Постанова 4802 № 161/2522/22

Справа № 161/2522/22 Головуючий у 1 інстанції: Присяжнюк Л. М. Провадження № 22-ц/802/391/23 Доповідач: Федонюк С. Ю. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 квітня 2023 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Федонюк С. Ю., суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., з участю: секретаря судового засідання Савчук О. В., представника позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному сумісному майні подружжя за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2023 року, В С Т А Н О В И В: У лютому 2022 року ОСОБА_3 звернулась із даним позовом до суду, мотивуючи вимоги тим, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 21.01.1989, який був розірваний 06.09.2018. У шлюбі сторонами було набуто у власність житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який зареєстровано за нею. Позивачка зазначає, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 7 жовтня 2021 року у справі №161/12616/21 за позовом ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання за ним права власності на вказаного майна житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на 1/2 частину житлового будинку за цією адресою. Вказує, що підставою для подання нею позову слугувало те, що судом при розгляді справи за позовом ОСОБА_2 не вирішено питання визнання права власності за нею на іншу частину спірного житлового будинку. На підставі наведеного ОСОБА_3 просила суд визнати за нею право особистої приватної власності на частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2023 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Додатковим рішенням цього ж суду від 09 березня 2023 року заяву представника адвоката Шевчука В. В., подану в інтересах позивача ОСОБА_3 , задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_3 понесені нею судові витрати, пов`язані з правничою допомогою, в розмірі 3000 грн. Не погодившись із даним рішенням суду, відповідач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення суду скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову. На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції належним чином не було досліджено того факту, що позивачка пропустила встановлений ст. 257 ЦК України трирічний строк позовної давності звернення до суду з таким позовом. Зазначає, що позовна заява про визнання права особистої приватної власності була подана до суду в квітні 2022 року, в той час, як спір між сторонами щодо нерухомого майна мав місце відразу після розлучення - 06 вересня 2018 року. Тобто, відлік перебігу строку позовної давності звернення до суду завершився ще 06 вересня 2021 року. Згідно з частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідач у судовому засіданні підтримав подану ним апеляційну скаргу з доводів, викладених у ній, просив її задовольнити. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 апеляційну скаргу заперечив, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Заслухавши пояснення представника позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, вивчивши доводи та вимоги апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що спірне нерухоме майно було придбано сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі, судовим рішенням визнано його спільною сумісною власністю подружжя, тому право власності на нього є рівним і частки кожного із подружжя у праві власності на таке майно становлять по частині. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи і зроблені з дотриманням вимог закону. Судом встановлено, що 21 січня 1989 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_4 ) було укладено шлюб, який зареєстровано Горохівським РВ ЗАГСу Волинської області, актовий запис № 3, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с. 46). 06 вересня 2018 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було розірвано, що стверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 (а.с. 47). Як вбачається з рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 7 жовтня 2021 року у справі №161/12616/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права приватної власності на частину вказаного майна житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , визнано об`єктом спільної сумісної власності сторін. Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на 1/2 частину зазначеного житлового будинку (а.с. 4-8). ОСОБА_3 визнала позов і судом рішення було ухвалене у підготовчому судовому засіданні (а.с.4-8). Рішення суду набрало законної сили 26 січня 2022 року. Судом встановлено, що 03 січня 2008 року за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 178,5 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843 цс 17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325 цс

18. Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується й суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, подані сторонами,а також висновки суду, викладені у рішенні Луцького міськрайонного суду від 07 жовтня 2021 року, дійшов обґрунтованого висновку про те, що житловий будинок є спільним майном подружжя, тому належить їм у рівних частках. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Частиною четвертою статті 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційні факти - це факти, встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили і не підлягають доведенню в іншій справі. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями в їх мотивувальних частинах. Отже, враховуючи, що в рішенні Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 жовтня 2021 року було доведено та констатовано право спільної сумісної власності сторін на житловий будинок, тому дана обставина також спростовує доводи апеляційної скарги. Що ж до доводів апеляційної скарги про незастосування судом строку позовної давності колегія суддів зазначає таке. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. У частині другій статті 72 СК України визначено та у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз`яснено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, постанова Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 303/4265/18, провадження № 61-64св20). Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213св19) та від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19). Під час розгляду даної справи встановлено, що позивачка дізналася про порушення свого права після того, як ОСОБА_2 у липні 2021 року подав до суду позов про визнання за ним права власності на частину житлового будинку. Належних та достатніх доказів про виникнення спору між сторонами щодо нерухомого майна ще до подання позову у липні 2021 року відповідач суду не надав. Суд також не бере до уваги наданий відповідачем протокол допиту слідчим ОСОБА_5 як свідка у кримінальному провадженні, оскільки в ньому йдеться про неприязні стосунки між його батьками сторонами у даній справі, та не спростовує підставність поданих позовних вимог та обставин, встановлених у цій справі. Разом з тим, як вбачається зі змісту позовних вимог ОСОБА_2 , які він пред`являв до ОСОБА_3 у 2021 році, він також визнавав спірний житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя та просив визнати за ним право власності не на все майно, а лише на її частину, вказуючи фактично таким чином, що інша частина цього майна належить другому з подружжя ОСОБА_3 . За таких обставин місцевий суд дійшов правильного висновку, з яким погоджується й колегія суддів апеляційного суду, про те, що підстав для відмови у позові через пропуск позивачкою строку позовної давності немає. Отже, ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд правильно застосував норми матеріального права, дотримався норм процесуального права, а висновки суду відповідають належним чином оціненим доказам, що надані сторонами (стаття 89 ЦПК України). Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судового рішення, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 лютого 2023 року в даній справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді