Постанова 4807 № 336/6898/19

Дата документу 28.04.2021 Справа № 336/6898/19 Запорізький Апеляційний суд ЄУН 336/6898/19Головуючий у 1-й інстанції Галущенко Ю.А. Пр. № 22-ц/807/739/21Суддя-доповідач Гончар М.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 квітня 2021 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді (судді-доповідача) Гончар М.С. суддів Маловічко С.В., Подліянової Г.С. за участі секретаря Путій Д.В. розглянувши у відкритому судовому апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника Гришка Івана Івановича на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору недійсним та застосування наслідків його недійсності ВСТАНОВИВ: У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вищезазначеним позовом (а.с. 2-6), в якому просив визнати недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , за яким на її користь було переказано грошові кошти 30000 євро та 25000 доларів США, та стягнути з ОСОБА_3 на користь позивача 30000 євро та 25000 доларів США,що за курсом НБУ станом на 24.10.2019 р. еквівалентно грошовій сумі 1452952,00 грн. В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що між позивачем та відповідачем, після певного часу спілкування, зародились близькі відносини, після чого вони перебували у тісному зв`язку, відповідач за запрошенням позивача неодноразово приїздила до нього у Францію, познайомила позивача зі своєю матір`ю, на думку позивача, сторони мали намір проживати разом. Протягом тривалого спілкування відповідач неодноразово повідомляла позивача про наявні фінансові труднощі, маючи намір допомогти, позивач переказав їй фінансову допомогу 02.06.2018 р.у розмірі 30000 євро, 14.07.2018 р. у розмірі 25000 доларів США, що підтверджується повідомленнями банківської установи, з призначенням платежу: фінансова допомога нареченій. Таким чином між позивачем та відповідачем було укладено усний договір дарування, за яким позивач передав відповідачу дарунок у розмірі 30000 євро та 25000 доларів США, проте після отримання дарунку відповідач припинила відносини з позивачем, грошові кошти не повернула. Посилаючись на те, що договір дарування валютних цінностей в силу приписів ч. 5 ст. 719 ЦК України, мав укладатись між сторонами в письмовій формі та підлягав нотаріальному посвідченню, чого дотримано не було, позивач просив визнати його недійсним та застосувати наслідки недійсного правочину, а саме реституцію шляхом стягнення з відповідача на його користь суми дарунка 30000 євро та 25000 доларів США, що за курсом НБУ станом на 24.10.2019 р. еквівалентно грошовій сумі 1452952,00 грн. Також за змістом позову його автор вважав необхідним вирішити цивільну справу на підставі законодавства Республіки Франція, оскільки позивач є громадянином цієї держави, а питання змісту оспорюваного ним правочину, його форми, дійсності та наслідків недійсності регулюються французьким правом. В автоматизованому порядку для розгляду цієї скарги визначено суддю суду першої інстанції Галущенко Ю.А. (т.с. 1 а.с. 29). Ухвалою суду першої інстанції (т.с. 1 а.с. 33) відкрито загальне позовне провадження у цій справі з викликом сторін. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2020 року (т.с. 1 а.с. 163-174) в задоволенні позову ОСОБА_1 цій справі відмовлено. Відповідач ОСОБА_3 із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції погодилась, останнє в апеляційному порядку не оскаржувала. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ОСОБА_1 в особі представника Гришка І.І. у своїй апеляційній скарзі (т.с. 1 а.с. 180-186) просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача у повному обсязі у цій справі. В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено колегію суддів Запорізького апеляційного суду: головуючого суддю (суддю-доповідача) Гончар М.С., суддів Маловічко С.В. та Подліянову Г.С. (т.с. 1 а.с. 203). Ухвалою апеляційного суду (т.с. 1 а.с. 213) апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито 28 січня 2021 року, дану справу призначено до апеляційного розгляду, з урахуванням навантаженості судді-доповідача та колегії суддів (в Запорізькому апеляційному суді працює фактично 18 суддів). Відповідач ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_5 подала апеляційному суду відзив на вищезазначену апеляційну скаргу позивача у цій справі (т.с. 1 а.с. 221-231). У судове засідання 28 квітня 2021 року належним чином повідомлений через свого представника - адвоката Гришка І.І., що узгоджується із вимогами ст. 130 ч. 5 ЦПК України, позивач ОСОБА_1 не з`явився, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістив, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавав. За змістом ст. 372 ч. 2 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи апеляційним судом. Крім того, в силу вимог ст. 371 ч. 1 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження. При вищевикладених обставинах, апеляційний суд визнав неповажною причину неявки у дане судове засідання позивача ОСОБА_1 на підставі ст. ст. 371 - 372 ЦПК України ухвалив: розглядати дану справу апеляційним судом у даному судовому засіданні за відсутністю останнього за присутністю представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Гришка І.І. (а.с. 232), відповідача ОСОБА_3 та представника останньої - адвоката Нємної Т.І. (а.с. 233). Відводів у цій справі не заявлено, самовідводи відсутні. Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року, постановленою протокольно (без виходу до нарадчої кімнати), у задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Гришка І.І. про направлення запиту щодо надання правової допомоги (а.с. 234-237) у цій справі відмовлено. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення всіх учасників цієї справи, що з`явились, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали цієї справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 в особі представника Гришка І.І. у цій справі підлягає частковому задоволенню з таких підстав. В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ст. 367 ч. 4 ЦПК України). Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення і ухвалити …нове рішення. В силу вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення …та ухвалення нового рішення …є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно із ст. 258 ч. 1 п. 2, 3 ЦПК України судовими рішеннями є рішення, постанови. За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу. Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову позивача у цій справі у повному обсязі, керувався ст.ст. 3 - 4, 12 - 13, 76, 81, 141, 158, 258, 264 - 265 ЦПК України, ст. ст. 16, 203, 215, 640, 717, 718, 719, 728 ЦК України та виходив із такого. Судом встановлено, що громадянин Республіки Франція ОСОБА_1 та громадянка України ОСОБА_3 в період з 2016 р. по вересень 2018 р. перебували у близьких відносинах. 02.06.2018 р. позивач перерахував на рахунок відповідача у АТ «Райффайзен Банк Аваль» грошу суму 30000 євро (переказ/реєстраційний номер 044 040890), яка була зарахована на рахунок ОСОБА_3 04.06.2018 р., про що надано копія повідомлення 086123(а.с.7-9). 14.07.2018 р. позивач перерахував на рахунок відповідача у АТ «ОТП банк» грошу суму 25000 доларів США (переказ/реєстраційний номер 004 041084), яка була зарахована на рахунок ОСОБА_3 16.07.2018 р.,про що надано копія повідомлення 086026 (а.с.10-12). Призначення вказаних вище платежів зазначені позивачем: допомога моїй нареченій (а.с.8), фінансова допомога (нареченій)(а.с.11). В позовній заяві ОСОБА_1 вказав , що зазначені перекази грошових коштів були ним здійснені з наміром фінансово допомогти відповідачці, з якою він планував проживати разом. Ці обставини узгоджуються з поясненнями відповідача щодо характеру взаємин між сторонами та її статусу нареченої на час виникнення спірних правовідносин. Правовідносини, які виникли між сторонами щодо переказу грошових коштів відповідачу, позивач визначив як укладання між сторонами усного договору дарування, та вважає, що даний договір є недійсним, оскільки під час його укладення сторонами не додержано норм цивільного законодавства, а саме щодо письмової форми договору та його нотаріального посвідчення,що є порушенням приписів ч. 5 ст. 719 ЦК України. Водночас, як у позовній заяві, так і у інших заявах процесуального змісту, які надавались суду протягом розгляду справи, позивачем та його представниками не визначено, які саме права, свободи чи законні інтереси позивача були порушені, невизнані або оспорюються внаслідок укладання вказаного вище договору, за захистом яких позивач звернувся відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України. Згідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Тобто, договір дарування є договором, заснованим на взаємній згоді сторін,спрямований на припинення права власності у дарувальника й виникнення права власності в обдарованої особи, передбачає згоду обдаровуваної особи безоплатно прийняти пропоноване майнове право, завжди є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої особи зустрічних дій. Відповідно до ст. 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Приписами ч. 5 ст. 719 ЦК України передбачено, що договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Як передбачено п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про валюту і валютні операції», валютні цінності - це національна валюта (гривня), іноземна валюта та банківські метали. Відповідно до ст. 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Ст. 209 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Відповідно до ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Пленум Верховного Суду України в пункті 13 Постанови від 06.11.2009 № 9 « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними », роз`яснив, що з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню. При розгляді справ про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, суди повинні з`ясувати, чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. У зв`язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК України. Тобто, Цивільний кодекс України однією з підстав припинення договору дарування передбачає визнання договору недійсним. Визнання договору недійсним можливе у разі недодержання в момент укладення договору стороною (сторонами) таких вимог: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх дітей. У разі недотримання письмової форми правочину, вчинення під впливом помилки, обману, насильства, під впливом тяжкої обставини, тощо, недійсність такого правочину також встановлюється судом. Договір є недійсним, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин),зокрема, у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору. Ст. 203 ЦК України передбачені загальні вимоги до правочинів, до яких відносяться наступні: 1) Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2) Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3) Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4) Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5)Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6) Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто законодавець встановлює презумпцію правомірності правочину поки не буде доказано іншого. Згідно з ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Відповідно до ст. 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до вимог ч. ч. 2, 3 ст. 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Судом першої інстанції було встановлено, що недотримання сторонами договору вимог ч. 5 ст. 719 ЦК України, щодо письмової форми та нотаріального посвідчення укладеного договору дарування, було обумовлено об`єктивними, непереборними причинами, які не залежали від волі відповідача, так як позивач є громадянином іншої держави та мешкає за межами України, проте така можливість не втрачена і відповідач проти цього не заперечує. У судовому засіданні, з пояснень відповідача та досліджених доказів встановлено, що ініціатором укладання між сторонами усного договору дарування грошових коштів, як про це зазначив у позові його автор, виступив саме позивач, який у особистому листуванні з відповідачкою за допомогою електронних засобів зв`язку чітко вказав, що передав відповідачу подарунок, у такий спосіб підтвердив серйозність особистих почуттів, проявив турботу про неї та гарантував перебування у Парижі протягом 3 місяців, про що свідчить зміст долучених відповідачем фрагментів спілкування. При цьому, позивач прохав надати банківські реквізити, необхідні для грошового переказу, на власний розсуд визначив суму переказу грошових коштів, їх призначення, та не вимагав від відповідача жодних зустрічних зобов`язань або забезпечень (а.с.45-48). З наведеного, суд першої інстанції встановив, що при укладанні та фактичному виконанні зазначеного договору дарування, сторонами, у відповідності до приписів ст. 203 ЦК України, були додержані всі загальні вимоги, які є необхідним для чинності правочину, а саме : зміст правочину не суперечить приписам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особи, які вчинили правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі; правочин було вчинено у формі, встановленій законом; правочин було спрямовано на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. У суді першої інстанції також встановлено, що в момент укладання договору фактично відбулося повне виконання умов договору дарування, а саме передача дарувальником обдаровуваному та прийняття останнім дарунку - зазначеної вище грошової суми, що не заперечувалось відповідачем, тому суд першої інстанції вважав, що з огляду на реальний характер зазначеного договору дарування, це є доказом не лише факту укладення договору дарування, а також його дійсності. Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У суді першої інстанції не встановлено, що внаслідок укладення оспорюваного договору дарування без нотаріального посвідчення, були порушені права і законні інтереси позивача, а посилання у позові на те,що після припинення особистих відносин відповідач не повернула позивачу дарунок,не мають правового значення для вирішення справи,оскільки договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, в тому числі повернути дарунок за певних обставин, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Ст. 728 ЦК України визначено, що до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік. Представник відповідач в судовому засіданні вважала, що позивачем при зверненні до суду з позовом у жовтні 2019 р. пропущений строк позовної давності, оскільки оспорюваний договір дарування був укладений 02.06.2018 р. та 14.07.2018 р., що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Проте суд першої інстанції з такими доводами представника відповідача не погодився, оскільки розірвання договору дарування є однією з підстав для його припинення, проте таких вимог у позові заявлено не було. Таким чином, у судовому засіданні, на підставі досліджених доказів, які є належними, допустимим, достатніми та у сукупності логічними і послідовними, судом першої інстанції було достовірно встановлено, що позовні вимоги позивача у цій справі задоволенню не підлягають, так як не ґрунтуються на вимогах чинного ЦК України та інших законодавчих актах України, якими в силу ст.3 ЦПК України суд керувався при вирішенні справи. Проте із такими висновками суду першої інстанції у цій справі погодитись не можна з таких підстав. Ст. 263 ЦПК України містить вимоги щодо законності і обґрунтованості судового рішення, а ст. 264 ЦПК України - питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Рішення суду першої інстанції вимогам ст. ст. 263-264 ЦПК України у цій справі не відповідає. Суд першої інстанції у порушення вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України не сприяв повному та всебічному з`ясуванню обставин цієї справи, має місце неповне з`ясування судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи, що мають значення для правильного вирішення справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції помилково визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, фактичним обставинам цієї справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, висновки суду першої інстанції у цій справі ґрунтуються на припущеннях, що суперечить вимогам ст. 81 ч. 6 ЦПК України. Помилковими та такими, що не ґрунтуються на письмових доказах, наявних у матеріалах цієї справи, є висновки суду першої інстанції про те, що між сторонами у цій справі - позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 взагалі виникли правовідносини дарування 02.06.2018 року 30000 євро та 14.07.2018 року 25000 доларів США, та що цей договір сторін є оспорюваним в силу вимог ст. 220 ЦК України, але правові підстави для визнання судом останнього недійсним у цій справі відсутні, оскільки не втрачено можливість нотаріального посвідчення цього договору. Оскільки, за змістом ст. 717 ч. 1 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Тільки договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно (ст. 719 ч.1 ЦК України). В силу вимог ст. 719 ч. 5 ЦК України (форма договору дарування) договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається уписьмовій форміі підлягає нотаріальному посвідченню. Апеляційним судом встановлено, що розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян станом на час переказу позивачем на користь відповідача вищезазначених коштів становив 17,00 грн. (п. 5 підрозділу 1 розділу XX Податкового кодексу України). Таким чином, п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян складає 850,00 грн. (розрахунок: 17,00 грн. *50). 30000 євро станом на 02.06.2018 року та 25000 доларів США станом на 14.07.2018 року у гривневому еквіваленті України становили 916800,00 грн. та 655500,00 грн. (загальновідома інформація т.с. 1 а.с. 238-239), що становить значно більші суми, ніж 850,00 грн. Позивач ОСОБА_1 у своєму позові у цій справі визначав, а відповідач ОСОБА_3 у цій справі у суді першої інстанції визнавала той факт, що між ними, як фізичними особами, був укладений усний договір дарування вищезазначених грошових коштів (відзив на позовну заяву а.с. 38). Проте, враховуючи вимоги ст. 206 ч. 4 ЦПК України, суд першої інстанції мав відмовити у прийнятті визнання відповідачем позову у цій справі у цій частині та продовжувати судовий розгляд, оскільки таке визнання позову позивача відповідачем в частині суперечить закону та спростовується матеріалами цієї справи. Так, в обґрунтування свого висновку про відсутність правових для визнання вищезазначеного договору дарування грошових коштів суд першої інстанції суд посилався на ст. 220 ЦК України, за змістом якої: у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч.1); я кщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (ч.2). Однак, договір дарування сторін є двостороннім реальним правочином. Матеріали цієї справи не містять письмових доказів того, що сторони у цій справі - позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 взагалі домовилися щодо усіх істотних умов договору дарування вищезазначених коштів, і відбулося повне виконання договору дарування, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення. Сам по собі факт того, що позивач є громадянином іншої держави та мешкає за межами України не може свідчити про те, що позивач ОСОБА_1 чи відповідач ОСОБА_3 ухилились від нотаріального посвідчення договору дарування коштів. Також, само по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення тощо не може бути підставою для застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України. І головне, письмовими доказами передачі грошей позивачем відповідачу у цій справі є повідомлення про зарахування коштів від позивача на рахунок позивача: - 02.06.2018 р. - у АТ «Райффайзен Банк Аваль» у сумі 30000,00 євро (а.с.7-9) з цільовим призначенням «допомога моїй нареченій», - 14.07.2018 р. у АТ «ОТП банк» у сумі 25000,00 доларів США (а.с.10-12) з цільовим призначенням «фінансова допомога (нареченій)». «Договір дарування» та «фінансова допомога (нареченій)» - це різні за своїм змістом поняття. Так, фінансова допомога може мати місце на безповоротній чи поворотній основі (поворотна фінансова допомога - сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов`язковою до повернення пп. 14.1.257 Податкового кодексу України). Вказані повідомлення не містять даних про те, якою саме була вищезазначена «фінансова допомога нареченій» позивача на користь відповідача. Наречемна - жінка, з якою чоловік планує одружитися. Дівчина вважається нареченою з моменту згоди на пропозицію руки і серця. Статус нареченої визначається в різних культурах та країнах по-різному і залежить від вимог місцевого законодавства та традицій. Офіційно нареченою може вважатися дівчина з моменту подання заяви про намір одружитися до відповідного органу, а у традиційній культурі - з моменту прийняття пропозиції або заручин. Правовий статус нареченої (нареченого) в Україні визначається Сімейним кодексом України. Відповідно до ст. 28 Сімейного кодексу України особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими. За змістом ст. 31 Сімейного кодексу України (зобов`язання наречених у разі відмови від вступу в шлюб)

3. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов`язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв`язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

4. У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв`язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. У разі розірвання договору особа зобов`язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася - відшкодувати її вартість. При вищевикладених обставинах, апеляційним судом встановлено, що наявними у цій справі належними, допустимими (письмовими) доказами не доводиться, що сторони у цій справі уклали саме договір дарування вищезазначених коштів (усний), та, відповідно, що він може бути визнаний недійсним судом у цій справі з підстав, зазначених позивачем в його позові (під час його укладення сторонами не додержано норм цивільного законодавства, а саме щодо письмової форми договору та його нотаріального посвідчення,що є порушенням приписів ч. 5 ст. 719 ЦК України).. Позовні вимоги позивача про стягнення вищезазначених коштів з відповідача в порядку ст. 216 ЦК України (правові наслідки недійсності правочину) є похідними від позовних вимог позивача до відповідача у цій справі про визнання договору дарування сторін недійсним. В разі відмови судом у задоволенні первісних позовних вимог позивача у цій справі, похідні від них позовні вимоги позивача до відповідача у цій справі також не підлягають задоволенню. Матеріали цієї справи не містять письмової заяви сторони відповідача у суді першої інстанції про застосування будь-якої позовної давності у цій справі. Проте, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні у цій справі зазначав, що ст. 728 ЦК України визначено, що до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік; представник відповідача в судовому засіданні вважала, що позивачем при зверненні до суду з позовом у жовтні 2019 р. пропущений строк позовної давності, оскільки оспорюваний договір дарування був укладений 02.06.2018 р. та 14.07.2018 р., що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Однак, апеляційним судом встановлено, що підстави для застування будь-якої позовної давності у цій справі відсутні, оскільки предметом у цій справі є не розірвання договору дарування сторін, а визнання його недійсним та апеляційний суд відмовляє позивачу у цій справі по суті: з підстав того, що його право підлягає захисту в інший спосіб з інших правових підстав. Хоча, право на захист здійснює на свій розсуд (ст. 20 ч. 1 ЦПК України). Проте, здійснюючи правосуддя, суд захищає права…фізичних осіб… у спосіб, визначений законом або договором. В силу вимог ст. 13 ч. 1 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи…. Позивач у цій справі не заявляв позовних вимог до відповідача про стягнення вищезазначених коштів в порядку фінансової допомоги нареченій, та зокрема поворотної. Останні не були предметом розгляду суду першої інстанції у цій справі та, відповідно, не можуть бути предметом апеляційного перегляду у цій справі в силу вимог ст. 367 ч. 6 ЦПК України. Однак, апеляційний суд вважає за доцільне роз`яснити учасникам цієї справи, що ОСОБА_1 не позбавлений права у подальшому окремо від цієї справи у позасудовому чи судовому порядку вирішувати питання про стягнення вказаних коштів з ОСОБА_3 з інших правових підстав. Разом із тим, не ґрунтуються на цивільному процесуальному законі доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 в особі представника Гришка І.І. про те, що дану справу було розглянуто неповноважним складом суду першої інстанції та що суд у цій справі мав застосовувати при вирішенні цієї справи законодавство Республіки Франція. Оскільки, апеляційним судом встановлено, що представник позивача ОСОБА_1 - Гришко І.І. у судовому засіданні 23 листопада 2020 року, в якому було ухвалено судом першої інстанції у цій справі рішення, що є предметом апеляційного оскарження на теперішній час, не заявляв про відвід судді Галущенко Ю.А. з будь-яких підстав взагалі, а лише зазначав, що хоче це зробити у подальшому, тому останній не міг бути та не був предметом розгляду у цій справі у суді першої інстанції. Апеляційним судом встановлено, що представник позивача ОСОБА_1 23 листопада 2020 року залишив залу судового засідання у суді першої інстанції (протокол судового засідання а.с. 142-144). В силу вимог ст. 223 ч. 6 ЦПК України наслідки, визначені частинами третьою - п`ятою цієї статті, настають і в разі, якщо учасник справи (його представник) залишить залу судового засідання. За таких обставин, суд першої інстанції міг розглянути дану справу по суті у судовому засіданні 23 листопада 2020 року за відсутності позивача та його представника, які були повідомлені судом першої інстанції належним чином про дату, час та місце розгляду цієї справи, у тому числі позивач через свого представника, що узгоджується із вимогами ст. 130 ч. 5 ЦПК України, та не з`явились у дане судове засідання без поважних причин. Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні. Заява від 24 листопада 2020 року про відвід судді Галущенко Ю.А. (а.с. 147-150) була подана судом першої інстанції представником позивача ОСОБА_1 лише 24 листопада 2020 року, тобто вже після ухвалення судом першої інстанції 23 листопада 2020 року у цій справі оскаржуваного рішення, а тому не може бути прийнята апеляційним судом до уваги у цій справі. Дана справа була підсудна суду першої інстанції та він при вирішенні цієї справи мав керуватись та керувався ст. 3 ЦПК України (законодавство про цивільне судочинство), за змістом якої:

1. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право" , законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

3. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

4. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення… Судом першої інстанції було правильно встановлено, що зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання відповідача ОСОБА_3 є : АДРЕСА_1 (відповідь органу реєстрації а.с. 32). Суд першої інстанції також правильно відмовив стороні позивача у задоволенні її клопотання про направлення судового запиту щодо надання правової допомоги (а.с. 90-93). При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 в особі представника Гришка І.І. лише частково ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, а рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам щодо його законності і обґрунтованості. За таких обставин, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника Гришка І.І. слід задовольнити частково, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2020 року у цій справі слід скасувати, увалити у цій справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову позивача у цій справі відмовити. Крім того, в силу вимог ст. 141 ч. 1, 13 ЦПК України у разі лише часткового задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 в особі представника Гришка І.І. та відмови у задоволенні його позову у цій справі у повному обсязі при вищевикладених обставинах, останній не має права на компенсацію за рахунок відповідача ОСОБА_3 будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій. Керуючись ст. ст. 12-13, 81-82, 89, 141, 367-368, 372, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника Гришка Івана Івановича задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2020 року у цій справі скасувати. Ухвалити у цій справі нове судове рішення. У задоволенні позову позивача у цій справі відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови. Повний текст постанови апеляційним судом складений 07.05.2021 року. Головуючий суддяСуддяСуддя Гончар М.С. Маловічко С.В.Подліянова Г.С.