період відсторонення від посадових обов`язків з 29.01.2020 року по 28.02.2020 року в.о. генерального директора АТ «ЗАЛК» було оформлено дозвіл на доступ на територію підприємства, а конкретно до робочого місця позивача. Крім того, судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідачем не спростовано твердження позивача про те, що ОСОБА_1 , доступ якої на робоче місце було обмежено, після 29.01.2020 року та до моменту звільнення отримувала розпорядження керівництва підприємства повернутись до виконання своїх службових обов`язків. Ппро те, що ОСОБА_1 , будучи відстороненою від виконання посадових обов`язків, не отримувала розпорядження про повернення до виконання службових обов`язків, свідчить і те, що в період з 29.01.2020 року по 28.02.2020 року керівництво АТ «ЗАлК» не вживало заходів для з`ясування причин неявки ОСОБА_1 на роботу. Відповідно до наказу № 02-241 о/к від 14.02.2020 року „Про звільнення ОСОБА_1 , підставами для його винесення були встановлені обставини відсутності ОСОБА_1 на роботі без поважних причин з 29.01.2020 року по 12.02.2020 року включно, з посиланням на Акти від 31.01.2020 року, 10.02.2020 року, 11.02.2020 року, 12.02.2020 року, а також на Акт службового розслідування від 13.02.2020 року. Разом з цим, колегією суддів встановлено, що доказів на підтвердження відсутності позивача без поважних причин на роботі, відповідачем суду не надано, у зв`язку з чим, суд приходить до висновку про безпідставність доводів відповідача в обґрунтування заперечень проти позову в цій частині. Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. № 9, прогулом під час розгляду позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП, визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин. До поважних причин можна віднести, зокрема, такі: недопущення роботодавцем працівника до роботи, якщо для цього відсутні достатні підстави; невихід працівника на роботу, переведення на яку було здійснено з порушенням трудового законодавства; наявність медичних документів, що підтверджують неможливість виконання працівником своїх обов`язків; виклик до органів, явка до яких є обов`язковою; наявність працівника на території підприємства, хоча й не на робочому місці; відмова від роботи, не передбаченої трудовим договором, або у зв`язку із станом здоров`я чи небезпечністю такої роботи для життя працівника; незаконна відмова роботодавця в наданні працівнику належних йому пільг, тощо. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції встановлені обставини, які свідчать про те, що на підставі наказу від 28.01.2020 року ОСОБА_1 фактично було відсторонено від роботи, шляхом блокування її перепустки обмежено доступ на територію підприємства. Таким чином, неявка ОСОБА_1 на роботу та невиконання своїх обов`язків в період часу з 29.01.2020 року по день звільнення була обумовлена поважною причиною, а саме виконанням розпорядження керівника АТ «ЗАлК». З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 було обрано заступником голови профспілки ПО ПМГУ „ЗАлК, що підтверджується протоколом зборів ПО ПМГУ „ЗАлК № П-2 від 24.10.2019 року, протоколом засідання профспілкового комітету ПО ПМГУ „ЗАлК № П-7 від 20.03.2020 року, Актом № 1 передачі документів та печатки у зв`язку зі звільненням голови ПО ПМГУ „ЗАлК від 20.03.2020 року, відеозаписом на компакт диску (а.с. 71-78). Положеннями ч. 1 ст. 43 КЗпП України визначено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. Проте, відповідачем не було надано ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції доказів узгодження або отримання згоди профспілкової організації на звільнення позивача, тоді як на виконання ухвали суду від 11.11.2020 року Запорізькою обласною організацією ПМГУ суду надано копію постанови Президії обласної ради № П-6/2 від 01.12.2020 року та протокол зборів ПП ПМГУ „ЗАлК № П-3 від 23.11.2020 року про відмову у наданні згоди на звільнення позивача на підставі п. 1 ч. 4 ст. 40 КЗпП України, у зв`язку із грубим порушенням роботодавцем законодавства про працю. Судом першої інстанції вірно встанволено, що наказ виконуючого обов`язки генерального директора Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» № 02-241 о/к від 14.02.2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника адміністративно-господарського відділу ППГД Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» не містить відомостей про дату, з якої позивача звільнено із займаної посади. Згідно ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України „Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. З огляду на вищевикладене, судом першої інстанції зроблено вірний та обґрунтований висновок про те, що звільнення ОСОБА_1 з роботи, у зв`язку з прогулом відбулось з порушенням чинного законодавства, наказ про звільнення є безпідставним та незаконним, а отже право позивача в цьому випадку підлягає захисту шляхом визнання незаконним і скасування наказу від 14.02.2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника адміністративно-господарського відділу ППГД Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» за прогул згідно п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України та поновлення позивача на роботі. Положеннями ч. 3 ст. 235 ЦПК України визначено, що у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Предметом розгляду у даній справі є законність прийнятого відповідачем рішення про звільнення відповідача, а оскільки обставини правильності формулювання причини звільнення позивача, викладені у оскаржуваному наказі, не є предметом розгляду у даній справі, суд дійшов вірного висновку про необґрунтованість позовної вимоги про зобов`язання відповідача оформити наказ про звільнення позивача з роботи з 28.02.2020 року, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням, внаслідок невиконання роботодавцем законодавства про працю і внести відповідний запис до трудової книжки. Вказана вимога породжує інші правові наслідки, а внесення заявлених змін до змісту визнаного судом незаконним наказу суперечить висновку про чинність самого документу, який судом визнано таким, що підлягає скасуванню. В апеляційній скарзі скаржник посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та те, що судом першої інстанції ухвалено рішення щодо не заявлених позивачем та фактично відсутніх позовних вимог. Колегією суддів відхиляються зазначені доводи з огляду на те, що обраний судом спосіб захисту трудових прав позивача шляхом визнання її звільнення Відповідачем незаконним і поновлення її на роботі, з урахуванням положень ч. 1 ст. 235 КЗпП України, є обґрунтованим і справедливим у даному випадку. Одночасно, судом відмовлено у задоволенні позовних вимог про зобов`язання Відповідача внести запис про недійсність звільнення до трудової книжки ОСОБА_4 , зобов`язання Відповідача оформити наказ про звільнення Позивача з роботи з 28 лютого 2020 року, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням, внаслідок невиконання роботодавцем законодавства про працю і внести відповідний запис до трудової книжки, що Позивач вважає доцільним і допустимим з урахуванням обставин справи. В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що суд першої інстанції необґрунтовано посилається на покази свідка ОСОБА_3 як на доказ блокування ОСОБА_1 електронної перепустки та не допуск до роботи, оскільки ОСОБА_3 не бачила і не могла бачити «з врахуванням специфіки її робочого місця» фактів не допуску ОСОБА_1 з 29 січня 2020 року по 12 лютого 2020 року на територію AT «ЗАЛК». Вказаний довід протирічить змісту показів свідка ОСОБА_3 , яка була допитана під присягою свідка в судовому засіданні 02 жовтня 2020 року та повідомила, що вона працювала на посаді чергової бюро перепусток AT «ЗАЛК» і з 19 січня 2020 року особисто провела блокування перепусток 17-ти працівникам, включаючи Позивачку, на підставі наказу керівника підприємства від 28 січня 2020 року про проведення службового розслідування і вказівок спеціаліста групи оперативного контролю дирекції з захисту ресурсів AT «ЗАЛК» ОСОБА_5 . Також ОСОБА_3 пояснила, що 29 січня 2020 ОСОБА_1 зранку намагалась потрапити на роботу, але її не пропустили, а 30 січня 2020 року вона бачила, як ОСОБА_1 провели через прохідну AT «ЗАЛК» за чужою перепусткою. З урахуванням цього, твердження апелянта про невідповідність висновків суду обставинам справи та не встановлення належним чином наведених у рішенні суду обставин, не відповідають дійсності. Колегією суддів відхиляються доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції у мотивувальній частині оскаржуваного рішення помилково посилається на положення ст.43, ч. 1 ст. 235 КЗпП України, щодо обґрунтування звільнення ОСОБА_1 . З матеріалів справи вбачається, що ухвалою суду від 11 листопада 2020 року було запитано згоду виборного органу первинної профспілки металургів і гірників України «ЗАЛК» і виборного органу Запорізької обласної організації профспілки металургів і гірників України, та на виконання цієї ухвали отримав постанову президії обласної ради ПМГУ від 01 грудня 2020 року та протокол зборів ПП ПМГУ «ЗАЛК» від 23 листопада 2020 року про відмову у наданні згоди на звільнення Позивачки на підставі п. 1 ч.4 ст. 40 КЗпП України, але вважає, що ці документи не містили конкретних доводів та обґрунтувань порушень з боку роботодавця. Судом першої інстанції дотримано приписи ч. 9 ст. 43 КЗпП України та вірно прийнято до уваги як первинної профспілкової організації підприємства так і Запорізької обласної організації профспілки, які відмовили у надані згоди на звільнення Позивачки за прогул. Таким чином, неправильного тлумачення судом першої інстанції закону та помилкового застосування закону, який не підлягає застосуванню, у даному випадку, не допущено. Відповідно до ст. 44 КЗпП України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. З огляду на те, що судом встановлено, що заява позивача про звільнення за власним бажанням Відповідачем не отримана, та не встановлено наявності підстав для звільнення позивача у зв`язку із невиконанням відповідачем законодавства про працю, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, суд вважає позовну вимогу про стягнення компенсації при звільненні за порушення законодавства про працю у розмірі 27 062,64 гривень необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню. Матеріалами справи підтверджено розрахунок відповідача з позивачем по нарахованим сумам у повному обсязі станом на лютий 2020 року, що підтверджується розрахунковим листком (а.с. 102), з якого вбачається нарахування заробітної плати за попередній місяць (січень) у сумі 5 235,39 гривень, компенсації за невикористану відпустку у сумі 6 573,32 гривень, виплату простою у розмірі 2 328,33 гривень (40 годин), що з урахуванням податків і зборів до виплати становило 12 312,20 гривень. Отримання зазначеної суми підтверджено позивачем в ході розгляду справи. Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Пунктом 2 розділу 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100, визначено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. З урахуванням того, що звільнення позивача відбулось у лютому 2020 року, тож базовими місяцями для розрахунку середньої заробітної плати є грудень 2019 року та січень 2020 року. Розмір середньоденного заробітку становить 668,21 грн. (8 033,08 грн. (з/п за грудень) + 10 008,67 (з/п за січень) / 27 дні (кількість робочих днів у грудні та січні) = 668,21 грн.), що підтверджується довідкою про дохід від 13.05.2020 року (а.с. 103). Загальна сума середнього заробітку за період з 29 лютого 2020 року (наступний день після звільнення) по 01 лютого 2021 року (день ухвалення даного рішення суду), яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача становить 145 001,57 гривень із розрахунку 668,21 гривень (середньоденний дохід) х 217 робочих днів за вказаний період. Визначена судом сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу що підлягає стягненню з відповідача у розмірі 145 001,57 гривень, яка нарахована з розміру середньоденного доходу позивача, обчисленого з нарахованих сум доходу з урахуванням податків та обов`язкових платежів, є сумою, з якої під час виконання відповідного судового рішення підлягають нарахуванню роботодавцем та утриманню податки та збори. Судом першої інстанції вирішено питання понесених позивачем судових витрат з урахуванням приписів статей 133, 137, 141 ЦПК України. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що вирішуючи спір між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилаються скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» залишити без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 лютого 2021 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 17 травня 2021 року. Головуючий Судді: