Постанова Перший апеляційний адміністративний суд № 360/546/21

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 травня 2021 року справа №360/546/21 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Гаврищук Т.Г., Блохіна А.А., секретар судового засідання Антонюк А.С., за участі позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Лушер Н.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 16 березня 2021 року (повне судове рішення складено 16 березня 2021 року у м. Сєвєродонецьку) у справі № 360/546/21 (суддя в І інстанції Басова Н.М.) за позовом ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: 01 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Луганської обласної прокуратури, в якому, з урахуванням уточнень, просив суд: - визнати протиправною бездіяльність Луганської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати вихідної допомоги при звільненні; - стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 23 310,00 грн. невиплаченої при звільненні; - стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь позивача 303 030,00 грн. за 273 дні затримки виплати вихідної допомоги у зв`язку із звільненням за ініціативою роботодавця, тобто 1110,00 грн. середньоденної заробітної плати за кожен день затримки розрахунку з 05.05.2020 по 01.02.2021, та по день винесення судового рішення (а.с.39-48). Позовні вимоги обґрунтовував тим, що наказом прокурора Луганської області № 519к від 30.04.2020 його звільнено з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Луганської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VІІ) у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури). В цьому ж наказі № 519к від 30.04.2020 вказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні йому виплати при звільненні. Водночас, відповідачем на момент його звільнення - 05.05.2020 не здійснено повний розрахунок (виплату всіх належних сум) за час існування трудових відносин, а саме вихідної допомоги при звільнені у сумі 23 310,00 грн. Листом від 28.01.2021 № 21-21вих-21 Луганська обласна прокуратура повідомила його, що Законом № 1697-VІІ та Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ (далі Закон № 113-ІХ, із змінами) не передбачено виплату вихідної допомоги при звільнені, на день звільнення та на сьогодні підстави для здійснення виплати вихідної допомоги відсутні. Тим самим, Луганською обласною прокуратурою, як вважав позивач, внаслідок протиправної бездіяльності, що виразилася у не нарахуванні та невиплаті йому вихідної допомоги при звільненні, порушені його права та гарантії, проголошені державою та міжнародними договорами, ратифікованими Україною. Вказаним суттєво погіршено його становище та обмежено в реалізації законних прав та інтересів в частині трудових прав. Одночасно з вимогами про стягнення вихідної допомоги позивач заявив вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та самостійно обрахував його розмір. Щодо строків звернення до суду з цим позовом, то позивач зазначив, що вихідна допомога входить у структуру заробітної плати, відтак згідно з положеннями частини другої статті 233 КЗпП України він має право звернутись до суду без обмежень будь-яким строком з позовом про стягнення заробітної плати. Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії залишено без розгляду. Не погодившись з таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу місцевого суду, та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги стверджується, що позивачем не пропущено строк для звернення до суду, натомість місцевий суд зробив передчасний висновок про наявність підстав для залишення позову без розгляду. Апелянт наголошує, що невиплата відповідачем усіх належних сум при звільнені є триваючим правопорушенням та до теперішнього часу відповідач продовжує порушувати діюче законодавство. В судовому засіданні позивач підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, проти чого заперечував представник відповідача. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з наступних підстав. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено таке. Як вбачається зі змісту оскарженої ухвали, під час проведення підготовчих дій по справі місцевим судом було поставлено на обговорення питання щодо строків звернення позивача до суду з цим позовом. Позивач наполягав на тому, що строків він не пропустив в силу приписів частини другої статті 233 КЗпП України. При цьому зазначив, що звернувся до суду з позовом після того, як в січні 2021 року дізнався про існування правової позиції Верховного Суду щодо права на отримання вихідної допомоги при звільненні, викладеної у постанові від 23.12.2020 у справі № 560/3971/19, про що відразу 18.01.2021 звернувся до відповідача з заявою про виплату йому вихідної допомоги. Однак відповідач листом від 28.01.2021 йому в цьому відмовив. Представник відповідача заперечувала проти застосування до строків звернення до суду норм КЗпП України та вказала на те, що позивачу ще 04.05.2020 стало відомо про те, що йому не нараховано вихідну допомогу при звільненні під час ознайомлення з остаточним розрахунком при звільненні, правовідносини виникли виключно з правовідносин щодо проходження та звільнення з публічної служби, а тому при обрахунку строків необхідно керуватись вимогами КАС України. На підставі викладеного, просила суд залишити без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 . Так, судами встановлено і це не оскаржується сторонами, що ОСОБА_1 працював в прокуратурі Луганської області та наказом прокурора Луганської області № 519к від 30.04.2020 його звільнено з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Луганської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VІІ з 05 травня 2020 року. Також вказаним наказом вказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні (а.с.61). З вказаним наказом позивач був ознайомлений особисто 04.05.2020, що підтверджується його підписом на наказі (а.с.61). Також судами встановлено, що 04.05.2020 на виконання вимог статті 116 КЗпП України начальником відділу фінансування та бухгалтерського обліку позивачу була надана інформація про нараховані суми, належні йому при звільненні разом з розрахунковим листом. З вказаною інформацією та всіма видами виплат, які належали йому при звільненні, позивач ознайомився в той же день, що підтверджується також його особистим підписам та не заперечується самим позивачем (а.с.64). З розрахункового листа ОСОБА_1 за травень 2020 року вбачається, що йому було нараховано та виплачено при звільненні такі види виплат: оклад, компенсація відпустки щорічної, компенсація відпустки (поточний період), надбавка за вислугу років, надбавка за виконання ОВР, індексація по постанові КМУ (а.с.65). Отже, судами встановлено, що станом на 04.05.2020 позивачу було достеменно відомо, що вихідної допомоги при звільненні згідно статті 44 КЗпП України йому при остаточному розрахунку при звільненні нараховано та виплачено не було. Звертаючись до суду з вимогами про стягнення з відповідача на його користь вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач зазначив про те, що ним не пропущені строки звернення до суду, оскільки останній вважав, що вихідна допомога при звільненні є частиною заробітної плати, а тому звернення до суду з вимогами про зобов`язання її виплатити не обмежується будь-яким строком. При цьому посилався на норми статей 116, 117 та 233 КЗпП України, статті 2 Закону України «Про оплату праці» та Рішення Конституційного Суду України №4-рп/2012 від 22.02.2012. Між тим, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що з такими висновками позивача погодитись не можна, виходячи з такого. Так, згідно ч.1 ст.1 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 11 лютого 2021 року в справі № 240/4840/20, вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин (п.39). Верховним Судом також неодноразово в своїх рішеннях зазначалось, що одноразова грошова допомога при звільненні не входить до складу грошового забезпечення (наприклад, постанови від 27 серпня 2020 року в справі № 804/871/16, від 13 лютого 2020 року в справі №809/698/16). Отже, виплата такої допомоги не пов`язано з виконанням працівником роботи, тому вона (допомога) не є частиною заробітної плати. Судом апеляційної інстанції застосовано норми закону, який за своєю юридичною силою вищий за інші нормативно-правові акти або листи будь-якого органу, які взагалі до нормативно-правових актів не відносяться. Конституція України гарантує право кожного на судовий захист своїх прав та інтересів, що включає також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому звернення до суду може здійснюватися у межах встановленого строку, який у цивільному та господарському судочинстві визначений як строк позовної давності, а в адміністративному - строк звернення до суду. Правова природа строку звернення до суду, дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого фізична або юридична особа, орган державної влади та місцевого самоврядування можуть звернутися до суду з позовом обумовлено передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права. Зміст принципу правової визначеності розкрито у ряді рішень Конституційного Суду України. Наприклад, у Рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки. На підставі аналізу сформульованих цим судом позицій можливо дійти висновку про те, що правова визначеність та принцип верховенства права є взаємопов`язаними, оскільки правова визначеність спрямована на чіткість та передбачуваність правового статусу особи, дій органів державної влади, їх посадових та службових осіб, недопущення безпідставного порушення чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. При цьому ЄСПЛ у справах «Салов проти України», п. 93, «Сутяжник» проти Росії», п. 38) підкреслює, що відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Зокрема, під правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд. Отже, встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень у адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень. Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. Однак, для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку, оскільки національним законодавством вирішення цього питання віднесено до дискреційних повноважень суду. Рішенням Конституційного Суду України №17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Отже, підсумовуючи вище викладене, можливо дійти висновку про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків звернення до суду за захистом порушених прав. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із її заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Встановлення таких строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними, а після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічною службою є публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Отже професійна діяльність прокурорів є публічною службою. Спірні правовідносини виникли у зв`язку з невиплатою позивачу у день звільнення вихідної допомоги при звільненні. Відтак, за характером спірних правовідносин і їх суб`єктним складом цей спір є публічно-правовим спором з приводу проходження і звільнення з публічної служби, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів. Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу. Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України. Водночас частиною першою статті 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням саме трудових спорів, встановлено норму про те, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Частиною другою статті 233 КЗпП України передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Проте слід мати на увазі, що адміністративний суд, міг би застосувати вказану норму статті 233 КЗпП України, лише у тому випадку, коли у спеціальних нормативно-правових актах відсутні положення, якими врегульовано спірні правовідносини. З цього приводу є усталеною позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, щодо яких виник спір. Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені спеціальним законодавством, яким і є КАС України, у частині п`ятій статті 122 якого чітко передбачено місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору щодо стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України, місцевий суд дійшов правильного висновку, що відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини другої статті 233 КЗпП України. Рішення Конституційного Суду України №4-рп/2012 від 22.02.2012, на яке посилається позивач у позові, розглядалось відносно конституційного звернення щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу в аспекті того, як необхідно розуміти положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу. Саме з цього приводу Конституційний Суд зробив висновок, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Отже вказане рішення суду стосується лише розгляду трудових спорів, а не публічно-правових і тлумачення відбулось частини першої, а не частини другої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку зі статями 116, 117, 237-1 цього кодексу. Таким чином, вказане Рішення Конституційного Суду України взагалі не стосується правовідносин, що виникли між сторонами. Посилання позивача на те, що про порушення свого права він дізнався з постанов Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 560/3971/19, в якій сформовано правову позицію про те, що у день фактичного звільнення із займаної посади особі належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку, колегія суддів, як і вважав суд першої інстанції, вважає неприйнятним, оскільки позивач пов`язує неправомірні дії відповідача саме під час його звільнення та просить нарахувати середній заробіток за час затримки розрахунку саме при звільненні. Як вже було зазначено раніше, позивач перебував на публічній службі і саме 04.05.2020 йому стало достеменно відомо, що вихідна допомога при звільненні йому відповідачем нарахована та виплачена не була. Звільнення з публічної служби охоплює в себе не тільки процедуру безпосереднього звільнення, а й проведення розрахунку з приводу належних сум особам, що проходили публічну службу, на час їх звільнення. Отже, починаючи з 04.05.2020, у позивача розпочинається перебіг строку звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав. Однак, з даним позовом позивач звернувся лише 01.02.2021, що підтверджується штампом реєстрації вхідної кореспонденції Луганського окружного адміністративного суду (а.с.1-9). Відтак, позивач звернувся до суду з даним позовом з пропуском строку звернення встановленого частиною п`ятою статтею 122 КАС України, а його висновки про те, що ним строк звернення до суду не порушений, є хибними по вище викладеним мотивам. Жодних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску строку звернення до суду позивач не навів. Що ж стосується правових позицій Верховного Суду, які наявні станом на теперішній час, то у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20 чітко визначено пріоритет застосування саме частини п`ятої статті 122 КАС України по відношенню до статті 233 КЗпП України у правовідносинах, що виникають під час проходження та звільнення з публічної служби. В цій постанові чітко сформована позиція палати Верховного Суду станом на початок 2021 року щодо розмежування трудових спорів і спорів щодо проходження публічної служби, як наслідок і застосування до спорів щодо проходження та звільнення з публічної служби строків звернення до суду передбачених саме частиною п`ятою статті 122 КАС України. Згідно частини третьої статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Право на постановлення ухвали про залишення позовної заяви без розгляду за результатами підготовчого засідання закріплені в пункті 1 частини другої статті 183 КАС України. Враховуючи встановлені у справі обставини за результатом апеляційного розгляду справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для залишення без розгляду адміністративного позову, оскільки позивач клопотання про поновлення строку звернення до суду не надав та наполягав на своєчасному зверненні до суду. В свою чергу, доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи переконливих доводів, які б були безпідставно залишені поза увагою суду першої інстанції. Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 16 березня 2021 року у справі № 360/546/21 залишити без змін. Повне судове рішення 13 травня 2021 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. В. Сіваченко Судді А. А. Блохін Т. Г. Гаврищук