Постанова 4802 № 161/1140/20

Справа № 161/1140/20 Головуючий у 1 інстанції: Пушкарчук В. П. Провадження № 22-ц/802/486/21 Категорія: 68 Доповідач: Федонюк С. Ю. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 квітня 2021 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Федонюк С. Ю., суддів - Матвійчук Л.В., Осіпука В.В., з участю: секретаря судового засідання - Савчук О.В., відповідача - ОСОБА_1 , представника відповідача - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 лютого 2021 року, В С Т А Н О В И В: У січні 2020 року ОСОБА_3 через свого представника звернувся до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 22.11.2003 року між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11.11.2019 року було розірвано. За час шлюбу за спільні кошти подружжя ними було придбано житловий будинок загальною площею 112 кв.м, житловою площею 55,7 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та фактично розташований на земельній ділянці площею 0,0209 га, з кадастровим номером 0722881800:03:001:5861 (далі - будинковолодіння). Вказує, що дане нерухоме майно є спільним майном подружжя та підлягає поділу в рівних частках. Враховуючи наведене, просив суд визнати за собою право власності на 1/2 частину спірного будинковолодіння, а також стягнути з відповідачки на свою користь понесені судові витрати по справі. У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, в обґрунтування якого зазначила, що окрім спірного будинковолодіння, нею та ОСОБА_3 під час зареєстрованого шлюбу було придбано за спільні кошти два транспортні засоби, а саме: автомобіль RENAULT Megane Scenic, д.н.з. НОМЕР_1 , 2005 р.в. ,придбаний 29.01.2019 року, та автомобіль FORD Sierra, д.н.з. НОМЕР_2 . Вказувала, що транспортний засіб RENAULT Megane Scenic, д.н.з. НОМЕР_1 , являється спільним майном подружжя та підлягає поділу між сторонами. Враховуючи наведене, просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку вказаного автомобіля, а також судові витрати по справі в розмірі 13990,80 грн, з яких: 840,80 грн судового збору, 12150 грн витрат на правничу допомогу та 1000 грн за підготовку експертного висновку. У вересні 2020 року відповідачкою було подано заяву про уточнення позовних вимог, в якій остання зазначила, що наразі їй невідоме місцезнаходження спірних автомобілів RENAULT Megane Scenic, д.н.з. НОМЕР_1 , 2005 р.в., та FORD Sierra, д.н.з. НОМЕР_2 , 1989 р.в., а тому вона просить суд стягнути з ОСОБА_3 на свою користь 79273,50 грн компенсації за 1/2 частку двох спірних транспортних засобів, а останні залишити за позивачем. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 лютого 2021 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку загальною площею 112 кв.м, житловою площею 55,7 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна 30264575). Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0, 0209 га, кадастровий номер 0722881800:03:001:5861. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 2245 грн 86 коп. судового збору. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку транспортного засобу марки RENAULT MEGANE SCENIC, номерний знак НОМЕР_1 , 2005 року випуску. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1000 грн за проведення експертизи та 840 грн судового збору. Додатковим рішенням цього ж суду від 24 лютого 2021 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 65333 грн компенсації за 1/2 частку автомобіля марки RENAULT MEGANE SCENIC, номерний знак НОМЕР_1 , 2005 року випуску. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля марки FORD Sierra, д.н.з. НОМЕР_2 , 1989 р.в. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 13265 грн компенсації за 1/2 частку автомобіля марки FORD Sierra, д.н.з. НОМЕР_2 , 1989 р.в. та 1250 грн витрат на проведення експертного дослідження і 12150 грн витрат на професійну правничу допомогу. В іншій частині заявлених вимог відмовлено. Не погоджуючись із даним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила його скасувати у частині задоволення первісного позову, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Звертає увагу на те, що судом не взято до уваги показання свідків, якими підтверджується, що позивач участі у будівництві не приймав, оскільки не мав доходів та збережень, не працював, всі будівельні матеріали та сама конструкція будинку були набуті родичами ОСОБА_1 до укладення шлюбу із ОСОБА_3 , а згодом подаровані родичами відповідачки в особисту власність. Окрім того, зазначає, що земельна ділянка, на якій було збудовано житловий будинок набута нею на підставі договору дарування в особисту приватну власність, таким чином є всі підстави вважати, що спірне будинковолодіння до об`єкта сумісної власності сім`ї не відноситься, внаслідок чого поділ та визнання права власності за ОСОБА_3 неможливі. Рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 оскаржується лише в частині задоволених позовних вимог первісного позову ОСОБА_3 , а тому в іншій частині рішення суду та додаткове рішення апеляційним судом відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України не переглядається та на предмет законності і обгрунтованості не перевіряється. Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи в повному обсязі позовні вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок був придбаний та зареєстрований на ім`я відповідача під час шлюбу, належних та достатніх доказів того, що даний будинок був набутий відповідачем за особисті кошти, не було надано, тому дане майно суд визнав спільним сумісним майном сторін, а відповідно при поділі будинку також вирішив і долю земельної ділянки, на якій знаходиться поділений будинок, визнавши за кожним із подружжя по 1/2 частині земельної ділянки. Колегія суддів вважає, що такий висновок суду є правильним та ґрунтується на законі. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 22.11.2003 року, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11.11.2019 року було розірвано. Вказане судове рішення набрало законної сили. За час шлюбу за спільні кошти подружжя ними було придбано житловий будинок загальною площею 112 кв.м, житловою площею 55,7 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та фактично розташований на земельній ділянці площею 0,0209 га, кадастровий номер 0722881800:03:001:5861, та два транспортні засоби, а саме: автомобіль RENAULT Megane Scenic, д.н.з. НОМЕР_1 , 2005 р.в., придбаний 29.01.2019 року, та автомобіль FORD Sierra, д.н.з. НОМЕР_2 . Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є власником спірної земельної ділянки для обслуговування будинку в АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 18.03.2004 року, на її ім"я 29.04.2004 р. виданий Державний акт серії ВЛ № 079549. Право власності на спірний житловий будинок із господарськими спорудами, які збудовано у 2005 році, зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого згідно з рішенням виконкому Заборольської сільської ради від 25.03.2010 р. №

27. Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843 цс 17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325 цс 18, а також у послідуючих постановах, зокрема, від 12 лютого 2020 року , справа N 725/1776/18 , провадження N 61-7911св19. Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Згідно з частиною першою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. У частині другій статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний житловий будинок, який зареєстрований за ОСОБА_1 , набутий у власність сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти, тому вказане нерухоме майно є спільним сумісним майном подружжя. Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що належними та допустимими доказами ОСОБА_1 не доведено факт придбання нею спірного будинку за її особисті кошти. Таким чином, відповідачкою з первісним позовом презумпцію спільності майна подружжя не спростовано, що відповідно до вищевказаних положень закону є саме її процесуальним обов`язком, як подружжя який її спростовує. Також суд дійшов правильного висновку про те, що в матеріалах справи відсутні докази того, що апелянтом при придбанні спірної нерухомості та всіх будівельних матеріалів використовувались саме особисті кошти ОСОБА_1 , які належали їй до укладення шлюбу. Разом з тим, доводи ОСОБА_1 про те, що будинок був збудований за її особисті кошти та за належні їй особисто будівельні матеріали, що були подаровані їй родичами, не можуть бути взяті до уваги, оскільки такі обставини нею не доведені належними та допустимими доказами, а також з огляду на правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 06 квітня 2021 року у справі № 695/2112/16-ц, в якій зазначено, що факт передачі коштів родичем одного із членів сім"ї на купівлю спільного майна в інтересах сім"ї не може свідчити про те, що ці кошти передано на особисті потреби лише комусь одному конкретному з подружжя та вони є його особистим майном. Отже, посилання на те, що будівельні матеріали та кошти для будівництва будинку були особистим майном батьків відповідачки, також не може свідчити про те, що вони є особистим майном самої відповідачки ОСОБА_1 , за відсутності інших доказів цього факту. Ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді відповідачем не надано достатніх та належних доказів придбання цього майна за особисті кошти та для власних цілей, а не в інтересах сім`ї. Оскільки відповідач не надала будь - яких доказів про належність особистих коштів для придбання спірного будинку, а також не надала доказів про те, що кошти для придбання нерухомості надані її родичами особисто їй, а не для придбання будинку для сімейних потреб суд першої інстанції правильно визнав спірне нерухоме майно спільним сумісним майном подружжя. Крім того, як вбачається з матеріалів справи, спірна земельна ділянка для обслуговування вказаного житлового будинку набута шляхом дарування ОСОБА_1 як одним із подружжя під час шлюбу. У зв"язку з цим відповідачка вважає, що це майно є її особистою приватною власністю та не підлягає поділу між подружжям. Проте, відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Також згідно з вимогами статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз`яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Однак, якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року № 6-814цс15. Отже, у разі поділу житлового будинку між колишнім подружжям, співвласник житлового будинку має право отримати у власність відповідну частину земельної ділянки, на якій розташований цей будинок. Таку ж правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та у постанові у Верховного Суду від 25.02.2019 р. у справі № 199/2099/17 (провадження 61-35533св18). Суд першої інстанції, враховуючи те, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, дійшов правильного висновку про визнання за позивачем ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки. З огляду на це, безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про визнання за позивачем права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки. Інші доводи апеляційної скарги також висновків суду в оскаржуваній частині рішення не спростовують та не впливають на їх правильність. Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Враховуючи наведе, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм діючого матеріального та процесуального законодавства, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом допущені порушення матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення спору. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 лютого 2021 року в даній справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді: