Постанова Дніпровський апеляційний суд № 201/4198/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3021/21 Справа № 201/4198/19 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О. А. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 травня 2021 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Пищиди М.М. суддів - Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М. за участю секретаря судового засідання - Гулієва М.І.о., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 07 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Дніпровська міська рада про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,- В С Т А Н О В И Л А: 10 квітня 2019 року позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа Дніпровська міська рада про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю. В обґрунтування позову зазначила, що вона мешкає в квартирі АДРЕСА_1 з 2002 року, здійснює всі поточні та капітальні ремонти квартири, здійснює оплату за комунальні послуги, що підтверджують копії квитанції про сплату комунальних послуг, продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим. Підтвердженням проживання в даній квартирі є довідка про реєстрацію місце проживання особи. Враховуючи зазначене, позивач просить визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 , в порядку набувальної давності (а.с.2-3, 47-48). Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 07 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ДМР про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю - відмовлено (а.с.64-65). Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що при винесенні рішення судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права, недостатньо повно досліджені письмові докази та дійсні обставини справи (а.с.171 -176). Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що між позивачем ОСОБА_1 , яка діяла як законний представник в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір міни квартир, посвідчений 28 жовтня 2010 року приватним нотаріусом ДМНО Царєйкіним М.М., реєстровий номер 2490 (а.с. 109). Відповідно до вказаного договору ОСОБА_2 обміняв належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , в результаті чого у власність ОСОБА_2 перейшла квартира АДРЕСА_1 , а у власність ОСОБА_3 перейшла квартира АДРЕСА_3 . Відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 10 лютого 2020 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 (а.с. 107 - 108). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачу було відомо, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , відповідно позивач знав про те, що володіє чужим нерухомим майном, тому давність володіння в даному випадку не є добросовісною в розумінні ст. 344 ЦК України. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду. З аналізу вказаної норми можна зробити висновок, що набувальна давність - це спосіб набуття права власності на нерухомість, який не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а виникає із сукупності певних обставин, а саме: майно може бути об`єктом набувальної давності; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність; відсутність інших осіб, які претендують на це майно; відсутність титулу (підстави) у позивача для володіння майном та набуття права власності. Позивачем у справах про набуття права власності за набувальною давністю є володілець чужого майна. Як роз`яснено у пунктах 9,11 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні встановити, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. Згідно з положеннями ст.ст. 335, 344 ЦК України, право власності за набувальною давністю може бути набуте на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду. З наведеного можна зробити висновок, що встановлюючи, чи є володіння добросовісним, насамперед слід встановити, що володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю, тобто обставини, у зв`язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна. Одночасно з цим право власності за набувальною давністю можна визнати лише за особою, яка фактично не є законним володільцем такого майна, тобто особа, яка володіє майном по волі власника і завжди знає хто є власником майна, не може вимагати визнання за нею права власності за давністю володіння. Крім того, застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю. У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності у момент заволодіння (наприклад, договір), а сторона посилається на строк набувальної давності, - то така сторона обрала невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли. Наведене свідчить про те, що для визнання права власності за набувальною давністю необхідно одночасно наявність, з одного боку, добросовісності володіння (коли особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності), з іншого - відсутність у володільця титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю. Оскільки з матеріалів справи вбачається, що позивачу під час укладання договору міни квартир від 28.10.21010 року, відповідно до якого ОСОБА_2 обміняв належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , в результаті чого у власність ОСОБА_2 перейшла квартира АДРЕСА_1 , а у власність ОСОБА_3 перейшла квартира АДРЕСА_3 , таке виключає можливість визнання за позивачем права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, а тому суд вірно відмовив у позові. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об`єктивно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам дав правильну правову оцінку і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення суду першої інстанції винесено з додержання вимог матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Доводи скарги позивача фактично зводяться до незгоди апелянта із мотивами судового рішення, які наведені в його обґрунтування, а також переоцінки доказів, проте відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 07 грудня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до чинного законодавства. Судді: