Постанова 4807 № 336/7971/19

Дата документу 02.11.2020 Справа № 336/7971/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 336/7971/19 Провадження №22-ц/807/2960/20 Головуючий в 1-й інстанції - Дацюк О.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 листопада 2020 року місто Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В., суддів:Крилової О.В., Полякова О.З., розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 липня 2020 року, ухвалене у м. Запоріжжя (повний текст рішення складено 04 серпня 2020 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору: Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Капшурова Юлія Валеріївна, про визнання недійсним договору дарування,- В С Т А Н О В И В: У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , вказавши, що 21.08.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за яким ОСОБА_2 отримала у ОСОБА_1 1500 доларів США, зобов`язавшись повернути до 21.08.2016 року. 24.09.2015 року ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_1 ще 1000 доларів США та 5000 гривень. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов`язань за договорами позики, у листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , вимагаючи повернення коштів. Наразі рішення у справі не ухвалено. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 дізнався про те, що ОСОБА_2 подарувала належне їй домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 29.07.2017 року. Вказуючи, що при укладенні такого договору, на переконання позивача, ОСОБА_2 не мала наміру відчужити належне їй майно, а лише переоформила домоволодіння на сина з метою уникнення можливого звернення стягнення на нього, просив визнати договір дарування домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 29.07.2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору: Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Капшурова Юлія Валеріївна, про визнання недійсним договору дарування залишено без задоволення. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що судом першої інстанції не надано належної оцінки доказам, які були представлені позивачем, оскільки під час судового розгляду встановлена беззаперечна обізнаність відповідачки ОСОБА_2 на час укладання спірного правочину, про наявність боргових обов`язків перед позивачем і можливість наслідків звернення стягнення на належне їй майно. Відповідно до відзивів на апеляційну скаргу ОСОБА_3 та приватний нотаріус Капшурова Ю.В., зазначають, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок винесено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв`язку з наведеним, просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В силу вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з 1 січня 2020 року це 210 200 грн. (відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» з 1 січня 2020 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 2102,00 грн. (2102,00 грн. Х 100 = 210 200 грн.), крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1, ч. 2 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України. Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що за договором дарування від 29.07.2017 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1 . 29.07.2017 року право власності на вказаний будинок зі спорудами зареєстроване за ОСОБА_3 . Ухвалою від 26.12.2017 року було відкрите провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що на момент укладення договору дарування, прийняття ОСОБА_3 дару, реєстрації права власності на домоволодіння за обдарованим, ОСОБА_1 не звертався до ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договорами позики та реалізував таке своє право лише у листопаді 2017 року. На момент дарування будь-яких обмежень, обтяжень чи заборон у ОСОБА_2 щодо розпорядження належним їй домоволодінням не було. Таким чином вимоги позивача не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду. З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року (частина перша статті 4 ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним. Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17). У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19). Згідно положень ст. 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка. Відповідно до п. 15 договору дарування ОСОБА_3 підтвердив отримання від ОСОБА_2 ключів та технічної документації на будинок, а також прийняття дарунку. ОСОБА_3 прийняв домоволодіння у дар, як пояснив під час судового розгляду його представник, відповідач ОСОБА_3 фактично у будинку мешкає, здійснив ремонт, проводить оплату комунальних послуг. Вказані обставини позивачем не спростовані. Як вірно вказав суд першої інстанції, на момент укладення договору дарування, прийняття ОСОБА_3 дару, реєстрації права власності на домоволодіння за обдарованим, ОСОБА_1 не звертався до ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договорами позики та реалізував таке своє право лише у листопаді 2017 року. На момент дарування будь-яких обмежень, обтяжень чи заборон у ОСОБА_2 щодо розпорядження належним їй домоволодінням не було. За таких обставин, на момент укладання оспорюваного правочину, були відсутні будь які обмеження щодо його укладання, а враховуючі дій сторін, які були направленні на настання правових наслідків у вигляді переходу права власності на будинок від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , та реалізовані ними після укладання договору, не має підстав стверджувати про фіктивність правочину, враховуючи, також той факт, що наявність боргових зобов`язань або пред`явлення вимог, щодо їх виконання між позивачем та ОСОБА_2 на момент укладання спірного договору не встановлено. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 липня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повна постанова складена 02 листопада 2020 року. Судді: С. В. Кухар О.В. Крилова О. З. Поляков