Постанова Тернопільський апеляційний суд № 607/3091/17

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/3091/17Головуючий у 1-й інстанції Дзюбич В.Л. Провадження № 22-ц/817/253/21 Доповідач - Костів О.З. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 квітня 2021 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Бершадська Г. В., Шевчук Г. М., з участю секретаря - Іванюта О.М. представника апелянта - Недокуса В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 607/3091/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 листопада 2017 року, ухвалене суддею Дзюбичем В.Л., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення, В С Т А Н О В И В: У березні 2017 року ОСОБА_6 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що 18 квітня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошей. У зв`язку з неповерненням ОСОБА_7 позичених коштів, позивачем було подано до суду позовну заяву про стягнення коштів шляхом визнання права власності на предмет іпотеки. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 лютого 2014 року позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ОСОБА_6 права власності на предмет іпотеки - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_11 на праві приватної власності, та двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 на праві приватної власності. Дане рішення було зареєстровано в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05 лютого 2015 року, у зв`язку з чим позивачем запропоновано колишнім власникам укласти договір найму житла, а в разі відмови - зобов`язано виселитися з належних позивачу вищевказаних квартир протягом двох місяців та передати ключі. Позивач зазначив, що не може належним чином здійснити своє право власника через не допуск до належних йому квартир. Крім того, через не допуск до квартир у позивача немає можливості провести технічну інвентаризацію майна органами БТІ та виготовити технічну документацію, що, в свою чергу, не дає йому можливості переоформити договори, пов`язані з утриманням даних квартир. У зв`язку з викладеним позивач просив суд зобов`язати відповідачів не чинити перешкоди в користуванні належними йому квартирами АДРЕСА_4 , визнати відповідачів такими, що втратили право користування вказаними жилими приміщеннями, зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою та виселити з них. Заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 листопада 2017 року позов задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 не чинити перешкоди в користуванні належними ОСОБА_6 квартирами АДРЕСА_4 . Визнано ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 такими, що втратили право користування жилими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_4 . Виселено ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 з квартир АДРЕСА_4 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 листопада 2020 року заяву ОСОБА_7 про перегляд заочного рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 листопада 2017 року залишено без задоволення. Роз`яснено порядок оскарження заочного рішення. Не погоджуючись із вказаним заочним рішенням, представник ОСОБА_7 - адвокат Недокус В.І. подав на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам. Апеляційна скарга мотивована тим, що сам факт переходу права власності на майно до іншої особи без оцінки законності виселення особи з нього не є безумовною підставою для позбавлення права мирного проживання в ньому, а є втручання в право на житло. Зазначає, що при ухваленні заочного рішення суд не встановлював обставини придбання спірних квартир, не з`ясував джерела походження коштів, за які їх було придбано. Вказує, що дані квартири в момент їх передачі в іпотеку вже перебували у власності відповідачів за позовом. У зв`язку з викладеним просить заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволені позову. Відзив на апеляційну скаргу від учасників по справі до суду не надходив. В судовому засіданні представник апелянта - адвокат Недокус В.І. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви, викладені в ній. Інші сторони в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про день і час слухання справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника апелянта, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не повністю. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Судом встановлено наступні обставини. 18 квітня 2010 року між позивачем ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_7 , що проживає в АДРЕСА_7 , укладено договір позики грошей, який посвідчено приватним нотаріусом Денисюк І.Л. та зареєстрований в реєстрі за №621. В забезпечення виконання взятих зобов`язань за договором позики від 18 квітня 2010 року, відповідачі передали в іпотеку ОСОБА_6 за іпотечними договорами від 18 квітня 2010 року квартири АДРЕСА_4 . У зв`язку з неповерненням ОСОБА_7 позичених коштів, позивачем було подано позовну заяву про стягнення коштів шляхом визнання права власності на предмет іпотеки до Тернопільського міськрайонного суду. Згідно рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 лютого 2014 року в справі №607/4894/13-ц позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про звернення стягнення на предмет іпотеки - задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за ОСОБА_6 права власності на предмет іпотеки - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_11 на праві приватної власності, та двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 на праві приватної власності (т.1 а.с.9-13). Дане рішення було зареєстровано в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05 лютого 2015 року, про що свідчать витяги №33312826 від 09 лютого 2015 року та №33315463 від 09 лютого 2015 року (т.1 а.с.14-19). Відповідно до довідки №777 від 15 лютого 2017 року, виданої ПМП «ВАЛ», у квартирі АДРЕСА_8 зареєстрована ОСОБА_8 (а.с.21). Як вбачається із довідки №778 від 15 лютого 2017 року, виданої ПМП «ВАЛ», у квартирі АДРЕСА_4 зареєстровані: ОСОБА_7 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 (т.1 а.с.22). Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного. Статтею 41 Конституції України закріплено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно положень ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших. Відповідно до ч.1 ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК України). Разом з тим, Конституцією України передбачено також і захист права на житло. Так, положеннями статті 47 Конституції України закріплено право кожного на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР. Відповідно до частин другої-четвертої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті. Згідно зі статтею 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Практикою Верховного Суду України визначено, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК Української РСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. При цьому, зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Вказану практику підтвердила й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»). Разом з тим, відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, 25 листопада 2015 року № 6-1061цс15, 16 грудня 2015 року № 6-1469цс15 та 10 лютого 2016 року № 6-2830цс15. Судом установлено, що спірні правовідносини виникли між сторонами у зв`язку з проживанням відповідачів у квартирах АДРЕСА_4 , які цим житлом користуються, зберігають свої речі, відмовляючись звільнити його. Апеляційний суд звертає увагу на те, що спірне нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 , належала на праві приватної власності ОСОБА_12 на підставі договору купівлі-продажу від 15 липня 1996 року, а квартира АДРЕСА_2 , належала на праві приватної власності ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 08 лютого 1996 року (набута у власність в порядку приватизації згідно із Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду". Отже, право власності у відповідачів на дане нерухоме майно виникло до виникнення у 2010 році правовідносин за договором позики між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 . В зв`язку з невиконанням умов договору позики, іпотекодержателем ОСОБА_6 здійснено звернення стягнення на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_4 , та згідно рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 лютого 2014 року у справі №607/4894/13-ц позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено. В даному спорі не ставиться під сумнів право позивача ОСОБА_6 згідно ст.41 Конституції України та ст.ст.317, 319, 328, 373, 383, 391 ЦК України володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та вимагати усунення перешкод у здійсненні своїх прав та їх захисті. Однак, вимога позивача про виселення відповідачів з належного йому майна, зокрема квартир, в яких вони проживають, суперечить ст.47 Конституції України, якою передбачено і закріплено право кожного на житло, за якою ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позика надавалася не на придбання квартир, які були предметом іпотеки. За вказаних обставин, відповідачі не можуть бути виселені із спірного житлового будинку без надання іншого постійного жилого приміщення. Зазначення іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог закону має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням, є обов`язком позивача. Неможливість виселення особи без надання іншого житла не залежить від наявності у неї на праві власності чи іншому праві користування будь-якого іншого житла та/чи можливості проживати у ньому. Крім того, статтею 109 ЖК Української РСР не передбачено звільнення від обов`язку надання жилого приміщення у разі наявності у осіб, про виселення яких ставиться питання, іншого житла. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 вересня 2019 року у справі №562/2520/16-ц. З огляду на викладене, апеляційний суд не вбачає обґрунтованих підстав для виселення відповідачів із спірних квартир. Також Апеляційний суд приймає до уваги твердження представника апелянта про те, що заочне рішення ухвалене без належного повідомлення відповідачів про дату та час судового розгляду. З матеріалів справи вбачається, що лише відповідачу ОСОБА_7 було відомо про розгляд справи за позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , оскільки ОСОБА_7 отримав повістку про виклик до суду на 25 вересня 2017 року (т.1 а.с.46). Отже, судом ухвалено заочне рішення без належного повідомлення відповідачів про дату та час судового розгляду, а відтак, відповідачі не мали можливості подати свої заперечення проти позову, навести необхідні обґрунтування, подати докази, тощо. Відповідно до п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. При цьому розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є підставою для скасування судового рішення Такий висновок викладений у постанові КЦС у складі Верховного Суду 17 грудня 2019 року у справі №296/3851/16-ц. У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У відповідності до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду і ухвалення нового, яким у задоволенні позовної заяви слід відмовити. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Із квитанції № 58051 від 21 січня 2021 року вбачається, що ОСОБА_7 за апеляційний розгляд даної справи сплатив судовий збір у розмірі 960.00 грн. (а.с.210). За таких обставин, з ОСОБА_6 слід стягнути на користь ОСОБА_7 960.00 грн. судового збору за перегляд рішення судом апеляційної інстанції. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 листопада 2017 року - скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення - відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за апеляційний розгляд даної справи в розмірі 960 (дев`ятсот шiстдесят) гривень 00 копiйок. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складення повного тексту постанови - 05 травня 2021 року. Реквізити учасників: Позивач: ОСОБА_6 (1958 року народження, адреса реєстрації: АДРЕСА_9 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ). Відповідачі: ОСОБА_7 (1960 року народження, адреса реєстрації: АДРЕСА_7 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ); ОСОБА_8 (1960 року народження, адреса реєстрації: АДРЕСА_10 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) ОСОБА_10 (1984 року народження, адреса реєстрації: АДРЕСА_7 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 ); ОСОБА_9 (1988 року народження, адреса реєстрації: АДРЕСА_7 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 ). Головуючий Судді